dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 13 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика 18 літ "за умов відсутності" еліт

18 літ "за умов відсутності" еліт

18 літ за умов відсутності еліт

Зі святом Вас, любі співвітчизники! Із 18-тиріччям нової української суверенної державності!

Святкового Вам настрою! Миру, спокою, щастя та благополуччя Вам і Вашим родинам! Нехай кожному з Вас і усім нам частіше посміхається доля!

З якими настроями зустрічають країна та її громадяни державне "повноліття"? Якими проблемами вони переймаються? Які надії плекають? Чого очікують від завтрашнього дня? Про що думають та говорять?

Що б, зрештою, більшість з них воліла залишити у минулому, а що, навпаки, зберегти для майбутнього, залишивши у спадок нащадкам?

Міркуючи над можливими відповідями на ці й інші гострі питання, мимоволі ловиш себе на думці, що ситуація в країні напередодні головного державного свята навряд чи здатна викликати аж надто великий оптимізм.

Якщо дозволити собі аналогію між державою й людиною, то, поклавши руку на серце, доведеться визнати, що у свої вісімнадцять років Україна, на жаль, нагадує не юну, сповнену сил і енергії, красуню, а виснажену бабцю, безмежно й безнадійно втомлену від повсякденної боротьби за виживання.

Складається враження, що внутрішня енергія української політичної нації вичерпана, й держава, створена вісімнадцять років тому внаслідок спалаху цієї енергії, існує ніби за інерцією, не маючи ані стратегії подальшого розвитку, ані плану конкретних заходів, завдяки яким можна було б пережити й перетерпіти важкі роки глобальної економічної рецесії.

На зорі незалежності Україна потерпала від багатьох лих. Чи не одним з найбільших з них була відсутність власної еліти, спроможної об'єднати політичний клас і суспільство навколо національної ідеї, усвідомити й сформулювати національні інтереси, визначити пріоритети державного та суспільного розвитку, виробити адекватні заходи протистояння різноманітним внутрішнім і зовнішнім викликам та загрозам.

Тоді, на початку 90-х років минулого століття, у боротьбу за владу й, разом з тим, за домінацію у колективній свідомості  у новоствореній державі включилися практично з рівними шансами на успіх дві основні сили: "стара" компартійна номенклатура, яка прагнула вписатися в алгоритм поведінки, продиктований зміненими умовами життя, та "нова" націонал-демократична за риторикою група осіб, налаштована на докорінний перегляд того способу буття, який Україна успадкувала від зруйнованого Радянського Союзу.

Мезальянс "посткомуністів" і "націоналістів", в якому більш значущу роль відігравали все-таки перші, але вирішальної переваги не мала жодна із сторін, - не був ані українським винаходом, ані українською специфікою. За аналогічною моделлю в перші роки після розпаду СРСР розвивалися події практично в усіх пострадянських і у більшості постсоціалістичних країн.


Проте саме Україна виявилася серед тих держав простору, що опинився у стані державно-політичної та соціально-економічної трансформації, які аж надто швидко припинили будь-які реформи й перетворення, фактично так їх і не розпочавши.

Внаслідок цього в країні було законсервовано той перехідний, аморфний і нежиттєздатний стан, який стихійно склався під впливом найрізнорідніших і найрізноманітніших - як внутрішніх, так і зовнішніх, як об'єктивних, так і суб'єктивних - обставин у перші роки її незалежності.

Заміна символа "посткомуністично-націонал-патріотичного" сімбіозу Леоніда Кравчука на колишнього "червоного" директора Леоніда Кучму на найвищій державній посаді виявилася швидше імітацією змін, ніж реальною спробу внести якісно новий струмінь у життя держави та людей.

На сучасну Україну не можна дивитися без суму й розпачу. Все те добре, що всупереч негараздам і безкарності зла ще зберігається на українських теренах, ховається подалі від столиць і палаців. І від владних паяців, котрі встигли перетворитися на головну біду й проблему життя.

Ми живемо за Конституцією, яка хронічно не виконується й нічого не дає. Ми за інерцією продовжуємо дослухатися до гаранта цієї Конституції, який нікому нічого не гарантує, натомість будь-що прагнучи приватизувати Основний закон держави, одержавши зиск ще й від нього.

Україна, одна з найпотужніших в Європі з огляду на кількість та якість своїх ресурсів, є нині державою-банкрутом, якій якось вдається зводити кінці з кінцями виключно завдяки масштабним зовнішнім запозиченням та ще махінаціям в особливо великих розмірах з курсом національної валюти та з державними фінансами, здійснюваним цілком у дусі добре відомих усім українцям "наперсточників" з привокзальних площ і майданів.

Українська еліта втрачає зв'язок із суспільством. Її інтереси не лише не збігаються з інтересами  більшості українців, але в переважній більшості випадків навіть не кореспондують із цими останніми.

Еліта не пов'язує ані своє власне майбутнє, ані майбутнє своїх дітей з країною, яка, власне, й робить це випадкове за своїм походженням, аномальне за характером скупчення осіб елітою, за вимушеної мовчазної згоди передаючи в її повне розпорядження всі ті природні й створені руками людей блага, що мали б належати державі та всій українській громаді...  

Символом української судової системи віднедавна став суддя Зварич. Символами системи правосуддя та системи виборної демократії - відповідно міліцейський генерал-убивця Пукач та депутат-убивця Лозинський. На неофіційне звання символа українського "мужчини" претендує схильний до зловживання алкоголем міністр-хуліган Луценко. Своє місце серед подібних символів активно "відтоптує" чорноротий антисеміт Ратушняк.

Куди ще може докотитися за таких умов Україна, яка вже пасе задніх практично в усіх європейських рейтингах, які відображають рівень та якість життя? Хто з наших лідерів, наділених владою й легітимним правом діяти на благо держави, протидіючи негативу, який їй загрожує, міг би зупинити сповзання у прірву? Хто з них? Кому вірити, коли вірити немає кому?