dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Український політикум-2009: хто з ким? Хто проти кого? Хто - кого? Навіщо?

Український політикум-2009: хто з ким? Хто проти кого? Хто - кого? Навіщо?

2009-01Український політикум-2009: хто з ким? Хто проти кого? Хто - кого? Навіщо?

Нестабільність політичної системи з притаманною для неї аморфністю, "несправжністю" політичних партій та об’єднань небезпідставно вважають характерною ознакою загального процесу трансформаційних перетворень. Доки він триває, мріяти про повноцінні, належним чином сформовані, структуровані, вільні від політичної корупції, відповідальні перед суспільством партії годі. Досвід становлення багатопартійної системи в Україні дає чимало матеріалу для підтвердження цієї, загальновідомої, тези.

Україна, хоча й є невід’ємною складовою світового й європейського буття, багато в чому являє собою досить специфічний політичний простір. Національну партійну систему із самого моменту її виникнення побудовано за принципом імітації. Переважно імітаційний характер діяльність більшості партій та блоків зберігає до сьогоднішнього дня.

Незалежно від того, як саме називалися українські партії й якою була їхня зареєстрована кількість, насправді завжди йшлося про протистояння, з одного боку, "партії влади", з іншого, - "партії-проти-влади". Такий стан, у принципі, відображав ситуацію кінця 80-х - початку 90-х рр. ХХ століття, коли протистояли одне одному Комуністична партія України, котра втрачала колишнє монопольне становище, і Народний рух України, який, висуваючи демократичні гасла, де-факто претендував саме на це монопольне становище.

Коли в ході подій 2005-2008 рр. система державної влади розпалася на окремі складові, існування "партії влади" опинилося під сумнівом. Те саме сталося з "партією-проти-влади" після того, як, по-перше, опозиція поділилася на "ліву" і "праву" та, по-друге, заявили про свою опозиційність політики, які, обіймаючи високі державні посади, де-юре були носіями влади.

Зміни у політичній системі в Україні назріли давно. Переформатування політичного поля на часі. Відсутність повноцінних політичних партій, здатних брати на себе відповідальність, відстоювати національні інтереси, а також інтереси своїх членів і виборців, - негативно позначається на ситуації в країні, породжує такі явища, як відчуження влади від суспільства й від окремого громадянина, відсутність діалогу між владою та суспільством тощо.

Про те, що переформатування варто розглядати як імператив доби, свідчить зарубіжний досвід. Багатий матеріал для роздумів із цього приводу дають, зокрема, події останніх місяців у деяких з тих країн, які за основними параметрами перебувають на політичних рубежах, близьких до українських. 

Прикметні, без перебільшення знакові зрушення відбулися в році, що минув, у Сербії, з якої, як відомо, свого часу розпочиналося втілення в життя серії "кольорових" проектів зміни "недемократичних" правлячих режимів.

Розпався пул "демократичних" партій, учасники якого протягом багатьох років сварилися між собою. Одна з них - Демократична партія на чолі з чинним президентом країни Б.Тадичем - заради збереження влади  пішла на утворення коаліції зі своїм ідеологічним "ворогом номер один" - Соціалістичною партією Сербії, колишнім оплотом С.Милошевича.

Істотних модифікацій зазнав опозиційний фланг сербського політикуму. Соціалістична партія стала партією влади. Провідна опозиційна сила - Сербська радикальна партія, яку на кількох останніх виборах до парламенту підтримувало найбільше виборців (30-35%), - розкололася. З неї вийшла потужна група авторитетних членів на чолі з Т.Николичем, заявивши про створення нової політичної сили - Сербської прогресивної партії.

Сербська модель переформатування політичного спектра - це модель "під президента". Зміни, що відбулися у Сербії, вигідні насамперед Б.Тадичу. Вони зміцнюють президента, посилюють його роль у системі влади, забезпечують домінуюче становище. У той же час вони послаблюють його основних конкурентів, практично позбавляючи їх шансів на реванш.

Процес переформатування політичного поля активно йшов і в Грузії. Як і в Сербії, тут утворювалися нові коаліції, з’являлися нові політичні партії та  рухи. Проте загальний напрямок і головний зміст був інший, ніж у сербів.

Грузинська модель переформатування - модель "проти президента". Зміни, що відбуваються, спрямовані передусім на створення передумов для усунення від влади чинного главу держави без порушення демократичних правил гри. За умов, коли грузинський президент перетворився, по суті, на політичний труп, нові партійні проекти мають на меті єдине завдання - вибір їхніми лідерами вигідної позиції для боротьби за "спадщину Саакашвілі"

Не залишилася осторонь партійного переформатування навіть маленька Македонія. Тут зміни зачепили лише албанські політичні партії. Одна з них - Демократична партія албанців - за відомим сценарієм розкололася через внутрішній конфлікт між лідерами. Група, яка вийшла з партії, заявила - також цілком прогнозовано - про створення нової політичної сили.

На македонському матеріалі однозначно вести мову про "про-" або "проти-" президентський характер політичного переформатування складно.  Єдине, про що можна говорити зі значною долею вірогідності, так це про підвищення ступеню реальності утворення єдиного "албанського фронту" Македонії у складі принаймні трьох-чотирьох провідних албанських політичних сил (включаючи новостворену) задля здобуття перемоги на президентських виборах, які мають відбутися у березні цього року.

Росія - не Сербія, не Грузія, не Македонія. У Росії переформатування мало місце, але мало й специфіку. Охопивши "правий" фланг політичного поля, воно не зачепило ані фланг "лівий", ані "центр". У ролі "замовника" і "модератора" виступила влада. Із зрозумілих мотивів. "Праві" російські партії традиційно були у жорсткій, "неконструктивній" опозиції до режиму. Відтак, у Кремлі вирішили взяти їх під контроль. При цьому формально не виходячи за рамки демократичного процесу, тобто не витісняючи "правих" з опозиційної "ніші", а змусивши грати задану роль опозиції "конструктивної".

2009-го Україна може приєднатися до кола країн, в яких переорюється політичне поле. Бажаним напрямом переформатування, мала б стати відмова від застарілої, напівзруйнованої моделі "квазі-двопартійності", заснованої на поділі на "партію влади" та "партію-проти-влади". Зміна партійних "вивісок" для нашого суспільно-політичного життя могла б мати позитивний ефект, хоча й супроводжувалася б багатьма несподіванками. Чи дійде до цього, чи спрацює у нас "сербська", "грузинська" чи "російська" модель, - покаже час.

Процес переформатування в Україні може піти різними шляхами. Вирішальне значення тут відіграватиме те, хто саме виступить як суб’єкт (або суб’єкти) цього процесу. Якщо цю роль візьме на себе чинний президент, матимемо один сценарій розвитку подій, якщо хтось з політиків, котрі претендують на найвищу державну посаду в майбутньому, - інший.

Важливий буде вплив зовнішнього фактора, традиційно присутнього в українському політикумі. Будь-яка політична сила для того, щоб реально розраховувати на перемогу, без підтримки ззовні обійтися, мабуть, не зможе. І з цим, у принципі, можна було б змиритися, але за однієї умови: якби така підтримка не призводила до відмови від захисту українських національних інтересів, до перетворення партій на "проросійські" або "проамериканські".

Багато залежатиме від ситуативного збігу обставин: навіть партія з розряду політичних аутсайдерів у ситуації поглиблення кризи й зумовлених нею загального хаосу та безвладдя могла би розраховувати на те, щоб узяти владу до своїх рук (те, що таку можливість аж ніяк не слід розглядати як виключно теоретичну, переконливо довели свого часу більшовики-ленінці).

Один з можливих шляхів - перехід до "нової" двопартійності, у рамках якої владу в державі розподілять між собою дві мегапартії, скажімо, БЮТ і ПР, які й вирішуватимуть долю держави і народу, перетворивши інші партії на непарламентські й відсунувши їх на периферію політичного процесу.

Інший - становлення не формальної, а реальної багатопартійності на базі створення нових політичних сил, які б виражали не волю фінансово-промислових груп, а інтереси тих чи інших верств українського суспільства, включаючи інтелігенцію, підприємців, молодь, захисників довкілля тощо. 

Може статися й так, що БЮТ і ПР не вдасться взяти ініціативу до своїх рук, і їх самих або когось одного з них спіткає доля тих українських партій і блоків, яким уже довелося пережити розпад. Якщо реалізується цей сценарій, замість ПР слід очікувати появи, щонайменше, одного-двох утворень, далеко не найслабших на загальному фоні. Те ж саме, в принципі, стосується БЮТ.

Серед основних претендентів на зникнення або ж маргіналізацію й забуття - "Наша Україна", на повернення до "вищої ліги" вітчизняного політикуму - СПУ й, можливо, СДПУ (о), на об’єднання з іншими - "Народна самооборона", Блок В.Литвина, "ЄЦ", на збереження статус-кво - КПУ.

За певних умов можна було б очікувати, що 2009-го у нас, зрештою, з’явиться політичний проект, вартий того, щоб розглядати його як так звану "третю силу" - нову партію, сформовану на принципово інших - типових для країн з багаторічною демократичною традицією - засадах, якісно відмінну від усього того, що маємо, налаштовану на захист власне українських інтересів.

Існує, щоправда, загроза, що "третя сила", народжена під час політико-економічної кризи, виявиться черговою імітацією, продуктом запозичених політтехнологій. У такому випадку оновлення й очищення вона не принесе.

В українському політичному просторі вже встигла міцно вкоренитися традиція персоналізації партійних проектів. Для втілення в життя проекту "третя сила" теж неодмінно знадобиться яскравий лідер. Лідер нового типу, але такий, що вже має певну харизму, здобуту в попередній час.

Хто з політичних діячів в Україні міг би претендувати на цю роль й спробувати "потягнути" проект, про який ідеться? Претендентів обмаль. Це насамперед А.Яценюк. Це - група молодих політиків-"регіоналів", яка могла б вирушити в автономне плавання в разі розколу в партії. Це - В.Волга, якому, гадаю, цілком до снаги об’єднати на основі "постморозівської" СПУ уламки політичних сил "лівого" спрямування. Це - А.Шевченко, амбіції потенційного кандидата в президенти якого мало б ще більшою мірою зміцнити елітарне стажування в одному з престижних університетів США.

Думаючи про "третю силу", не варто остаточно скидати з рахунку представників старшого покоління української політики. Серед них чимало яскравих особистостей, достойних звання "морально-політичного авторитета нації" (згадаймо, для прикладу, Б.Олійника). Останнім часом волею обставин такі постаті виявилися осторонь політичного процесу, й їхньої участі у ньому бракує. Якби когось з них було залучено до формування "третьої сили", цей проект не лише виграв би з огляду на електоральну підтримку, а й міг би наповнитися додатковим змістом. Роль моралі у політиці ніхто ще не скасовував, хоча й без неї, ясна річ, можна обійтися, Принаймні певний час.

В українському політикумі нині відсутня партія, навколо якої могла б об’єднатися більша частина населення, яка б виступала виразником її волі, захисником її інтересів. У цьому полягає чи не найбільша проблема. Саме це зумовлює потребу переформатування вітчизняного політичного процесу.

Ані БЮТ, ані ПР, ані тим більше якась з партій "другого" або "третього" плану в їх нинішньому стані з цією місією навряд чи впораються. І це, враховуючи всі обставини формування та еволюції цих політичних сил,  природно. Тому, власне, й покладаємо ми надії на "третю силу", яка, дасть Бог, ось-ось з’явиться в Україні, поклавши край диктатурі меншості над більшістю, згуртувавши більшість на подолання усіх можливих криз.