dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Паралельні підрахунки

Паралельні підрахунки

Паралельні підрахунки

«Коли те, чого ми дуже довго чекаємо,

 нарешті приходить, воно здається несподіванкою»,

 - Марк Твен

Заборона оприлюднювати у ЗМІ дані соціологічних досліджень з 3 січня ц. р., про яку не забули нагадати більшість учасників президентської кампанії з прем’єром на чолі, мала б створити своєрідну атмосферу передвиборчої тиші та зняти з громадян зайвий психологічний пресинг. Ну, не хоче хтось, приміром, віддавати свій дорогоцінний голос за записних фаворитів – і от цей хтось вже може сміливіше мріяти про перемогу інших кандидатів, чиї шанси можуть зростати до найсміливіших висот. Подумки звичайно.

З іншого боку, учасникам перегонів надзвичайно важливо було наприкінці року зафіксувати у суспільній свідомості  найвигідніші для себе соціологічні цифри, завдяки чому громадян порадували цілими мішками відвертої брехні у гарній обгортці «авторитетних» телеканалів та друкованих видань. Про Інтернет-джерела взагалі можна промовчати, оскільки вони у нашій системі ЗМІ немов психічно хворі – за свої дії ніякої відповідальності не несуть. Хоча, а за які свої слова або вчинки відповідають наші політики?

SOCIS та Центр Разумкова, у свою чергу, повідомили про те, що замовник, згідно з власним правом, відмовився оприлюднювати результати відповідних досліджень. Вочевидь, результати таких досліджень розійшлися з очікуваннями замовника та його уявленнями про щастя. Що ж, і таке буває.

Та справа не у тому, чия соціологія виявилася більш фантастичною і кому від цього стало хоч трошки спокійніше на душі. З рештою, як запевняють нас ті ж самі професіонали від соціології, оприлюднення рейтингів не повинно значно вплинути на реальні результати волевиявлення громадян. Для чого взагалі наші політики використовують соціологічні засоби?

В процесі численних телевізійних дебатів доводилося чути, що за так званим західним взірцем, політики перш за все вимірюють рейтинги симпатій громадян з метою підігнати власні програми під уподобання суспільства. Натомість за східною або «російською» моделлю штучно створюється віртуальна ситуація, на яку суспільні настрої мають відреагувати очікуваним чином (при цьому найчастіше згадують образ ворога – чеченського терориста або проамериканського режиму Саакашвілі).

В Україні ж має місце дивний симбіоз згаданих підходів. З одного боку виборчі програми провідних політиків є підозріло подібними, якщо не сказати більше – однаковими. Очевидно, в їх основі лежить орієнтація на ключові суспільні очікування. У нашому випадку – загального зростання добробуту, щедрої соціальної політики, забезпечення різноманітних гарантій з боку держави, наведення порядку в країні (якщо лише цей процес не торкнеться власної родини)  і тому подібне.

Тим не менше, кожен кандидат якимось чином знаходить власну електоральну нішу. І справа не у тому, що один асоціює себе зі звіром, а іншій є завзятим мисливцем. Різні верстви виборців реагують на віртуальний конфлікт особистостей, який роками розігрується в українському просторі і часі!

Власне тому ми спостерігаємо цікавий феномен, коли практично всі з більш ніж півтора десятка кандидатів ворожо позиціонують себе по відношенню до решти претендентів. Складається враження, що на виборах конкурують 18 взаємовиключних концепцій розвитку країни! Але ж на практиці ми не маємо жодної цілісної стратегії – натомість маємо війну персональних ієрархій, які володіють практично ідентичним арсеналом засобів з «управління» державою.

Важливо, що умовний конфлікт загальнодержавного значення на теперішніх виборах, на відміну від 2004 року (цивілізаційний вибір між західною демократією та російським авторитаризмом), помітно відходить на задній план. Тобто виборцю пропонується навіть не ціннісна, а швидше оціночна, більш дрібна альтернатива – між «своїми» і «чужими», «ветеранськими» та відносно «новими» обличчями у політиці. Сама ж українська політика твердо прямує у бік подвір’я для примітивного зведення порахунків між акторами, чиї державні амбіції давно вже стали пустим набором набридлих гасел.

Та виборець усе одно прийде на дільниці та як завжди віддасть свої голоси! І всі штаби кандидатів старанно замірюють рейтинги та чудово знають реальні шанси на перемогу у разі проведення відносно чесного голосування. В цій ситуації соціологія залишається засобом виключно «внутрішньополітичного» використання і кандидати можуть сміливіше маніпулювати суспільною думкою.

Зокрема, після заборони оприлюднення конкретних цифр відкривається простір для більш голослівної реклами: «розрив між кандидатами А і Б стрімко зменшується», «кандидат В впевнено виходить у другій тур», «нове покоління обирає кандидата М» тощо.

На додаток до цього будь-який кандидат зраз може активно експлуатувати тезу про те, що за декілька тижнів до дня волевиявлення позиція громади зазнала суттєвих змін з прицілом оприлюднити за результатами голосування власну соціологію та поставити під сумнів результати відповідних exit-полів, а потім – і виборів загалом. Недарма навколо організації цих exit-полів точиться завзята дискусія на предмет їх неупередженості та політичних уподобань організаторів, пошуку «незалежних» джерел фінансування. Хоча в західних країнах головним замовником таких досліджень виступає журналістське середовище, зацікавлене найоперативніше відреагувати на результати виборів.

Отже рахувати потенційні голоси наші політики люблять і вміють робити це зі смаком. Незрозуміло, лише, сподіваються вони у цьому процесі на зворотній зв'язок із суспільством, чи просто вимірюють поголів’я довірливих громадян. Які, до того ж, як засвідчив перебіг цієї кампанії, здатні досить легко міняти кумирів, якщо вони говоритимуть те, що виборець хоче почути.

Значно цікавіше було б, якби кандидати в президенти зосередилися на дещо іншій соціології.

Корисно було б, наприклад, деяким політикам підрахувати:

- співвідношення людей, які з року в рік голосують серцем, до тих, що отримує після виборів політичний інфаркт за результатами роботи своїх обранців;

- кількість людей, що з ностальгічних міркувань голосують за повернення радянських часів, на одного новообраного мільйонера з числа так званих комуністів;

- кількість тих, хто може англійською мовою розшифрувати абревіатуру НАТО, з числа послідовних противників співпраці з Альянсом;

- кількість свідомих прихильників національного відродження, яка припадає на кількість вітчизняних космонавтів (для довідки: всіх українських космонавтів звати Леонід Каденюк);

- співвідношення жертв грипу (яких почали реєструвати лише у період виборчої кампанії) до їх побратимів, які загинули від СНІДу, туберкульозу та сифілісу;

- середній вік селян, які буцімто мають стати основою відродження України, як аграрної житниці Європи, до середнього віку новітніх міщан – вихідців з села, які поневіряються по мегаполісам у пошуках будь-якого заробітку;

- кількість тих, хто розмовляє російською мовою і хоче бачити її державною, до числа тих, хто по суті не вміє розмовляти жодною мовою і хоче бачити ту ж саму російську  (або українську) державною;

- кількість тих, хто відрізняє «бігборд» від «бігмака», і при тому випиває менше двох літрів пива на день;

- кількість тих, хто не хоче перетворюватися у статистичну кількість, але чия якість взаєморозуміння з державою дозволяє припустити відсутність останньої.

Прикладів для прикладної роботи політиків можна навести ще не один десяток. Нехай же їм щастить на виборах, а нам – їх статистичним одиницям – щастить у житті без безперервних виборів! Тоді, можливою, і реальних альтернатив для розвитку побільшає!