dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 18 Июля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Українці та їх право на справедливий суд

Українці та їх право на справедливий суд

Українці та їх право на справедливий суд

Дієвий захист прав людини нерозривно пов'язаний з принципом верховенства права. Державі необхідно не тільки задекларувати наявність основних прав та свобод своїх громадян, але й подбати про їх реалізацію, охорону та захист. Це завдання здійснюється значною мірою за рахунок існування в країні дієвої судової системи, в якій вирішення скарг громадян з приводу порушення їх прав проводилося незалежними та неупередженими судами...

Древні греки говорили, що держава гине тоді, коли втрачає здатність відрізняти хороших людей від поганих (і гине від того, що більше не в змозі захищати перших від других та від себе самої). Безумовно найкращим механізмом такого захисту є справедливе судочинство, яке ґрунтується на чітких і зрозумілих кожному законах, на взаємодії, взаєморозумінні і взаємоповазі всіх його учасників. І саме відсутність такого судочинства є однією з найбільших проблем українського суспільства, оскільки нині довірою користується тільки телефон “Довіри” і то не завжди.

11 вересня 1997 р. для України набула чинності Конвенція про захист прав і основних свобод людини. Відповідно до ст. 9 Конституції України вона є частиною національного законодавства. Отже, кожен може звернутися до Європейського Суду з прав людини у разі порушення Україною своїх зобов’язань.

Ст. 6 Конвенції гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, при визначенні цивільних прав і обов’язків особи чи при розгляді будь-якого кримінального обвинувачення, що їй пред’являється. Ключовими принципами статті є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд.

Взагалі, звернення українця до Європейського Суду вимагає дотримання  певних правил:

- Європейський Суд розглядає звернення лише після вичерпання   всіх національних правозахисних механізмів;

- Суд не розглядає анонімних звернень;

- Судом розглядає лише ті заяви, в яких є причинно-наслідковий зв'язок між конкретним фактом порушення прав особи та визнанням її жертвою цього порушення. Жодних абстрактних формулювань на тему “тут порушення могло б бути, якби...” Суд до уваги не прийме;

- особа може звернутися до Європейського суду лише протягом шести місяців з моменту винесення остаточного рішення найвищим судом в системі загальної юрисдикції;

- до розгляду беруться справи про порушення прав та свобод, що мали місце лише після 11 вересня 1997р., тобто після набуття чинності Конвенції для України.

Як свідчить практика звернень громадян зі скаргами до Європейського суду з прав людини, поняття “справедливий суд” може тлумачитись досить неоднозначно. Як правило особи, які не досягли у судовому провадженні бажаного результату, не завжди можуть уточнити, у чому конкретно полягала неповага з боку національних судів до їх права на справедливий суд. У багатьох випадках скарга на несправедливий судовий розгляд полягає у запереченні результату судового розгляду справи та тверджень щодо помилок стосовно фактів та права. Проте ЄСПЛ рішень національних судів не відміняє.

У “рейтингах” Суду Україна завжди була в числі лідерів. Протягом перших 10 років української незалежності в Суді було зареєстровано близько 60000 заяв від громадян України.

Протягом 2001-2004 рр. наша позиція в загальному рейтингу лише закріплювалася. Уже в 2005р. до Страсбурга надійшло близько 4000 скарг, у 2006 — 4269, в 2007 р. — 4502, в 2008 р. — 4770. Загалом протягом 2001-2009 рр. до Європейського суду з прав людини надійшло близько 25 тисяч звернень від українців.

Залишається майже незмінною лише кількість рішень, які приймає Суд на користь українців, але не їхньої держави (адже лише у 2008 р. Україна сплатила більше 20 млн гривень на виконання рішень Суду) — 100-120 на рік. І, напевне це можна пояснити тим, що Суд просто не встигає розглянути усі скарги, які він отримує.

Якщо у 1991-2001 українці скаржились переважно на порушення їхніх прав на свободу світогляду та віросповідання, права на свободу й особисту недоторканність, права на вільні вибори й на ефективне розслідування, на умови утримання в місцях позбавлення волі, то в 2001-2009 — на порушення права на справедливий суд, тобто з приводу порушень прав на розгляд справи незалежним і неупередженим органом правосуддя, на ефективний судовий засіб захисту.

Звичайно, ситуація не краща і всередині країни. Сьогодні кожна третя скарга до народних депутатів стосується незадовільної роботи судів, а у Верховному суді на розгляді взагалі знаходиться “в підвішеному стані” близько 60 тисяч справ, що призводить до численних порушень встановлених законодавством строків розгляду судових справ.

Варто зазначити, що з кожної без винятків європейської держави, яка приєдналася до Конвенції, надходять заяви до Європейського суду з прав людини. Проте велика кількість саме українських звернень до Євросуду вказує на те, що в Україні механізми захисту прав людини працюють вкрай неефективно. І в першу чергу, національна судова система.

Основні порушення полягають у складності судової процедури (вона в Україні дійсно відповідає поняттю “тяганина”), у вузьких можливостях отримання правової допомоги всіма громадянами. Інший недолік полягає в тому, що часто не всі громадяни рівні перед судом (а значить і законом), хоча мали б бути такими. Не може бути винятків з цього правила, незважаючи на будь-які особливі заслуги особи, її соціальний чи майновий статус тощо. На жаль, в Україні декому “закон не писаний”. І навіть не варто приділяти увагу прикладам, адже їх вистачає.

Підвищення авторитету та довіри до суду у суспільстві можливе лише в разі запровадження дієвих заходів інформування громадськості щодо діяльності судових органів, неприпустимості будь-якого тиску на суд та запобігання необґрунтованій критиці при здійсненні правосуддя.

Актуальною для нашого суспільства є і проблема надання безоплатної правової допомоги. Незважаючи на те, що стаття 59 Конституції України гарантує право кожного на правову допомогу та можливість її одержання безоплатно, отримати цю допомогу має змогу не кожен. Фахівців у галузі права сьогодні в нас досить багато, але безоплатна правова допомога надається лише адвокатами і лише у кримінальних справах, що передбачається статтею 47 Кримінально-процесуального кодексу України. Як бути решті? Крім того, всім відомо, що найчастіше “безкоштовне” в нашій державі обходиться дорожче, аніж те, за що треба платити. Цікаво, чому ще ніхто з кандидатів у Президенти України не почав спекулювати і на цій темі?