dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 20 Января 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Непарламентські хроніки

Непарламентські хроніки

Непарламентські хроніки

Вперше за кілька років наша постійна рубрика, яку зазвичай веде колега Володимир Канаш, набрала такого вигляду. І дивуватися тут нема чому. Адже ніколи ще за 22 роки існування незалежної України суспільство не опинялося не те що на межі найнебезпечнішого протистояння, а вже перейшло цю межу. Відвертий вандалізм перетворився на моду, ним хизуються навіть люди, які за своїм освітнім цензом мали б відстоювати принципи гуманізму і християнської моралі.

У вівторок 18 лютого я, орієнтуючись на календарний графік роботи нашого парламенту, вирушив у напряму Верховної Ради. Десь  одразу після 9-ої ранку я прямував від станції метро «Арсенальна» повз Маріїнський парк, але поблизу Будинку офіцерів побачив щільне скупчення людей, серед яких своєю військовою виправкою і зовнішнім виглядом (камуфляжний одяг, металеві каски, лопатки, палиці) вирізнялись загони «Народної самооборони». Загони крокували туди, де вишикувалися бійці «Беркуту», які охороняли підступи до території парламенту.

Неподалік посеред дороги стояв пропагандистський автобус, над яким майоріли прапори ВО «Свобода», а на даху стояли партійні активісти на чолі з народним депутатом Мірошниченком, які, користуючись гучномовцем, вигукували гасла, найлагіднішим з яких було «Банду геть!» Народ, що стояв поруч або ж проходив повз, охоче ці гасла підтримував уголос. Загони «Самооборони» підходили до щільних шеренг «Беркуту» з металевими щитами і били палицями по щитах.

Мої спроби пройти до будинку Верховної Ради були марними, бо жодного проходу виявити не поталанило. Тоді я змушений був повернутися до станції метро «Арсенальна», звідки дістався до станції «Хрещатик», а потім до виходу з метро на вулиці Інститутській. Від тамтешньої барикади повз Національний банк дійшов до перехрестя з вулицею Садовою. Дорогою я почув гучний лемент «Лікаря! Швидше лікаря!» і на згаданому розі побачив мур, утворений вантажівками, на яких беркутівці й міліціонери билися з протестувальниками: перші час від часу кидали світло шумові гранати і пускали сльозогінний газ,  отримуючи у відповідь каміння та «коктейлі Молотова».

Почувши потужний сполох, я не одразу збагнув, звідки він йде. Аж раптом помітив двох тіточок, яки гупали камінням по металевих стовпах. Але те, що побачив невдовзі, змусило здригнутись: в купі протестувальників був підліток років 10-12 у касці і бронежилеті. Згодом довелося прочитати висловлювання  уповноваженого  президента з прав дітей Юрія Павленка, який подавши заяву про неможливість виконувати свої посадові обов’язки: «Категорично засуджую насильство спецназівців проти мирних демонстрантів, молоді, студентів та дітей… Досі робив все, від мене залежне, аби забезпечувати  достойне ставлення до дітей». Ці слова, справді, заслуговують на повагу, але ж як ставитись до тих учасників протесту, що залучають у конфліктні й дуже небезпечні ситуації дітей, які набирають життєвого досвіду на барикадах?!

Далі події набрали зовсім трагічного забарвлення. Вигуки «Лікаря, лікаря!» дедалі частішали, повітря було вкрай загазоване, частина мітингувальників попрямувала на Липську вулицю, де згодом запалав офіс Партії регіонів. На жаль, події наступних днів набрали ще трагічнішого вигляду. Спершу беркутівці досить потужно почали витісняти протестувальників з Інститутської і з частини Майдану, потім запанувала пауза, палав Будинок профспілок, але пауза виявилася нетривалою. Наступ з Майдану поновився з новою силою, при цьому суттєво збільшувалася кількість поранених і вбитих. До зіткнень долучилися снайпери, і стало ясно, що замирення, на яке сподівалися, не сталося.

Зрештою, це пекло вгамувалося. Але машини «Швидкої» працювали з перевантаженням і зростала кількість жертв. Потім відбулася зустріч лідерів опозиції з президентом (нині вже колишнім) за участі зарубіжних миротворців. Підписання меморандуму щодо виходу з глухого кута вирішило принаймні одну проблему: влада виявилася нездатною навіть до достойного визнання своєї нищівної поразки. Стрімко пішло переформатування владних гілок, структур, посад тощо. В дні жалоби Майдан і прилеглі місця було вщерть заповнено морем квітів, а парламент удостоїв загиблих звань героїв. В сесійній залі Верховної Ради і її кулуарах панує атмосфера піднесення. Але чи знайдеться серед політиків бодай одна людина, яка би погодилася віддати життя свого сина заради перемоги Майдану?!