dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 15 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика ЗМІ між владою і суспільством, або «зброя масової маніпуляції»

ЗМІ між владою і суспільством, або «зброя масової маніпуляції»

ЗМІ між владою і суспільством, або зброя масової маніпуляції

Пануюча ідеологія», «інформаційна політика», «інформаційні війни», «темники» – поняття, які увійшли в наше життя не з початком ХХI ст. Їх застосовували в різні часи, різними способами і в різній мірі. Але наймасовішого розповсюдження ці поняття набули в ХХ ст., коли відбувалось «холодне» протистояння біполярного світу. Саме в руках радянського вищого державно-партійного керівництва «державна ідеологія» почала застосовуватись як зброя і засіб управляння суспільством.

В одному із перших законодавчих актів, виданих більшовиками після жовтневого перевороту 1917 р., «Декреті про друк», зазначалось, що преса є, можливо, грізнішою зброєю ніж бомби на кулемети. І щоб втримати владу у своїх руках ВКП(б) встановили жорстку політичну цензуру, яка більше 70 років контролювала радянські ЗМІ та маніпулювала світосприйняттям населення республік.

В наш час високих технологій та швидкісної передачі інформації мас-медіа стали неймовірно дієвим засобом маніпуляції суспільною думкою. Влада чи провладні організації через підконтрольні їм ЗМІ озвучують або приховують ту інформацію, яка вигідна для них в певній ситуації.

Такі маніпулятивні технології, на відміну від законодавчого регулювання суспільних відносин, застосовуються в конкретних випадках недемократичної організації суспільного життя.

Співіснування влади і суспільства в контексті соціальної історії визначається взаємозв’язком, в результаті якого суспільство формує відповідну часу влада, а вона, посилаючись на реалізацію загальних інтересів, прагне контролювати суспільство. Одним з найважливіших елементів управління суспільством є державний контроль над інформацією.

Система контролю і дозування інформації існує в кожній державі. Будь-який політичний режим спирається на дві складові людської психіки: обожнювання влади і страх перед нею. Єдиним способом сформувати їх – це встановити контроль над засобами інформації. Власність на засоби інформації, якою б вона не була – державною або приватною, – дозволяє власникові «робити владу», тобто визначати суспільні пріоритети. Влада сама визначає, що може бути інформацією і які з подій потрібно висвітлювати в ЗМІ. Лише тоді подією стає те, що виловлене із загальної кількості випадків. Ще в 1920-і рр. М.І. Бухарін висловив офіційну точку зору на припустимі межі гласності: «...Наша печать должна, во-первых, по возможности правильнее информировать о состоянии вещей. Мы, конечно же, не можем рассказывать «всем, всем, всем» о некоторых вещах, не можем потому, что это принесет вред пролетариату».

Виходячи з вищесказаного виникає цілком закономірне питання: який об'єм достовірної інформації отримує суспільство зі всього інформаційного потоку? Та і взагалі, яка частина інформації зі всього величезного потоку доходить до громадян?

Спробуємо розібратися. Оскільки інформація – один з найважливіших інструментів управління суспільством і різна влада по-різному вирішує проблему доступу до неї, то обмеженням свободи доступу аудиторії до інформації вона займається нерідко для маскування своєї політики. Така цензура виражає інтереси не всього суспільства і навіть не всієї держави, а найчастіше лише якої-небудь гілки влади.

В СРСР кількість інформації, яку можна було озвучувати журналістам та редакторам, визначалась вищим державно-партійним керівництвом певними списками відомостей, що не підлягають розголошенню. На різних етапах розвитку радянського суспільства приховувалась відповідна інформація. Так, наприклад, на початку 1930-х рр. на дозволялось розповсюджувати інформацію про ситуацію з продовольством, протягом 1920-1930-х рр. – про діяльність ДПУ-НКВС, а з 1939 р. заборонялись найменші натяки на загарбницькі дії Німеччини щоб не провокувати її.

В сучасному суспільстві визначити об’єм достовірної інформації важко. В Україні до 2004 р. існувала методика застосування так званих «темників» (від російського «темы недельной информации») Адміністрацією Президента України Л.Кучми. Не виключено, що і на даному етапі політичного життя країни певну інформацію від населення приховують. Але зважаючи на різноманітність власності на ЗМІ це робити дуже важко. Натомість, це простіше уявити у Російській Федерації, де переважна більшість засобів масової інформації контролюється державними монополіями.

Та важливо зазначити те, що точне процентне співвідношення прихованої і поширеної інформації від всього потоку не визначить ніхто, навіть ті, хто безпосередньо визначає критерії неприпустимості. Тому спробуємо визначити, чому влада приховує від суспільства певну інформацію, і яка це інформація?

«Регулювання інформаційних потоків» органами влади завжди проводиться в своїх інтересах. Відбувається це з безлічі причин, визначальною категорією яких є страх. Це страх перед суспільством за певні соціальні труднощі, страх відповідальності за дії органів влади і окремих політиків тощо. Крім того, як показує практика, виконавці влади можуть змінювати напрями інформаційних потоків в залежності від ситуації. Цим влада вкотре доводить, що їй не важлива істина сама по собі. Для неї більш важливим результатом цього процесу є збереження своєї ніші в управлінні державою і саме це положення є головним в «пануючій ідеології.

Інформація, яку влада намагається приховати, не є якоюсь відповідною константою. Вона змінюється в залежності від політичної, економічної чи соціальної ситуації в середині країни чи в міжнародних відносинах. Так, в СРСР репресивну політику в 1930-х рр. називали не інакше як «боротьбою з ворогами народу та контрреволюційними елементами». Ситуація дещо змінилась зі смертю Й.Сталіна і вже тоді частина репресій, до якої були не причетні нові керівники, стала відома громадянам як незаконні переслідування різних верств населення.

Типовим прикладом сучасності може бути висвітлення кризових явищ в Україні та Росії, де інформація про реальний стан речей в економіці країн маскується завдяки розповсюдженню менш важливих новин. Насамперед, вони стосуються певних «успіхів» влади у «боротьбі з кризовими явищами», стану речей в інших державах, культурно-національній та спортивній інформації. І таких прикладів можна назвати безліч.

Звісно зустрічаються й певні «рецидиви». Так, в квітні з Адміністрації Президента Російської Федерації в регіональні органи влади був спущений перелік питань, які не можна задавати публічно Д.А.Мєдвєдєву і В.В.Путіну. Це сталося після того, як в лютому 2009 р. хабаровські депутати звернулись до Прем’єра із проханням не підвищувати енерготарифи більше ніж на 5%. Така «ініціатива» коштувала посади голові законодавчого зібрання Хабаровського краю.

В Україні ж не краща ситуація склалась із звітами уряду з виконання бюджету на 2009 р. В квітні Кабмін видав розпорядження (також таємне) про нерозголошення бюджетної звітності. Від тоді в Україні із засобів масової інформації громадяни не можуть ознайомитись з казначейськими звітами про виконання бюджету, стабілізаційного та соціальних фондів, балансом казначейського рахунку, який періодично поповнюється траншами МВФ та ін.

Власність на засоби масової інформації породжує контроль над ними. Якщо в країні ЗМІ керують бізнесові чи громадські структури, то таку країну справедливо можна назвати демократичною. В іншому випадку, коли інформаційні канали контролюють владно-олігархічні, політичні структури, – це призводить до узурпації медіа простору, однобічного висвітлення інформації тощо.

Ще у 1917 р. більшовики, на чолі з В.І.Леніним, розуміючи роль ЗМІ, почали вживати заходів щодо їх монополізації. Ряд декретів та постанов забороняв видання «контрреволюційної» періодики, перекривав небільшовицькій пресі шляхи фінансування (зокрема плату за оголошення), утруднював отримання паперу, закривав типографії. Діяльність цензурних органів (Головліту, Головреперткому, ВНК-ДПУ-НКВС-КДБ тощо) остаточно визначила монопольне становище більшовицьких ЗМІ в СРСР.

На сьогоднішній день, виходячи з бажання контролювати інформаційні потоки, державні органи також прагнуть стати найбільшими власниками у сфері засобів масової інформації. Провладні та олігархічні структури (які реально впливають на владу або зрощені з нею), будучи найбільшими власниками в галузі журналістики (їм належать друкарні, в яких друкуються приватні видання, газети, радіо і телеканали), можуть у будь-який момент закрити який-небудь канал передачі інформації.

Так, в Україні майже всі ЗМІ належать певним олігархічно-політичним угрупуванням. Тому медіа в нашій країні – це передусім політика, а вже потім – бізнес. Саме через це існує таке неймовірне різноманіття трактувань подій. Ось таких власників мають основні вітчизняні ЗМІ:

Провладні сили:

Державні медіа – телеканал «УТ-1», газети «Голос України» (газета Верховної Ради), «Урядовий кур’єр» (газета Кабміну).

«Наша Україна» – «5 канал» (Петро Порошенко), кілька місцевих телеканалів переважно на Заході України; газети «Без цензури», «Україна молода», частина «Дзеркала тижня»; інтернет-видання «Главред», «Контекст».

БЮТ – газета «Вечерні Вісті» та додатки до неї.

Опозиція:

«Партія регіонів» (донецькі) – ТРК «Украина», «НТН»; газети «Сегодня», «Донецькі новини», «Салон дона і баса», «Донбас», «Акцент», «Діловий журнал», «Інвест-газета»; веб-медіа «Pro-Ua», «ForUm».

СДПУ(о) – ніші в телеканалах «1+1», «УТ-1», «Інтер», телеканал «ТЕТ», газети «Київські відомості», «2000», «Влада і політика»; інтернет-ресурси «Подробиці» тощо; підтримують російські видання в Україні від Українського медіа-холдингу «Вести в Украине», «Комсомольская правда в Украине», «Аргументы и факты в Украине».

Андрій Деркач і СПУ О.Мороза – ТРК «Ера»; газети «Киевский телеграф», «Столичні новини», «Діловий тиждень», «Столичка», «Столичні новини»; (СПУ) – «Сільські Вісті», «Товариш», «Грані +».

НДП В.Пустовойтенка – канал «Тоніс».

КПУ – газета «Комуніст».

Є.Марчук – газета «День».

О.Омельченко – «Вечірній Київ», «Хрещатик».

«Незалежні»:

«Інтерпайп» Віктора Пінчука – «ICTV», «СТБ», «Новий канал», газета «Факты».

«Інтермедіа» (СМЕ, Лаудер Рональд) 30%, О.Роднянський 70% – телеканал «1+1».

Валерій Хорошковский (Украинская независимая ТВ-Корпорация, Евразхолдинг) – телеканал «Інтер».

ЛукОйл (ЗАО «Картель») – журнали «Власть денег», «Деловая столица».

Группа «Приват» – «Газета по-Киевски».

Сім’я Мостових – «Зеркало недели».

«КП Паблишинг» – «Kyiv Post», газета і сайт «Корреспондент».

В Росії ситуація з свободою слова гірша (недаремно в 2008 р. зайняла 141 місце із 173 по рейтингу свободи слова. Україна була 87):

Контролюються державою або державними монополіями – «Первый канал», телеканал «Россия», радио «Радио России», «Маяк» (ВГТРК), телеканал «НТВ», газета «Известия», радио «Эхо Москвы» (Газпром-медиа), «ТВЦ» (уряд Москви), «Ren-TV» (РАО ЕЭС России).

Недержавні ЗМІ – «Московський комсомолець» (П.Гусев), «Комсомольская Правда» («Проф-медиа» В.Потанина), «Коммерсант», «Независимая газета» (Б.Березовский), «АиФ» (Промсвязьбанк) та ін.

Будучи інформаційною, або як ще її називають «четвертою», владою преса здатна трактувати події в зручному для певних сил ракурсі, формувати громадську думку і впливати на психологію поведінки як всього народу, так і окремих людей. Тому, засоби масової інформації стають важливим інструментом соціального управління: по-перше, ЗМІ впливають на психологію мас, а по-друге, саме їм властива надзвичайна сила переконання. Нерозкритими залишаються питання, яким чином певна інформація впливає на громадську думку і як саме відбувається маніпуляція громадською думкою?

Ймовірно, все зводиться до досить-таки складної схеми. Встановивши контроль над інформаційними потоками, відфільтрувавши їх від «неприпустимої» інформації, державні органи (або власники медіа) за допомогою ЗМІ озвучують однотипну інформацію, в якій загальних думок більш ніж фактів. А ті факти, які вносяться для сприйняття матеріалу, як правдивого, вирвані з контексту подій. Вся інформація подається з метою навіювання якомога більшій кількості людей твердження, що влада намагається забезпечити якісь блага всьому суспільству, а не окремій людині. Трагедія полягає в тому, що якщо більшість суспільства сприймає цю інформацію, то таким чином підтримує владу і починає виступати проти меншості, яка засумнівалася в достовірності поданої інформації. До таких виступів людей знову ж таки штовхають можновладці. Благо, механізм за останніх 90 років вже відпрацьований.

Найбільш яскраві приклади такої схеми простежувались за радянських часів, коли влада за допомогою ЗМІ перетворювала революціонерів на «ворогів народу», стимулювала соцзмагання за рахунок завищення показників досягнення народного господарства, виправдовувала методи, якими здійснювалася «генеральна лінія партії». Саме так населення дізнавалося про «проблеми», які виникають в інших країнах світу, про процвітання «великої Радянської Батьківщини», де немає місця бідності, соціальній несправедливості і збройним конфліктам. Система заважала суспільству встановити реальну картину політичного, економічного і соціального становища в країні і прояви цього ми відчуваємо за 18 років після розпаду СРСР. І до сьогодні суспільству нав’язується думка, що керівництво країни знає, що необхідне її громадянам.

Маніпуляція суспільною думкою в сучасному українському розрізі є парадоксальним явищем. Замість того, щоб застосувати ЗМІ в «лікуванні» суспільства, згладжені гострих суспільно-політичних кутів, політичні сили використовують їх в своїх, суто цинічних цілях. Суспільний розкол, який поглибився в наслідок подій кінця 2004 – початку 2005 рр. та інформація пов’язана з ним, використовується власниками та й самими медіа для підняття рейтингів. Адже інформація лише тоді впливає на суспільну думку, коли викликає суспільний резонанс, тобто найбільший відгук отримують політичні скандали. Слід подивитись лише на заголовки української періодики. А пошуки істини нікого з фігурантів протистояння, на жаль, не хвилюють.

В Російській Федерації ситуація з формуванням суспільної думки є віддзеркаленням українського варіанту. Головним фактором тут виступає те, що більшість доступних населенню ЗМІ контролюються державою. Тому, коли, скажімо, по усіх телеканалах подають практично однотипні новини, а іншу точку зору (яку висловлює номінальна «опозиція») або не озвучують або ж висміюють, то населення просто змушене повірити в певні «факти» і відповідно реагувати на них.

Але перш ніж розглядати маніпуляцію суспільною думкою потрібно зупинитись ще на одному важливому моменті. Припустимо, що владі вдалося озвучити якусь подію і ця інформація була поширена ЗМІ. Вона дійшла до суспільства. Виникає закономірне питання: який ступінь довіри суспільства до інформації, яка поступає зі всіх інформаційних каналів?

Відповіді на це питання можуть бути різні, багато що залежить від конкретизації питання: від кого отримана інформація, хто її озвучив, які ЗМІ і як «піднесли» цю інформацію суспільству та інші.

На наш погляд ступінь довіри суспільства до інформації буде легко визначити, відповівши на декілька питань. По-перше, чому суспільство не довіряє певній інформації? Тому, що: немає довіри до деяких сил, які озвучують інформацію (це політики, політичні і суспільні організації і тому подібне); не вистачає фактичного підтвердження подіям; оцінки подій не співпадають з тим, що відбувається або виходять від зацікавлених осіб.

Як не дивно, але такі процеси відбувались ще в радянські часи. Критики зазнавали, підконтрольні партійно-державним органам, засоби масової інформації. Вони відверто приховували негативні сторони життя радянського суспільства, вдавалися до фальсифікацій, вводили в оману громадян. Переконує в цьому низка анекдотів, в яких простежується скептичне ставлення населення до ЗМІ:

- Рабинович, вы читаете газеты?

- Конечно! Иначе откуда бы я знал, что у нас счастливая жизнь?;

- Какая разница между «Правдой» и «Известиями»?

- В «Правде» нет известий, а в «Известиях» нет правды.

Сучасне українське суспільство також не надто схильне довіряти всій тій інформації, що отримує із ЗМІ. Наприклад, згідно всеукраїнському опитуванню на замовлення Інституту політики «Українське демократичне коло» від 26 червня – 7 липня 2003 року, проведеного серед 1000 респондентів зі всіх регіонів України, найбільше недовір'я викликає інформація, передана з найвищих органів влади (бувшої Адміністрації Президента Л.Кучми), – 59 %. Майже не змінилась ситуація і в 2007 р., коли баланс довіри-недовіри до влади (а тому і до інформації від неї) становив - 19% до Президента, - 27% до Кабінету міністрів, - 46% до Верховної ради.

В Росії ситуація дещо інша. Якщо владі тут довіряють 40% і 49% (відповідно Президенту і Прем’єру), до довіра до ЗМІ за останній рік впала. На думку кожного п’ятого респондента медіа перебільшують наслідки економічної кризи, а переважна більшість громадян впевнена, що події висвітлюються недостатньо відверто і повно.

Не останню роль в довірі населення до ЗМІ грає недовіра до певного їх виду (преса, телебачення, радіо і ін.) або до окремих видань і телеканалів. Ця причина найбільш вагома ще в тому плані, що дає відповідь на питання, яким засобам масової інформації суспільство довіряє більше, а яким менше?

У даній ситуації суспільство схильне розглядати діяльність ЗМІ в контексті політичних позицій їх власників. Впливові представники політикуму створюють механізми контролю над медіа і змістом інформаційних повідомлень, не боячись при цьому покарання за таке не правове втручання в роботу ЗМІ. Незаперечно, що така ситуація існує в різних країнах світу.

Так, в Україні на початок жовтня 2009 р. – 32,4% опитаних більшою мірою довіряють центральним всеукраїнським ЗМІ, 22,3% – місцевим, регіональним ЗМІ, 9,8% – закордонним ЗМІ, іншим ЗМІ довіряє 15,6% респондентів. Не довіряють нікому 6,8% опитаних, а 13,1% не змогли відповісти на це питання.

В Російській Федерації на початок 2009 р. центральному телебаченню довіряло 70% росіян, регіональному, місцевому – 63%, центральній і регіональній пресі – 50%, центральному радіо – 44%, регіональному радіо – 38%, інтернет-виданням – 23%, а закордонним ЗМІ довіряє лише 14% опитаних.

Ці данні дають можливість зрозуміти і який рівень довіри громадян до влади у відповідній країні, різноманіття інформації, що передається ЗМІ та, як наслідок, спектр власності на мас-медіа.

Таким чином, проблеми, пов'язані з інформацією, є одним з найважливіших предметів вивчення в структурі взаємин влади і суспільства. Існування гострих питань, в яких інформаційні потоки представляються не цілісними, без достовірних фактів і об'єктивних коментарів, викликають цілком закономірну недовіру суспільства до влади і конфронтацію між ними. Саме по кількості, а головне – якості, інформації, яка доходить до простих громадян визначається рівень демократії держави і його підтримка формування громадянського суспільства.