dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Політика внутрішня: в очікуванні возз'єднання керівництва з народом

Політика внутрішня: в очікуванні возз'єднання керівництва з народом

Політика внутрішня: в очікуванні возз'єднання керівництва з народом

Якщо у сфері зовнішньої політики нове керівництво нашої держави поспішило формалізувати відмову від інтеграції до НАТО, то у сонмі внутрішньополітичних орієнтирів говорити про жертви і відмови набагато важче. Адже чи можуть якісь сфери суспільного життя бути неважливими для держави? Ні в якому разі!

Що ж маємо в результаті?

Внутрішня політика у виконанні української влади є явищем, яке завжди, як не дивно, несе загрозу для своїх голосних реципієнтів — переважної більшості населення. Якщо бюрократичний механізм, відповідальний за її реалізацію, має в наших умовах небачені здібності в плані самозахисту та самозбереження, то українське суспільство виглядає перед його обличчям розпорошеним стадом дезорієнтованих і до того ж заляканих власним гірким досвідом баранів. Ключовою гарантією нормального співіснування з внутрішньою політикою нашої держави для її пересічного громадянина є стати суб'єктом цієї політики - інкорпорація у владу у будь-яких її формах в українських умовах виглядає найоптимальнішим життєвим шляхом.

Не будемо ідеалізувати те, що відбувається в інших країнах. І навіть, коли мова йде не про Киргизію або Зімбабве. Проте, прості спостереження за українською повсякденністю (злиденність і безправність одних проти вседозволеності і безкарності інших) змушують уважно перечитати внутрішньополітичні положення нового Закону. А раптом влада вирішить позбавити тих, хто не знатиме його на пам'ять, усіх громадянських прав?

Звичайно, на папері все виглядає не так страшно, а навіть цілком пристойно. І хто з цим не згідний, може сміливо з'їсти текст епохального документу, яким є новий Закон “Про засади внутрішньої та зовнішньої політики України”!

У статті 5, наприклад, згадується про намір щодо “завершення політичної реформи”. Закінчення експериментів з політичною моделлю держави є більш ніж на часі. Проте, незрозуміло, що мали на увазі під чим багатообіцяючим гаслом автори закону. Оскільки, мова про здійснення цієї реформи йдеться у розділі про формування інститутів громадянського суспільства у якому одночасно згадується про “проведення регулярних консультацій з громадськістю з важливих питань життя суспільства і держави”, можливо, наша влада має намір порадитися у цьому важливому питанні з народом шляхом проведення відповідного референдуму? Однак, деталізація намірів не відповідає формату документу і залишає внаслідок цього більше запитань, ніж відповідей.

Справжній виклик бере на себе Українська держава, прагнучі “підвищення ролі та відповідальності політичних партій”. Про високу роль наших партій, особливо, провладних, нам вже зараз багато розповідати не треба. Особливо, якщо згадати про славнозвісних лідерів цих партій, чиї постійні сварки тероризували країну упродовж останніх п'яти років. Але у фантастичному сні важко собі уявити, щоб наші партії на ділі займалися чимось іншим, окрім підвищення своєї ролі. Тим більше, якщо йдеться про якусь там нікому непотрібну, а подекуди й небезпечну відповідальність.

Аналогічно з ситуацією у сфері розвитку місцевого самоврядування та стимулювання розвитку регіонів (стаття 4). Якщо визначене Законом завдання з “посилення відповідальності представників органів місцевого самоврядування” Віктор Янукович самою своєю появою на найвищому щаблі влади вже фактично виконав, то говорити про “розширення повноважень місцевих рад шляхом децентралізації функцій органів державної влади” ми ще довго будемо лише на папері. Ну не передбачає таких дій філософія зміцнення виконавчої вертикалі на російський зразок і все тут!   

В якому ж напрямі у нас до цього часу розвивалася робота зі “створення умов для розвитку економічної самостійності регіонів” яскраво демонструє, зокрема, підготовка до проведення в Україні ЄВРО-2012. Без допомоги центрального бюджету та дріб'язкової опіки в усіх без виключення питаннях (від пошуку інвесторів і ведення переговорів до розробки технічної документації) “регіони” спромоглися лише побудувати два стадіони та капітально відремонтувати один із них силами трьох областей — Ахметівської, Коломойської та Ярославської. Решта ж місцевих економічних ініціатив пішла у різноманітні відкати, лідерство в яких, як і водиться, продемонструвала сама столиця в особі міста-героя Києва. Лише прихід до влади за два роки до початку турніру пожежної команди під проводом досвідченого футбольного менеджера Бориса Колесникова і Ко дозволив дещо розблокувати ситуацію і створити хоч якійсь шанси на успішне проведення чемпіонату в Україні.

Все “чисто”, натомість, у статті 6 про національну безпеку і оборону. Як то кажуть, було б що обороняти. Так, збройні сили будуть реформуватися та поступово переходити до комплектування на контрактній основі з метою реагування “на потенційні загрози Україні”. Чим, власне, вони й зараз займаються, оскільки у випадку реальної загрози реагувати поки що фактично нічим. Будемо сподіватися, що до такої ближчим часом (поки Верховна Рада не розгляне закон у другому читанні) не дійде.

Засади нашої внутрішньої політики в економічній сфері (стаття 7) такі ж всеосяжні, як і плани реформ, що втілюються переважно, правда, в теорії упродовж усього існування нашої держави.

Заради справедливості треба визнати, що окремі речі, визначені Законом, уряд Миколи Азарова намагається втілити в життя. Зокрема, йдеться про зниження податкового тиску (параметри, закладені у проекті нового податкового кодексу) та перенесення податкового навантаження на споживання, насамперед шкідливої для здоров’я людей продукції (збільшення акцизів на цигарки та спирт).

Але хто сьогодні буде серйозно стверджувати про реальність “засади” щодо “підвищення результативності державних видатків”. Згадана результативність у нас вимірюється виключно крізь призму політичної доцільності. Вже мало хто з українських громадян відрізнить на фото Юлію Тимошенко від рядової учасниці шоу “Україна має талант”, а керівництво нового уряду кожного тижня по чим світ кляне стару команду і навіть самотужки організовує піар-акцію з її розкрутки — розслідування “злочинної” діяльності  Уряду Тимошенко загадковою американською конторою. Це після того, що останніми роками Рахункова палата України та й прокуратура не гаяли часу у пошуках компромату на БЮТівський кабмін. У питанні “добивання” Тимошенко уряд Азарова напевно демонструє нам зразкову “результативність” використання державних ресурсів!

Закон також декларує “створення сприятливих умов для розвитку підприємництва,  спрощення умов започаткування бізнесу та виходу з нього”. З “виходом” в нашій країні все зрозуміло: попросять впливові люди — вийдеш аж бігом. Але ж ми вже десятиріччями створюємо “умови”, замість того, щоб просто забезпечити дотримання навіть не реформованих, а існуючих “правил”, тобто — закону. А так скільки не спрощуй процедуру започаткування бізнесу, кожен десять раз подумає, перед тим як втягуватися у цю авантюру, яка в любий момент може закінчитися не лише втратою фінансів, але й власного здоров'я.

Як завжди ми дбатимемо про “диверсифікацію джерел постачання енергоносіїв”. А якщо не вистачить власних сил, нам у цьому, напевно, допоможуть російські партнери.

Зміст статті 8 щодо соціальної політики найкраще характеризує “засада” про “надання громадянам упродовж усього життя соціальних гарантій на основі вдосконалення системи соціальних стандартів і пільг”. Все (навіть сумнозвісне “погашення зобов'язань держави за знеціненими заощадженнями громадян”), усім і впродовж усього життя. За рахунок яких резервів і реформ — незрозуміло.

У розділі гуманітарної політики цікавим виглядає постулат про  “запровадження принципів та стандартів Болонського процесу” системи освіти, який дещо не збігається з заявами багатьох політиків про необхідність повернення до 10-річки в школах, відміни системи тестувань та незалежного оцінювання та інших ностальгічних “нововведень”. Проте, вирішуватимуть, як завжди, не положення закону, а особисті ініціативи міністра освіти Дмитра Табачника.

Отже, сенсацій в плані зовнішньополітичних та внутрішньополітичних орієнтирів новий Закон нам не приніс. І слава Богу! Нам не потрібно чергових експериментів. Хай нашому шанованому керівництву вистачить сил та натхнення виконати повністю хоча б кілька абзаців цього документу.  Лише за це вони заслужать вдячність усього українського народу на довгі роки.