dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Свято першої опозиційної суботи

Свято першої опозиційної суботи

Свято першої опозиційної суботи

У суботу нова українська опозиція, яка продовжує тупцювати на стадії оформлення та позиціонування, чи не вперше у своїй недовгій історії провела масштабну акцію "вуличної демократії", зібравши своїх прихильників біля будівлі Верховної Ради, щоб висловити протест проти нових домовленостей між Києвом та Москвою щодо Чорноморського флоту. До цього подібних масових заходів не планувалося й не відбувалося, крім, хіба що, досить нечисленного, майже "камерного", зібрання біля пам'ятника Тараса Шевченка у Києві на день народження поета 9 березня.

Окремі активісти опозиції надавали суботній акції мало не сакрального забарвлення, сподіваючись на те, що вона перетвориться на свого роду акт ініціації потужного, дійсно об'єднаного, опозиційного руху. З неї міг би і мав би розпочатися весняний наступ опозиції, який за певних умов забезпечив би невдахам виборів-2010 повернення до влади ще до кінця поточного року.

Мітинг 24 квітня розчарував. І з точки зору кількості його учасників, і з огляду на формат і стилістику протестного дійства, що їх запропонували опозиціонери на чолі з полум'яною протестувальницею Ю.Тимошенко. Риторика мітингових ораторів від "тимошенківської" опозиції навряд чи могла щось зініціювати і когось на щось надихнути. Практично все, що промовлялося з невисокої як у прямому, так і в переносному сенсі трибуни, являло собою набір демагогічних штампів, незграбно "прив'язаних" до тієї події, котра послужила інформаційним приводом для маніфестації.

Ю.Тимошенко чи то не змогла, чи то не захотіла сконцентруватися на головному, зваливши в купу і грішне, і праведне. Інколи могло скластися враження, що лідерка (за її власним твердженням) всієї опозиції України забуває про Чорноморський флот, починаючи говорити про все на світі, в тому числі й про "нашу" українську мову, яку вона знову, як і в Шевченкову річницю, взялася активно захищати від В.Януковича, не звертаючи увагу на те, що той говорить українською краще, а сама Ю.Тимошенко як мовна і мовленнєва особистість перебуває дуже далеко від ідеалу.

Розмову по суті справи ніхто навіть не намагався вести. Кидалося у вічі, що купку остаточно "збитих льотчиків" від опозиції доля флоту та його бази у Севастополі турбує якось аж надто абстрактно. "Харківську" історію вони прагнуть використати лише з однією-єдиною метою: щоб повернутися до влади, причому, бажано пошвидше й у будь-якому разі - достроково.

І сама Ю.Тимошенко, й її колеги по опозиції, схоже, вийшли на трибуну не для того,  щоб людям щось сказати й пояснити, а щоб просто побалакати й погаласувати на свіжому повітрі. Ось і звелася вся розмова до типового "майданного" стилю: багато патетики, злива підвивань і надривних інтонацій, здатних видушити сльозу у непідготовлених слухачів, а ось аргументів для обґрунтування власної позиції та її змісту - обмаль.

Усіма без винятку ораторами ніби за дужки виносилося ключове питання: чому треба вважати, що В.Янукович - поганий президент лише через те, що він узяв курс на відновлення партнерських відносин з Росією, що на рівні об'єктивних реалій цілком і повністю відповідає українським національним інтересам? Вони старанно залякували слухачів "страшилками" про втрату території та суверенітету, але це було очевидним перебільшенням, і нікого не лякало, бо в угоді про газ і флот нічого подібного немає.

Ще більшої пікантності ситуації додавало, мабуть, те, що свого часу сама Ю.Тимошенко як прем'єр-міністр прагнула і співпрацювати, і дружити з Москвою, а не сваритися з нею так, як це робив В.Ющенко. Хоча виходило задумане й заплановане у неї не завжди. Коли ж стратегія спрацювала в руках опонента, і дружба з Росією почала мало не з листа виходити у В.Януковича, - опозиціонерів це вивело з рівноваги.

Спроба додати переконливості тому, що говорилося з трибуни, за допомогою такого наочного засобу, як текст угоди, що її підписали 21 квітня В.Янукович та Д.Медведєв, провалилася. Усе, що спромоглася закинути на адресу цього документа Ю.Тимошенко, розмахуючи його копією перед присутніми, це звернути увагу на його надто малий, на її думку, обсяг: лише півтори сторінки. То й що з того? Головне ж не обсяг, а - зміст, а він якраз у новому українсько-російському договорі присутній на всі сто відсотків!

Неабияку "скромність" виявили опозиціонери у коментарях з приводу істотного зниження ціни на російський газ з тих захмарних висот, до яких вона злетіла за прем'єрства Ю.Тимошенко, до цілком розумних показників. Критика влади у цьому питанні виглядала непереконливо, хоча, відверто кажучи, було помітно, що присутні на трибуні цим не надто переймалися.

Як суцільна, нічим не підкріплена й ні на чому не заснована, бравада сприймалися обіцянки Ю.Тимошенко усунути В.Януковича і "донецьких" від влади "дуже скоро". Усі мітингувальники добре розуміли, що поки що мову про щось подібне вести зарано. Жодних передумов для дійсного висунення цього питання на порядок денний української політики нині не існує.

Як засіб мобілізації мас і піднесення градусу суспільного кипіння мітинг, гадаю, вдалим не назвеш. Усе відбулося досить мляво й невиразно. Для вуличного заходу за участю колишньої прем'єри така невиразність виглядала дивно. На Ю.Тимошенко, яка завжди відзначалася фантастичним вмінням "завести" натовп і самій добряче зарядитися від нього, це несхоже. Чи не продовжує даватися взнаки фізична та психологічна втома, яка навалилася на "нашу Юлю" після її поразки на президентських виборах і ганьби з оскарженням їхніх підсумків у Вищому адміністративному суді? Можливо. Зараз не найкращий етап політичної кар'єри Ю.Тимошенко. Вона це відчуває, і це її, ймовірно, пригнічує дедалі сильніше.

Розкачати людей опозиції цього разу не вдалося. З цього приводу можна було б сумувати. Проте суботній мітинг дав  привід не лише для суму, а й для радощів. Адже він усе-таки відбувся! Нехай не такий масовий, не такий змістовний і резонансний, як би декому хотілося, але - відбувся. У черговий раз розгортати опозиційну боротьбу у "майданному" режимі після кількарічного перебування у владі дуже тяжко. Тим більше, коли рівень підтримки "тимошенківських" опозиціонерів і "помаранчевого" руху в цілому у суспільстві впав до рекордно низької позначки. 

Помітно, що ресурсів для початку весняного наступу опозиції бракує. Зрозуміло також, що головний дефіцит пов'язаний з відсутністю належної уваги до її дій з боку хоча б когось на Заході. Без допомоги ззовні у наших широтах навряд чи можна добитися чогось серйозного і реального.

І справа навіть не у коштах, потрібних для фінансування мітингів та мітингувальників. Собівартість акцій, подібних тій, що відбулася 24 квітня, зовсім незначна. Якщо не розкрадати виділені гроші в особливо великих розмірах, як це полюбляв чинити багато хто з українських організаторів, можна обійтися навіть власними коштами.

Значно важливіші такі речі, як реальний організаційний ресурс (який є у деяких іноземних дипломатичних представництв у Києві, але немає нині у опозиції), а також створення відповідного інформаційного фону, особливо, у тих, насамперед, західних ЗМІ, під впливом яких формуються і громадська думка - як всередині країни, так і за її межами, - і політична позиція авторитетних суб'єктів системи міжнародних відносин.

Ще один привід для розчарування дала відсутність під стінами ВР у суботу А.Яценюка та В.Ющенка. Всупереч гучним заявам і оптимістичним обіцянкам, цілковитої єдності у власних лавах "об'єднана опозиція" так і не досягла. Ті ж кпини на адресу колишнього президента, які лунали під час мітингу, дають підстави припускати, що її не буде досягнуто й у вівторок, 27-го, коли Ю.Тимошенко та її опозиційна "команда" обіцяють велику бійку і свою першу славну перемогу. В.Ющенка з ними майже точно не виявиться.

Вівторок для опозиції - без перебільшення "час Ч". Треба не лише зібрати на мітинг протесту пристойну кількість людей (хоча б тисяч 10-12) і влаштувати справжній "майданний" галас і гвалт. Треба ще знайти оптимальне технологічне рішення, яке б не дозволило Верховній Раді провести голосування щодо ратифікації "харківських" угод В.Януковича та Д.Медведєва. У тому, що таке голосування у разі його проведення виявиться результативним, мало хто сумнівається. І правильно робить.