dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 20 Сентября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Авторитарні пси на варті демократії

Авторитарні пси на варті демократії

Авторитарні пси на варті демократії

Я от, власне, прибічник того, щоб мати таку дилему: достойне життя й повага – або от тобі гільйотина, або шибениця – як хочете", - кандидат в президенти С. Ратушняк.

Раптова «демократизація» України кінця 2004 року відверто кажучи серйозно не образила нікого з провідних українських політиків. Так, побоювання щодо гонінь по відношенню до опозиції були значними. Але, за деяким винятком, більшість наближених до колишньої влади людей обмежилася легким переляком. Саме тому особливо іронічно сприймаються сьогодні заяви Віктора Януковича про те, що він є уособленням жертви репресій помаранчевої влади. Якщо такими темпами упродовж останніх років збагачувалися «жертви режиму», то які ж можливості відкрилися в цей час перед можновладцями?

Перед черговими виборами дискусія щодо майбутнього української демократії в черговий раз посилилася. Хто її справжній друг, а хто ворог? І чи є такі власне серед претендентів на президентську корону? Чи є порядок і законність в нашій державі невід’ємними супутниками диктатури, а безлад і безвладдя, відповідно, синонімами української демократії?

Відчуваючи настрої суспільства, пов’язані з бажанням невідкладного неведення ладу в країні, окремі кандидати почали рішуче виступати за відбудову президентської вертикалі та здійснення влади «сильною рукою». У пануючому хаосі на користь такої формули не треба шукати додаткових аргументів. Ми не поважаємо закони, тому що втратили головний запобіжник – страх. Тим паче нічого не боїться так звана «еліта», за призначенням покликана цементувати принципи суспільних відносин. Керуючись такими міркуваннями і закликає, припустимо, Анатолій Грищенко будувати в Україні сильну президентську республіку, а за факти корупційних дій карати чиновників пожиттєвим ув’язненням.

Натякають на готовність до рішучих дій й інші кандидати. Але чим голосніше лунають їх погрози «закрутити гайки», тим менше віриться у щирість, а головне, здійсненність таких намірів.

Апелюючи до анонімних «анархістів», які, нібито, зруйнували порядок у власній державі і ловлять у мутній воді жирну рибку, кандидати в президенти нарікають самі на себе. Усі вони  - діти української демократії і їх кар’єра в інших умовах мала б цілком інший вимір та траєкторію.

Чим є демократія для президента Ющенка? Довгі роки він персонально перебував на вістрі міфічно-технологічного проекту демократизації України, який, будьмо відвертими, досить неочікувано привів його у 2005 році до формальних важелів влади. Слід відзначити, що у своїх намаганнях застерегти від небезпеки диктатури (реальної чи удаваної – інша справа) Віктор Ющенко виглядає послідовним. Президент – кандидат стверджує, що демократизація України є мало не його особистою заслугою і, відповідно, він єдиний буде захищати цей історичний здобуток до останнього набою.

При цьому президент чомусь ніяк не коментує той факт, що по той бік барикад у боротьбі проти демократії опинилися усі його колишні соратники та тимчасові союзники. Не кажучи вже про специфічне розуміння нашим президентом усіх суспільних процесів. А, за висновком переважної більшості оглядачів і громадян, політика Ющенка за часи президентства не мала жодного відношення до його численних концепцій та світоглядних теорій.

«Демократія – це єдиний спосіб отримати незалежну Україну. Будь-яка тоталітарна влада, яка була або може прийти, призведе до залежності. І я гордий з того, і мені легко пояснити виборцю, що демократичні принципи, з якими я прийшов у політику, для нас важливі», - говорить Ющенко у нещодавньому інтерв’ю агентству Bloomberg.

У цій цитаті, на жаль, набагато більше пафосу, ніж відчуття українських реалій. Якщо навіть виходити з сумнівної тези про те, що Україна є дійсно демократичною державою, чи зміцнили ми свою незалежність за останні роки? Радше навпаки, бо якщо вірити тому ж президентові, Україна опинилася майже на межі її остаточної втрати, запобігти якій можна лише за рахунок обрання Ющенка на другий президентський термін. При чому послаблення позицій нашої країни відбулося як на Сході, так і на Заході. З цієї точки зору встановлення зв’язку між демократією і незалежністю виглядає притягнутим за вуха.

Можливо, президентові варто було б акцентувати на громадянських свободах, які надає демократія українцям. Це також більше відповідало б визнаним у світі демократичним цінностям, в основі яких знаходяться інтереси людини, а вже потім держави. Проте, навіть суттєво відірваний від реальності президент не наважується говорити про неіснуючі речі – свобода вибору для українців концентрується переважно на телеекрані та газетних сторінках, стрімко зникаючи при першому контакті з владними структурами, судами, закладами освіти та охорони здоров’я. За логікою Ющенка, нашу незалежність, яка є найбільшою цінністю українського суспільства, може врятувати лише демократія. Але якщо буде віднайдено інші надійні гарантії незалежності, чи маємо ми заради неї знехтувати демократією? Президент на такі питання воліє не відповідати. Принаймні поки ім’я його наступника все ще залишається невідомим.

Як не дивно, лише певна демократизація суспільства втримала у великій грі Віктора Януковича, який в умовах збереження диктатури був би після поразки 2004 року миттєво усунутий на периферію вітчизняної політики. Кандидат Янукович, до речі, не встидався упродовж останніх років підкреслювати, що події «помаранчевої революції» певним чином змінили його світогляд та наблизили до цінностей громадянського суспільства. І нехай це можна розцінювати як політтехнологічні реверанси у бік помаранчевого електорату, в них є велика доля істини. Навіть важко уявити, де б Партія регіонів могла здобути досвід роботи в опозиції, стань восени 2004 року Янукович президентом. Окрім цього, ту швидкість, з якою більшість його однопартійців шикувалися у чергу до владного корита в 2005 році, вдалося зменшити саме завдяки демократичним механізмам – укладенню відомого меморандуму з Ющенком в обмін на голосування по кандидатурі Ю.Єханурова на посаду прем’єр-міністра.

Найголовнішою ж берегинею демократичного вектору розвитку мала б бути Юлія Тимошенко. З «присутніх» за кандидатським столом вона чи не найбільше постраждала свого часу від репресій колишньої влади і, напевно, найбільше виграла від послаблення президентської вертикалі під соусом «парламентсько-президентської» демократизації країни.  Здавалося б, вона краще за інших вміє маневрувати на демократичному полі, інтригувати та створювати ситуативні альянси. З рештою, саме її уряд майже два роки працює в умовах фактичної відсутності парламентської більшості!

Проте, чому саме з її ім’ям пов’язують можливість встановлення авторитарного правління в Україні? Звичайно, можна списати усе на чорний піар опонентів. Але при цьому слід визнати, що у нехтуванні та маніпулюванні вимогами закону заради «революційної доцільності» БЮТ перевершив навіть Віктора Андрійовича.

Отже, для дітей демократії «материнські» настанови закінчуються при першій ліпшій нагоді, коли мова йде про захист власних політичних та бізнесових інтересів. І під цей характеристичний спільний знаменних легко можна підвести усіх героїв наших президентських перегонів. Потайки мріючи про сильну владу, вони усі виживають і розгортають свою бурну діяльність завдяки існуванню нехай миленьких, але все ж демократичних інституцій. Не віриться, що той же Віктор Янукович зміг би вижити у шкурі опозиційного кандидата на попередніх президентських виборах.     

Саме життя в особі жорсткої політичної конкуренції заставило цих людей бавитися у демократичні процедури. Кожен з них, включаючи Віктора Андрійовича, який виправдає будь-які свої, навіть незаконні, дії вищим сенсом збереження української незалежності, мріє про керування сильною рукою. Але куди подіти супротивників? Відповідь на це риторичне питання так і не змогли віднайти БЮТ і ПР влітку цього року.

Завдяки цій патовій для держави, але вигідній для політичного багатоборства ситуації, ще жевріє українська демократія. Її майбутнє багато у чому залежить від того, у кого першого з провідних українських політиків «здадуть нерви» та, головне, вистачить ресурсу для корінного зламу ситуації. Реакція суспільства на такі кроки і дасть нарешті відповідь на те, що для українців означає свобода, що – незалежність, а що – безперервна битва за розподіл активів на-пів збанкрутілої держави.