dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 01 Мая 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Фініта ля трагедія?

Фініта ля трагедія?

Володимир Канаш

Схоже, прогнози щодо глобального потепління не є порожніми балачками. Справді, наприкінці листопада 2004 року в Києві панували сибірські морози, а нині світить сонечко і вдень температура тримається близько +10 за Цельсієм. Тим, хто потерпали від холодриги на Майдані 5 років тому, комфортний теперішній клімат мав би зігріти душу. Та ба! В душах більшості з “майданників” - морок, розчарування, роздратування, зневіра...

Ці симптоми давалися взнаки давненько, але в концентрованому вигляді фокусувалися впродовж останнього часу, коли раптом згадали про 5-річний ювілей помаранчевої революції. Звісно, як у нас ведеться, активізаціію “ювілейних настроїв” перебрало на себе телебачення у вигляді політичних ток-шоу. Там було досить ностальгічних елементів та лементів, жалкувань з приводу невиправданих надій, але домінували міфи на кшталт: ми виходили на майдан не за лідерів, а за свободу, за ідею, за Україну.

Але саме на ток-шоу пролунали визнання організаторів Майдану (або “польових командирів”, комендантів, що вже за лексикою викликає не найкращі асоціації із зовсім не такої давньої історії і спростовує тезу про виключно спонтанний момент помаранчевих подій). Ці люди розповідали, як ретельно, принаймні за рік до осені 2004-го, готувалися осередки майбутньої революції. При цьому, щоправда, геть-чисто спростовувалися твердження щодо закордонного фінансування та іншої підтримки з-за меж України, посилаючись, наприклад, на неурядовість американських інституцій, а говорити про відомі рахунки, оприлюднені Березовським, вважали зайвим.

Практично всі претензії колишніх майданних очільників були спрямовані персонально на президента Ющенка, менше — на чвари у середовищі помаранчевої еліти. А наголос робився на тому, що Майдан вселив в українців дух справжньої свободи і відчуття причетності до демократичних змін. Лишається тільки дивуватися, чому так швидко (наче підігрітий газ у розцяцькованій повітряній кулі) зникли ці дух і причетність, поступившись цілковитій апатії і колективному політичному цинізму.

Таємницю можна розкрити, якщо пригадати атмосферу тих листопадових і грудневих днів у Києві, коли надмірний український пафос був досить густо присмачений  (на щастя, без очевидного екстремізму) істерією. Поняття  “масовий психоз” відомо людству практично на всіх етапах його існування, і тут  помаранчева революція не є чимось новим. У першій третині  минулого століття великий іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет у книзі “Повстання мас” дав симптоматичне визначення: “...аби відчути масу як психологічну реальність, не потрібні людські юрмища. А  по одній-єдиній людині можна визначити, маса це чи ні. Маса — всякий і кожний, хто ні в добрі, ані в злі не вимірює себе особливою мірою, а відчуває таким само, “як і всі”, і не лише не пригнічений, але й задоволений власною невідмінністю”. І далі (що вже з вражаючою точністю передає наші сучасні особливості): “...інтелектуальне життя, здавалось би, вимогливе до думки, перетворюється на тріумфальну дорогу псевдоінтелігентів, не мислячих, неймовірних і в жодному вигляді неприйнятних”. Восени 2004-го  я бачив людей — знайомих і незнайомих, - на чолах яких великими літерами наче було написано гасло Маяковського: “Сильнее и чище нельзя причаститься великому чувству по имени класс!”

Тих людей, неначе надпотужним магнітом, тягло одне до одного. Аби бути масою, бути “як всі”, вони чіпляли помаранчеві стрічки на портфелі й сумки, на антени авто, живий потік по ескалаторах, що плив вгору і додолу, безперервно видихав ”Ю-щен-ко... Ю-щен-ко!” А далі трапились зовсім аморальні речі. Школярів (не лише старшокласників, а й зовсім дитячого вигляду) виводили на вулиці, і колони з тим-таки скадуванням “Ю-щен-ко... Ю-щен-ко!” і жовто-гарячими стрічками на ранцях шокували своєю фанатичною налаштованістю на речі, сутність яких вони не могли збагнути за визначенням.

Існувала ще й категорія людей, які зовсім не поділяли помаранчевих ідей, але силою обставин мусили симулювати приналежність до Майдану. Мій знайомий художник Сергій (його статки мали спорадичний характер, і родина існувала головно на заробітки дружини Тані, яка працювала в українсько-американській фірмі), перехопивши, певно, мій погляд на помаранчеву стрічку, що обплітала його сумку, збентежено пояснив: “Я був на роботі у Тані, а там би не зрозуміли, коли побачили би її чоловіка без стрічки...”

В один з перших днів Майдану я потрапив у справах до Будинку профспілок. На той час Український дім невідомо на яких підставах був уже окупований помаранчевими, і черга дійшла до профспілкового дому.  Юрба збуджених людей під орудою кількох керівників заповнювала поверхи й коридори, і один з тих керівників умовляв: “Дивіться, тільки без мародерства!” Кажуть, що мародерства й насправді не було. І це зайвий раз доводить, що прибульці не належали до категорії декласованих або ж криміналів, а репрезентували пересічних українців, які просто хотіли бути “як всі”. Вони й справді були налаштовані миролюбно. На Пушкінський вулиці група молодих майданників запитала в мене, як дістатись цирку. Я не втримався і відповів: “Та ви ж у цирку щойно були”. Подумав, що може бути агресивна реакція, а вони просто ніяково посміхнулись...

Складалося враження, що і тодішня влада не прагнула активно протидіяти Майдану. По-перше, плани помаранчевих, як засвідчили нещодавно польові командири і коменданти, розроблялись заздалегідь, і  мало вірогідно, що ці плани тримались у суворій таємниці (вже не кажу про наявність у лавах організаторів Майдану  інформаторів, яких просто не могло не бути: подальші події, які вщент розкололи відданих майданівців, свідчать про відсутність там цілковитої відданості й монолітності). По-друге, влада мала змогу ще на першому етапі, за наявності ще невеликої кількості протестників  ізолювати їх, перекривши доступ до Майдану. По-третє, дуже просто було  продемонструвати на великому екрані над Майданом недавнє минуле провідних діячів опозиції, які вірою й правдою служили Кравчукові й Кучмі (Ющенко, Тимошенко, Заєць, Тарасюк, Костенко, Порошенко, Жулинський, Єхануров, Пинзеник, Драч, Яворівський, Щербак тощо). Ці факти  заперечити просто неможливо.

Що ж до практики зловживань на виборах, то вона існувала у нас постійно  - на президентських, парламентських і місцевих виборах. 2004 року активно впроваджували різноманітні технології, але під час  слухань у Верховному Суді після другого туру президентських змагань (про неконституційність третього туру годі й говорити) брались до уваги лише випадки на сході і півдні країни, хоч відомо, що безліч порушень було й на заході України (чого лише варті голосування за тих, хто виїхав з країни на заробітки). Одним з козирів помаранчевих на слуханні у Верховному Суді були приклади на Миколаївщині під час голосування на дому.  Тих,  кого справді цікавить вага тих аргументів, відсилаю до підсумків голосуванні в третьому турі: там кількість голосів, поданих на Миколаївщині за кандидата В. Януковича, майже не відрізняється від голосів другого туру.

Більшість тих, хто так палко підтримував (щиро чи не щиро) помаранчевих п'ять  років тому, нині почуваються відверто обманутими й упослідженими. Для багатьох це зрада ідеалів, цілковите розчарування.  В Український дім на ювілейне зібрання за рішенням секретаріату президента допускали по спеціальних перепустках, залишивши на Європейській площі навіть фанатичних майданників на кшталт тітки Параски. Знаючи її приязнь до ненормативної лексики, можна собі уявити градус обурення легендарної пані Королюк.

“Фініта ля комедія!” - цей італійський вислів, якщо перекладати його не буквально, означає: виставу завершено. Виставу Майдана завершено давно. Шкода лише, що вона перетворилась на справжню трагедію. І не лише для тих, хто необачно повірив помаранчевим. Наслідки Майдану нашкодили усім українцям й державі на ймення Україна, і всі ми відчуватимемо гіркий присмак цієї історії.