dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 15 Ноября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Суворі реалії «руїни»

Суворі реалії «руїни»

Суворі реалії руїни

ВЯнукович прозвітувався за перші сто днів перебування на посаді президента, скориставшись цією нагодою для того, щоб проаналізувати ситуацію в країні та окреслити шляхи дальшого розвитку, а також ті основні акценти, які робитимуть він і його "команда" протягом наступних років.

Зроблений головою держави огляд стану справ в Україні приємно вразив глибиною та відвертістю й у той же час приголомшив ступенем катастрофізму, присутнього, як він вважає, в усіх без винятку сферах національного буття. Загальний висновок, згідно з яким цей стан кваліфікований як "руїна", не викликає, як це не прикро, жодних заперечень.

В.Януковича можна було б швидше звинуватити в тому, що в окремих місцях своєї доповіді він чи-то свідомо, чи, так би мовити, рефлекторно не додав чорної фарби (певно, щоб не добивати остаточно націю), ніж у тому, що йому забракло політичної волі й історичного оптимізму для того, щоб посеред океана негативу побачити хоч який-небудь позитив.

Масова бідність населення у поєднанні з кризою фундаментальних цінностей, що її у виступі було названо "гуманітарною", і дедалі помітнішим відставанням у розвитку й просуванні власних національних інтересів від більшості інших країн, особливо, в Європі практично не залишають для України й українців шансів на те, щоб претендувати на достойне життя і достойне місце у системі міжнародних відносин.

Хронічна політична нестабільність, патологічна безвідповідальність влади, ігнорування національних інтересів, корупція, котра сягнула без перебільшення захмарних масштабів, та ціла низка інших гостро негативних явищ і тенденцій не залишають сумнівів у справедливості висновку про те, що криза, наявна нині в Україні, має не ситуативний, а системний характер.

Глобальна фінансова криза виявилася лише додатковим фактором, який ще більшою мірою ускладнив ситуацію, проте аж ніяк не вплинув на неї у вирішальний спосіб. Якби світ розвивався за некризовим сценарієм, українці навряд чи жили б сьогодні набагато краще й почувалися б упевненіше.

У ситуації, що склалася, заклик президента до рішучих змін не видається несвоєчасним чи недостатньо обґрунтованим, не викликає якихось особливих заперечень. Програма кардинального реформування сприймається як єдино можливий за таких обставин шлях, який дає хоча б слабку надію на вихід з глухого кута, в якому опинилася країна, й на порятунок. Головна ж проблема полягає у тому, чи вдасться сконцентрувати достатню кількість ресурсів, необхідних для того, щоб перевести цю програму в практичну площину і щоб користь від неї відчула максимальна кількість українців.

Питання щодо ресурсів не лише непросте, а, мабуть, найскладніше. Всередині країни їх нині немає, а чекати, поки вони тут з"являться, немає часу. Відтак ресурси доведеться залучати ззовні. Звідки саме? Не треба бути стратегом, щоб зрозуміти, що реальних джерел лише два. Це - Росія і це - Європа. На Америку та Китай, звичайно, теж можна було б розраховувати, але виключно як на додаткові ресурсні джерела. Ситуація, цілком вірогідно, зазнає змін, проте це станеться не раніше, ніж за 5-7 років.

За перші сто днів В.Янукович зумів відновити відносини з Росією й не зіпсувати стосунки з Євросоюзом та його провідними членами. Ця обставина відкриває перед Україною непогані перспективи, але це поки що - лише перспективи, які ще потрібно реалізувати й наповнити конкретним змістом.

Багато чого залежатиме від дальшого розвитку українсько-російських відносин, передусім, економічних (але не лише їх). Владна "команда" має на цьому напрямку діяльності хороші напрацювання, проте розслаблятися зарано, бо на неї тут можуть чекати щонайменше дві серйозні проблеми. По-перше, опір опозиції, яка за певних обставин цілком може виявитися у змозі "розхитати човен" і дестабілізувати політичну ситуацію в державі. По-друге, конфлікт інтересів національного бізнесу та бізнесу російського, одним з наслідком якого може стати гальмування спільних економічних проектів стратегічного характеру або навіть відмова від частини з них.

Якщо Києву не вдасться використати по максимуму можливості, які відкриває перед ним економічна співпраця та кооперація з Росією, про будь-які реформи в Україні можна буде забути. Це означатиме, що процес деградації держави й її громадян набуде незворотнього характеру й ніяка чергова зміна політична режиму справі вже не зарадить.

Коли В.Янукович говорить, що питання для країни і для нації сьогодні стоїть: або - або, - він, гадаю, аж ніяк не перебільшує. Після того, як Україна, починаючи від 1991 року, не скористалася цілою низкою шансів та можливостей, втрата ще одного - можливо, останнього - шансу може виявитися фатальною.

Для того, щоб запобігти цьому, потрібно одне: цілеспрямована робота консолідованої влади за активної підтримки з боку суспільства.

Щодо першої складової можна (принаймні поки що) бути спокійним. Те, що й те, як говорив В.Янукович 3-го червня у Палаці "Україна", не залишає сумнівів у тому, що нова владна "команда" готова братися до роботи негайно. Схоже на те, що ця "команда", в принципі, знає й те, що й як треба робити, щоб не допустити катастрофи й переломити ситуацію накраще.

Що ж до підтримки з боку суспільства, то тут станом на даний момент, на мій погляд, залишається більше питань, ніж відповідей на них. Українське суспільство не виявляє бажання й готовності підтримувати владу в тому обсязі й з тією інтенсивністю, з якими це було б потрібно за нинішніх умов і обставин. У колективній свідомості українців відчувається навіть певний спротив тому, що декларує й робить влада. З виразним присмаком критики й заперечення сприймає дії влади значна частина ЗМІ.

Мені особисто такий стан справ видається, по-перше, нелогічним, а по-друге, неприйнятним. Суспільство мало б відчути власну відповідальність за долю країни й підставити плече владі. Без цього не обійтися. Якщо цього не станетсья, шанси влади врятувати ситуацію будуть значно меншими.