dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 18 Ноября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Від Межігір’я до межі терпіння

Від Межігір’я до межі терпіння

Від Межігіря до межі терпіння

Здається усі жителі України встигли переконатися, що ніякого результату, тим більше позитивного, від президентських виборів очікувати не доводиться. Вони лише мають стати актом надання легітимності на черговий період правління групі давно відомих діячів, неперевершених майстрів багаторічної бездіяльності та безвідповідальності.

«Ми – суспільство – стали більш толерантними, менш агресивними», - каже наш президент. Тобто такими, якими, напевно, ми і потрібні нашій владі. Кількість наших політиків у якість чомусь не переростає. Вірніше, в них з кожним днем зміцнюються ключові якості – цинізм, нахабність і злодійкуватість. Таким особам ризиковано мати справу з агресивним суспільством, а от з толерантним – самий раз.

А чому ж українцям не розслабитися, якщо політики готові обіцяти їм все, що завгодно. І від цих обіцянок люди мліють, як коти від передозу валеріанки. Така вже наша природа, що добре слово і гарна картинка на телеекрані дозволяє на якийсь час забути про реальні проблеми, яких завжди в Україні вистачало і жити поруч з якими українці призвичаїлися.

Політики, усвідомивши невибагливість широкого загалу, винайшли декілька таких собі заклинань, на які вони посилаються, коли розповідають загальнонаціональній аудиторії про мотиви своїх дій. Про реальні їх мотиви, пов’язані з власним збагаченням, народ чудово знає, але поблажливо прощає своїм лідерам – на місці політиків так вчинив би кожен порядний українець!

От, приміром, за останні роки всі наші керманичі вивчили цікаву байку про відсутність «політичної волі». Чому ця примхлива Муза вітчизняної політики так рідко їх навіщає і не дає таким чином прийняти жодного корисного для суспільства рішення? Чи достатньо для її матеріалізації зігнати до купи 226 народних обранців, чи, можливо, її виклик вимагає більш складних та багато численніших спіритичних сеансів? І взагалі, чому волі до життя, до кар’єрної перемоги і до безжалісної боротьби з конкурентами нашим лідерам вистачає з лишком, а магічна «політична» воля їм постійно зраджує?

От, наприклад, керівник нашого парламенту останнім часом не червоніючи і ні на йоту не встидаючись постійно говорить що ані бюджет, ані ряд інших важливих законів до виборів прийняти не будуть з огляду на логіку президентської кампанії. При цьому він завжди якось дивакувато посміхається і мружить хитромудрі очі. Спікер наш як би промовляє: «Люди добрі! Я відкриваю вам сокровенні таємниці української політики, а ви, грішні, радійте і дякуйте мені, щирому».

Але виникає цілком природне питання – а чому голова Верховної ради, якщо він дбає про державні інтереси, разом з керівниками фракцій не ведуть цілодобово безперервне засідання погоджувальної ради поки не буде віднайдено компроміс? Навіть якщо на це немає шансів, державний діяч має робити все можливе! Бо таємниче посміхатися вміють й інші українці, та спокушати загадкову «політичну волю» уповноважені далеко не всі з них.        

В жахливих снах навіщає українців «системна криза» у купі з різними «системними проблемами». Згадуючи про будь-які негативні явища в економіці, політиці або культурі наші провідники, переважно відповідальні за конкретні ділянки роботи, часто розводять руками і нарікають, що проблема має системний характер. Ну, тобто, породжується самою системою і не може бути подоланою за рахунок існуючих ресурсів цієї системи (читай - держави).

Це все чудово! І багато у чому справедливо. Але якщо наше вище керівництво все як один розуміється на таких непростих для пересічного громадянина речах, як системна криза, вони мають усвідомлювати і її наслідки. В умовах системної кризи держава, якщо не змінити параметри її життєдіяльності, є приреченою на самознищення. Отже, політики розуміють, що їхня годувальниця – Україна з кожним роком наближається до свого кінця і… не дуже чим переймаються. «Якось буде!», - говорять навіть не стільки їх слова, як реальні дії. Вірніше бездіяльність.

За словами голови Головдержслужби Т.Мотренка, в Україні щороку на державну службу приходить близько 40 тисяч осіб. З них більш-менш ретельну перевірку і то, переважно, формально проходять лише кілька відсотків  - претенденти на найвищі посади (1-2 категорій). Тим самим чиновник натякнув на низьку кадрову якість апарату державного управління. Мотренко, як і Литвин, заслуговує на комплімент за щирість. Ну а те, що він спокійним голосом констатує «системну кризу» на відведеній йому ділянці роботи і не вбачає у цьому жодної власної вини – це, як ми вже згадували, характерна риса всіх наших чиновників.

В політику ж у нас, на відміну від держслужби, навіть не приходять, а виринають з якоїсь не публічної тіні, де заручаються, перш за все, матеріальною підтримкою. Решта політичних властивостей, у томі числі ідеологічних, для українських лідерів – вторинні.

Часто згадують політики і про «соціальний захист» населення. Особливо підкреслюючи, що дбають про найбідніші його верстви. Необхідність захисту сам по собі наштовхує на думки про наявність якоїсь постійної загрози. Хто ж або що її уособлює?

Політики по суті визнають, що економічний стан держави впродовж усього часу її існування не дозволяє забезпечити мінімальні соціальні стандарти на належному рівні, а лише вберегти (захистити) певну кількість громадян від повної гуманітарної деградації. Натомість не треба бути великим комуністом або самим знедоленим громадянином, щоб без краплі заздрощів відзначити, що заможність політичної «еліти»  з кожним роком лише зростає. Тобто, якщо бути відвертим, в соціальному контексті слід говорити про захист громадян від надзвичайно здорових матеріальних апетитів керівництва держави.   

Не менш цікавим персонажем політичного словоблуддя стали «національне відродження» та «демократизація» (на авторські права термінів активно претендує поки ще діючий президент). Сукупність громадян України, за задумом авторів, має стати нацією. Тобто усвідомити свою культурну ідентичність, виключність і унікальність. Після цього слід, як радять окремі рекламні салогани В.Ющенка, почати цим пишатися. Таким чином предметом гордості українців мають стати не власні здобутки, а на-пів міфічні вроджені ознаки, якими ми вирізняємося від інших народів.

Відродити національну свідомість нам має допомогти демократизація, яка в Україні прогресує ще з часів радянської перебудови. На одному з недавніх телевізійних шоу з вуст достатньо відомого народного депутата прозвучала «оптимістична» теза про те, що правова свідомість українців попри усе зростає, особливо у порівнянні з відповідним рівнем 30-их та 80-их років минулого століття. Звичайно, збереження цієї «позитивної» динаміки додає не аби якого оптимізму нашим політикам, оскільки відкриває надійні перспективи для безконтрольного та безвідповідального (з боку суспільства) збагачення щонайменше у найближчі півстоліття. 

Як не дивно на перший погляд, до цього часу згаданих вище та декількох інших політичних кліше цілком вистачає для спрямування суспільної думки і уваги у потрібне владі конформістське русло. Ні поведінка, ні, тим більше, лексика політиків вже давно нікого не дивує і серйозно не бентежить. Українці переживали й тяжчі часи, а цинічний владний балаган сприймають швидше з гумором, ніж із злістю.

Тому, вбачається, що спроба розкрутити ситуацію з нібито привласненням лідером Партії Регіонів В.Януковичем великого маєтку у Межігір’ї навряд чи матиме очікуваний ефект в контексті передвиборчої боротьби. Українці могли здивувалися, якби дворазовий прем’єр-міністр вчинив навпаки – віддав би частину своєї власності на суспільні потреби, або почав сповідувати аскетичний спосіб життя. Янукович же поводить себе повністю у відповідності з очікуваннями народу. Він сповна використовує владні можливості і збільшує свій добробут, як і належить справжньому господареві.

Зрештою, лідер «регіоналів» є гарним прикладом для наслідування співвітчизникам. Про це красномовно свідчить його висока електоральна підтримка. А рейтинг кандидатів сьогодні напевно свідчить про рівень їх злодійських здобутків, оскільки замикає його той, чиї руки нічого не крали.