dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 25 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Гарячими слідами алогічності

Гарячими слідами алогічності

Гарячими слідами алогічності

Дана стаття не містить якогось надскладного аналізу об’єктивної політики. Швидше вона спрямована на суб’єктивні моменти, котрі мотивують українців на певні дії та стимулюють їх до певних міркувань. Отож, занурмося в шал ірраціональності, яка рухає нас вперед на шляху громадянсько-політичної еволюції…

Українці все таки унікальний народ. Ми одночасно хочемо протилежного і часто наводимо на підтримку своїх позицій такі ж суперечливі аргументи. Хочемо якнайшвидшого (і готові боротися з усіма вітряками заради цього) припинення війни, котра триває на Донбасі, але одночасно хочемо виключно перемоги. Крім того, вистачає любителів постити в соціальних мережах чи ділитися в кухонно-політичних дискусіях політичною філософією у стилі «війни не припиняються просто так: їх або виграють, або програють». Загалом, кожен знає, якою має бути Україна.

Політиками і громадянами в якості прикладу успішної держави та щасливого «обивательства» нерідко використовується Швейцарія. Буцімто, ідеальна країна: у війнах участі не бере, нікуди не прагне інтегруватися, ні з ким не свариться, шанує своїх громадян достойними зарплатами і пенсіями, рахує гроші багатіїв з усього світу і постачає увесь світ сиром та годинниками. На перший погляд, справді симпатично. Глибше дивитися ніхто не бажає, а в глибині все не так уже безтурботно. За нейтралітет і національну військову безпеку відповідає кожен швейцарець чоловічої статі у віці від 18 до 51 року. Шанобливе ставлення до громадян з боку влади пояснюється специфікою прямої демократії: 200 щорічних швейцарських референдумів вже давно стали притчею. За високу громадянську свідомість та політичну активність держава і віддячує своїм громадянам. Паритетні засади, які ми поки що не здатні відтворити.

Само собою значна частина української ірраціональності стосується політиків. З одного боку, всі вони «злодії, брехуни, корупціонери, ух ненавиджу!», а з іншого під час виборів панує принцип «куме, не голосуйте за непрохідних, бо голос пропаде», внаслідок чого до влади приходять одні і ті ж особи. Тут вам цілий комплекс нелогічного ставлення до власного життя. Тим не менше доля дає можливості щось виправити.

Після того, як ЦВК оголосила позачергові вибори такими, що відбулися, можна провести певні підсумки. Іще задовго до дня голосування можна було не сумніватися, що явка буде нижчою, аніж на травневих президентських. Причина не тільки у військових діях на Донбасі – загалом народ натішився політикою і виборами, котрих останнім часом відверто забагато, та й значний рівень недовіри до влади нікуди не дівся. Проте часто лунали і гасла до ігнорування виборів. Феноменальна суперечність: жити як у підніжжі Альп хочуть всі, а от виконати громадянський обов’язок (а по-іншому – право на формування влади та політики) готовими виявилося тільки 52% виборців. Можна сказати, що половина країни проігнорувала вибори, а можна і по-іншому – більше половини вирішило проголосувати в країні, котра перебуває фактично у стані війни. Так от, наслідки волевиявлення оцих 52 відсотків доволі цікаві.

Політологи скажуть, що все точно знали наперед, але результати виборів виявилися багато в чому несподіваними. Це і падіння рейтингу Блоку Порошенка при збільшенні прихильності до Народного Фронту, геть неочікуваний вихід Самопомочі на третє місце, падіння радикалів з вилами до «прикордонного» рівня, хоча всі бачили їх серед призерів цієї спеціальної олімпіади. «Правому сектору» пророкували перемогу в двобої зі Свободою і, навіть, прохід до парламенту, а вийшло геть не так. Єдино прогнозованим став повний капут комуністів, але у світлі останніх подій для такого передбачення і коментарів шкода – ми ж говоримо про несвідоме, а тут якраз усе логічно.

Варто зупинитися на окремих моментах. На розчаруванні патріотичних сил з приводу відсутності правого крила політичного спектру в парламенті (якщо Свобода таки не нашкрябає 5%), наприклад. Може це й до кращого: не буде лівого крила, то нащо й праве? Прихильники Тягнибока розчарувалися у його здатності гарантувати достойне майбутнє для життя у «своїй Богом даній Україні», навіть лінгвістична орлиця по мажоритарці не пройшла. Це до кращого, хоча антифашисти і будуть у розпачі.

Про альтернативу свободівцям в особах «правосеків» масово заговорили виключно після подій 19 січня. Як партія Ярош і компанія організувалися іще пізніше. Чи варто очікувати якихось надпотужних звершень від політичної сили, члени котрої не ввібралися в пір’я? Безумовно, більшість учасників нинішніх виборчих перегонів з’явилися якраз під вибори і тривалістю свого існування не набагато випередили ПС – кожен з трійки призерів сформувався як партія тільки після розпуску парламенту 7-го скликання. Проте там є професійні політики і це важливо. Більше того, оцінка реальних демократичних та економічних перспектив України була б вельми невтішною, якби значна кількість голосів дісталася партії «без минулого».

Люди, котрі гаряче підтримують народну люстрацію шляхом ознайомлення окремих політиків з внутрішнім вмістом сміттєвих баків, не втомлюються дивувати своєю непостійністю та невловимою логікою. Одночасно з впевненістю, що в країні протягом останніх півроку нічого не змінилося в плані корупції, безладу, свавілля і незмінності політичних облич, після оголошення попередніх результатів виборів зринуло і обурення: представники колишньої влади знову отримають мандати. Розуміння того, що теперішня влада не всюди в країні сприймається з симпатією, без проблем уживається зі здивуванням з приводу 9 відсотків, набраних «Опозиційним блоком». Наче 3 мільйони мешканців нині буремного Сходу держави мали нагоду для зміни своїх «споконвічних» електоральних вподобань.

Янукович, звичайно, втік, але його команда залишилася і в Україні, і на волі. Команда, котра протягом 4 років успішно владарювала (а перед цим іще 5 років так само успішно опонувала акцептам Ющенка), не могла бездарно програти вибори. Вони вдало використали свій козир (колишній електорат Партії регіонів), котрий здавна палко любить всілякі «видовища»: кадри побиття пам’ятників Леніну та повалення Шуфрича в низці міст були успішно використані для підкріплення аргументів небезпеки неконтрольованого народного гніву при потуранні офіційної влади. «Оппо» знали про любов своїх виборців до контролю та «чіткості» і не прогадали. Щоправда, тих кілька десятків здобутих мандатів, не вельми допоможуть в отриманні реальної влади, але це вже таке – головне втриматися в «еліті».

Іще одне. Це може прозвучати крамольно, але навіть в середовищі подібних партій може існувати патріотизм. Хоч би регіональний, хоч би в одиничних проявах. Уявна карта показує, що на відміну від заходу та Києва, схід та південь нема кому відстоювати. «Опозиціонери» теж явно не годяться на роль таких стражів, як і їхні прародителі, але сподівання тієї частини населення живуть. І вони найбільш ірраціональні. Ці люди можуть також бажати кращого для України, просто їхнє бачення шляху досягнення такого майбутнього відрізняються від вибору більшості. І зараз йдеться не стільки про Бойка і КО, скільки про їхніх виборців. Більшість не завжди права. Так, це принцип демократичного правління, але тією ж демократією передбачається і плюралізм думок та поглядів, можливість їх вільного волевиявлення, у тому числі і на виборах. Звичайно, мова не йде про відверто антидержавницькі, антиконституційні чи, в нашому випадку, антиукраїнські гасла, під якими у виборах бере участь і досягає порівняно успішного результату та чи інша політична сила. За таких обставин має ефективно спрацювати вся мережа органів безпеки держави. Демократія гарантує рівні умови політичної боротьби для всіх і з цим варто змиритися, якщо ми дійсно її бажаємо. Доки ЦВК та компетентні органи не доведуть порушень виборчого процесу, оці понад 9 % в новоявленої опозиції – це мільйони українців, котрі досі бажають, щоб їх почули. І вони на це заслуговують хоч би тому, що вони УКРАЇНЦІ.