dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика ГЕТЬмоманія, або демократія по-українськи

ГЕТЬмоманія, або демократія по-українськи

ГЕТЬмоманія, або демократія по-українськи

Везде ворьё, куда ни плюнь,
И всяк из них летит “на царство”...
Я Родину свою люблю,
Но ненавижу государство!

(А. Розенбаум)

“Керована демократія”, псевдодемократія, “демократія без вибору”… Типологізацію нетрадиційних моделей реалізації принципу народовладдя на пострадянському просторі при бажанні цілком можна доповнити вітчизняним варіантом.

Все ж таки українці – дивна нація. Ми готові нескінченно корити себе за власну неспроможність побутувати щасливе суспільство зі справедливою владою та водночас безмежно вірити у можливість цього. Від виборів до виборів ми сподіваємось на позитивні зміни, б’ємо усі рекорди відвідуваності виборчих дільниць і чи не наступного дня потопаємо у розчаруваннях від тих, кому вчора довірили своє майбутнє.

Будучи широко обізнаними у суцільній корумпованості вищих державних чинів ми продовжуємо обирати до влади тих, хто ще вчора засвідчив свою цілковиту моральну непридатність до перебування на відповідних посадах. Натомість, заспокоюємо себе тим, що були дотримані усі норми демократичного виборчого процесу, про що з неприхованою симпатією нам розповідають міжнародні спостерігачі. У підсумку, маємо можливість спостерігати цікаву тенденцію: 50,6 % респондентів переконані, що головна загроза національній безпеці походить від власної влади (Центр Разумкова)!

Вже майже вісімнадцять років ми будуємо демократію у штучному вимірі. Неефективність політичного механізму, неможливість та неспроможність громадян забезпечити дієвий контроль за діями влади, безвідповідальність політичних сил, які раз за разом приходять до влади поволі стають звичними явищами у вітчизняному суспільстві.

За роки незалежності в нас так і не було створено реальних передумов для виникнення справді демократичного суспільства – правової держави та потужного і чисельного прошарку “середніх” власників. Натомість маємо маргіналізований по всім параметрам соціум, який живе своїм, автономним від влади життям, і який цікавить її (владу) лише в якості платників податків та споживачів відірваних від реальності політтехнологічних проектів під час виборчих кампаній.

Своєрідним поштовхом до змін мала стати Помаранчева революція, яка символізувала собою початок якісних, демократичних перетворень. Натомість практичне втілення більшої частини вимог громадян обмежилися рамками електорального циклу. А декларативні гасла щодо подолання корупції в усіх сферах життя, відокремлення бізнесу від влади, забезпечення відкритості та прозорості процесу прийняття рішень, формування суспільства рівних можливостей, в якому б кожен талант мав змогу безперешкодно отримати простір для самореалізації, нажаль, так і залишилися існувати на рівні промовистих заяв.

Не сформувавши за роки незалежності соціального підґрунтя демократії, на сьогоднішній день ми отримали по суті викривлену політичну систему – демократичну за формою, втім порожню за змістом. Ми постійно говоримо про захист своїх прав та свобод, проте, окрім стихійних майданових виступів під час електоральних театралізованих вистав більшість людей не бачить/позбавлена реальних можливостей самореалізації у цій державі.

Починаючи зі школи наше суспільство та влада привчають людину до корумпованих моделей виживання. Як виявляється пізніше, відмовитися від стабільно відпрацьованих зі шкільної скам’ї схем “швидкого вирішення власних справ” в подальшому житті стає практично неможливо. На виході ж ми маємо гіпертінізовану економіку та політику на матеріальному рівні і збанкрутілу в морально-духовному відношенні масову свідомість.

Нинішні політичні баталії є черговою наругою над демократичними цінностями. Заяви та дії політиків все більше нагадують неприхований блєф та зухвале маніпулювання суспільними настроями. Маніпуляції масовою свідомістю сягнули небачених масштабів. На зміну декларативним закликам зразка 2004 року “Кучму ГЕТЬ!” на початку 2009 року прийшов новий – “Геть усіх!”. На горизонті знову замайорив рудиментарно-архаїчний образ того ж таки Кучми, який раптом захопився ідеєю об’єднати необ’єднуване… Який би фінал не отримало нинішнє політичне протистояння, загальний висновок для суспільства носитиме вельми сумний характер – правовий та конституційний нігілізм, неповага до закону як імперативного регулятора суспільних відносин, нажаль, дедалі глибше вкорінюються у масовій свідомості. І в цьому ми мало чим відрізняємось від наших північних сусідів-слов’ян.

Чи можливий сьогодні новий Майдан? Як чергова театралізована кольорова (помаранчева чи біло-блакитна) вистава – скоріше “так”, ніж “ні”. Адже нові вибори не за горами. Як соціальний вибух зразка 2004 року – навряд чи. Не та атмосфера, не ті дійові особи… Зрештою, спустошено саму Ідею!

Якщо вірити соціологам, суспільна недовіра сьогодні носить системний характер. Відсоток громадян, які готові проголосувати “проти всіх” або взагалі проігнорувати процедуру відвідування виборчих дільниць чимдалі зростає. Вибори до Тернопільської облради, які відбулися навесні ц.р. – яскраве тому підтвердження... Як влучно свого часу зауважив А. Лінкольн – “можна дурити тривалий час меншу частину населення або ж короткий час більшу його частину; втім не можна дурити увесь народ постійно”! Схоже на те, що ми підійшли саме до такого етапу.

Що далі? Ймовірними сценаріями, спираючись на світовий досвід, є, принаймні, три. В основу першого – найбільш оптимістичного – може бути покладено аргентинський варіант. Йдеться про відомі події 2001-2003 рр., коли аргентинське суспільство пройшло шлях від масових виступів під гаслом “Хай йдуть усі!” до переоцінки ролі та значення політичної системи і громадянського суспільства як інструменту представництва інтересів громадськості і впливу на процес підготовки та прийняття управлінських рішень. Втім, успішна реалізація такого варіанту в Україні видається вельми сумнівною – в умовах суцільної політизації базових інститутів громадянського суспільства (ЗМІ, профспілок) та загальної апатії населення масовою свідомістю й надалі можна буде легко маніпулювати електоральними символами.

Менш оптимістичним, проте більш реальним є сценарій активізації маргінального чинника в суспільно-політичному житті. При цьому амплітуда коливань радикальних настроїв ризикує бути максимально широкою – від крайньо лівих до крайньо правих. “Синдром Тягнибока”, як бачиться, є  першою ластівкою у ланцюгу поширення подібних тенденцій.

Нарешті, зовсім непривабливою є цілком ймовірна перспектива втручання геополітичного фактора у перебіг подій внутрішньополітичного життя. Адже масова апатія та недовіра населення до влади всередині країни вкупі з патологічною неспроможністю політичної еліти ефективно здійснювати управлінські функції створюють сприятливий ґрунт для реалізації непоодинокими зацікавленими суб’єктами універсального імперського принципу “divide et impera” (“розподіляй та володарюй”). Тим більше, історичний розвиток України просто таки майорить подібними прецедентами, а на думку спадає застереження В. Липинського: «На територію громадянства недержавного чужоземна влада приходить завжди покликана частиною цього громадянства»… Відтак завдання і доленосний обов’язок нинішніх можновладців – запобігти тому, щоб це застереження стало пророцтвом.