dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 19 Августа 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика На порозі Смертельної битви?

На порозі Смертельної битви?

На порозі Смертельної битви?

...Сьогодні “народ” означає аморфне, невпорядковане та атомізоване суспільство...

Джованні Сарторі

17 січня 2010 р. чи якогось іншого дня (це вже як карта ляже) усі громадяни, які мають право голосу, зможуть отримати на білі рученьки півметровий шматок пергаменту під магічною назвою виборчий бюлетень, та поділитися з ним своїми мріями про майбутнє в очікуванні, що вони здійсняться. Український народ обиратиме свого Президента. Уже за результатами голосування будемо робити висновки про атомізованість українського суспільства.

Отже так, маємо рівняння з кількома невідомими: доля чинної Конституції під великими знаком питання, так само неясні остаточна дата виборів та повний список учасників майбутнього “поєдинку”. Зате вже з'явився новий Закон “Про вибори Президента України”, який по-новому регламентує цей акт народного волевиявлення. Але це жодним чином не заважає нашим політичним гладіаторам підтвердити свої наміри боротися за почесний кабінет на Банковій не словом, а ділом.

Варто згадати минуле і визначити особливі риси, які вже стали хрестоматійними для виборів українського Гаранта.

1. Кількість бажаючих відчути смак перемоги вимірюється десятками: 1999 р. — 19 кандидатів, 2004 р. — 26 (з них 2 відмовились від балотування), лише на виборах 1991 та 1994 рр. було менше 8 кандидатів.

2. Реальна боротьба відбувається між 2-3 претендентами на титул, решта виконує роль технічних кандидатів, які лише відтягують на себе голоси, але перемогти не можуть, а, можливо, і не хочуть.

3. Виборча кампанія проходить із повсюдним застосуванням “чорних” та “сірих” PR-технологій, інформаційне поле на період виборів переповнюється компроматом на топових кандидатів: з'являються невідомі подробиці з їхнього життя.

4. Раніше список претендентів формувався за простою формулою: один кандидат від влади, один або кілька від опозиції, Петро Симоненко, кільканадцять відверто технічних кандидатів. Вибори 2010р. будуть складнішими. Від влади буде точно не один кандидат: нинішній Президент, нинішній Прем'єр-міністр, Голова парламенту, так само нема шансів на те, що багатолика опозиція висуне єдиного кандидата. В умовах тотальної заполітизованості силових структур такі “розклади” дещо лякають. Недарма експерти очікують від майбутніх виборів небаченого за масштабами застосування адміністративного ресурсу та не зовсім коректних способів політичної пропаганди. Важко уявити виборчу кампанію, бруднішу за ту, що була у 2004 р., але немає нічого неможливого, а в Україні тим більше.

Серед учасників майбутнього турніру неодмінно буде чинний Головнокомандувач українськими Збройними Силами.

Віктор Андрійович Ющенко — третій Президент України. Його каденцію важко однозначно оцінити: і назвати абсолютно провальною не можна, і не скажеш, що вона була успішною. Дивлячись правді в очі, варто згадати з якими затяжними боями він проривався до посади Гаранта всія України у 2004 р. І таки прорвався, всупереч усім можливим технологіям впливу: від тривалого інформаційного бомбардування “п'ятихвилинок ненависті” силами елітних агентів тодішнього режиму (Д. Корчинським та Д. Джангіровим) до відвертого замаху на життя через отруєння. Зовсім інша річ, що такий бажаний тріумф “української демократії над авторитаризмом” не приніс очікуваних плодів. Тим більше, виявилося пізніше, то була Пірова перемога: як тепер модно говорити, Ющенко не виправдав “кредит довіри” отриманий в результаті “помаранчевої революції”, свідченням чого є рейтинг діаметрально протилежний тому, що був у 2004 р., та фрази на кшталт “Прости нас, Данилыч!”.

Чинний Президент позиціонує себе як людина освічена, релігійна, громадянсько свідома. Проте, віддавав перевагу справам культурницьким перед державницькими. Велика любов до української старовини епохи Трипільської культури, протекціоністська політика до вітчизняного меду, будівництво монументу Пам'яті жертв Голодомору та лобіювання реконструкції комплексу “Мистецький Арсенал” — основні віхи діяльності Президента Ющенка. Проте, варто віддати йому належне — хоч на ці непопулярні серед населення кроки у нього вистачило твердості. Гроші, витрачені на вказані вище об'єкти, ситуацію на антикризовому фронті суттєво не змінили б, а пам'ять залишиться.

Звичайно, було багато потуг і у сфері політичній. Не можна не згадати про Універсал національної єдності, який мав стабілізувати ситуацію в країні, але чомусь із задачею не справився. Були Антикорупційні ініціативи, які, в принципі, могли б мінімізувати проблему хабарництва, якби інші компетентні органи належним чином на них прореагували... Тепер проект внесення змін до Конституції з щедрою пропозицією до громадськості не соромитись і висловлювати свою думку.

Більшість передвиборчих обіцянок 2004р., за виконання яких мало не рука давалася на відсіч, ними й залишилася: бандити в тюрми не сіли, а люстрація, покликана боротися з бандитами-чиновниками, завдала тяжкого удару по системі державного управління; додаткових 5 млн. робочих місць створено не було, навіть ті, що були, пощезали. Втрати України на міжнародній арені (перш за все — невикористана можливість поглибити інтеграцію з Євросоюзом на тлі “європейської помаранчевої ейфорії” та поглиблення прірви з Росією) пов'язуються з прорахунками Президента та його команди.

Крім того, за чинним Президентом є й інші звершення:

- ліквідація ДАІ, але ситуацію на дорогах це не покращило, а інспекція досі працює;

- введення вагомої матеріальної допомоги при народженні першої-другої-третьої дитини;

- багаторазовий розпуск одного і того ж складу Верховної Ради і така ж віртуозна гра із власними Указами;

- всі досягнення України Президент скромно приписує собі та компанії, а невдачі — то Тимошенко, то опозиції, то постколоніальному і посттоталітарному минулому України, то погоді. Отака діалектика.

Нашій увазі часто пропонується асоціативний ряд: Ющенко — Голова Нацбанку, Ющенко — лідер опозиції і т.д. Такими ретроспективними методами політтехнологи чинного Президента хочуть здобути йому другий термін. При чому, сам він намагається за кожної нагоди нагадати про свої здобутки, але ще “допрезидентські”: як було укріплено гривню, піднято економіку тощо. Дивна така технологія.

Точність — чеснота королів... Але не нашого... Президент Ющенко має свою фішку. Яка виділяє його з-проміж усіх інших президентів — він запізнюється коли може і куди хоче. Останній приклад — урочистий парад до Дня незалежності. На нього він не запізнився, але промову свою сильно затягнув, чим ускладнив роботу тих, хто днями-ночами до цього параду готувався.

Від душі і для душі помандрував по різних державах (і всюди запізнювався), отримав різні нагороди: ордени Короля Томислава (Хорватія), Білої Троянди (Фінляндія), Білого Орла (Польща), Лицарів Гробу Господнього (Ізраїль) тощо. Тобто за кордоном наш Президент — людина вкрай шанована.

Складається враження, справою всього президентського життя пана Ющенка стала безкомпромісна боротьба зі злодіями, точніше з однією “воровкою”, яка займалася “вонючим” газом, а саме з Ю.В. Тимошенко. Так, саме з тією, яку обнімав на Майдані і якій притарабанив величезний букет, вітаючи з посадою очільника Уряду. У стан конфлікту зі своєю колишньою соратницею він вступив відразу ж, як тільки відчув, що пані Прем'єр-міністр має свої погляди на політику і може вибити з-під нього Президентський трон.

Загалом Президент Ющенко і Прем'єр Тимошенко в одній країні ужитися не можуть. А будучи конкурентами на майбутніх виборах будуть змушені ділити потужності адмінресурсу. Нам лишається чекати результатів такого протистояння.

Ну ось в такому веселенькому режимі і пролетіли 5 років. Є, що згадати, немає, що дітям розказати. В результаті — з кожним роком президентства все менше і менше співвітчизників були готові віддати за Ющенка В.А. свій голос на наступних виборах. Закінчиться все, мабуть, тим, що в недалекому майбутньому вийде друком книжка під авторством Ющенка, в якій він розкаже про те, як треба виходити з кризи, як будувати демократію, як об'єднати Україну, як не посваритися і Росією і подружитися з Євросоюзом, подібно тому як це зробили обидва його попередники... У кризових ситуаціях він буде скрушно хитати головою і велемудро говорити: “Ех, я ж казав...”