dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Августа 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Особливості національної абсурдності

Особливості національної абсурдності

Особливості національної абсурдності

У вівторок автор мав необережність затриматися на протилежному від власного дому боці Дніпра. Ну як затримався – звичайний робочий графік, ритм, темп і все таке. Вранці Верховна Рада зібралася для «врегулювання ситуації», що склалася в країні. Її оточили представники правоохоронних органів, а їх намагалися оточити представники «небайдужої громадськості». А потім почалася обов’язкова в таких моментах штовханина. Тобто все відбувалося по усталеному сценарію останніх двох місяців.

Не залучені до акцій кияни не відчули б жодних змін, окрім смутку з приводу нової пролитої крові співвітчизників, якби не «терористична загроза», яка останнім часом підозріло регулярно виникає в Україні і, особливо, в Києві в кризових умовах. У зв’язку з можливими терактами була припинена робота столичного метрополітену. Напевне, не варто говорити про наслідки такого рішення для міста з кількамільйонним населенням. Благородство нового «градоначальника» Києва щодо посиленої і буцімто безкоштовної роботи наземного громадського транспорту колапсу не відвернуло, а вилилося у зашкальний рівень пробок, поліпшення добробуту служб таксі та зростання популярності пішохідних маршрутів Києва.

Модель поведінки потенційних злочинців в уяві чиновників видається дивною. Як відомо, у мутній воді зручно ловити рибу – в умовах акцентування уваги правоохоронних органів на наведенні миру, терористи мали б грабувати інкасаторські машини, ювелірні крамниці, банки врешті-решт. Це було б логічним. Проте, з погляду столичної (чи вище стоячої) влади, вони мають мінувати метро та проводити інші акції глибоко під землею. От диваки. Навели б реальні аргументи: законсервувати Майдан. Днем пізніше в.о. Азарова Арбузов попросить киян з розумінням поставитись до обмеження руху транспорту по місту, що зумовлене недопущенням ескалації конфлікту. Читати варто як «створення максимальних псевдозаконних перешкод з метою уникнення збільшення кількості екстремістів на Майдані». Асурдно, але дієво.

Все це відбувалося спокійно, без надриву, мирно, проте тисячі киян, котрі ввечері вівторка були змушені до незапланованих фізичних вправ у вигляді спортивної ходьби, цього не оцінили. Вони не пішли в обуренні на Майдан Незалежності, але повагою до системи також не пройнялися.

Українські політичні катаклізми ніколи не були простими для аналізу. Так само ніколи суспільно-політична криза не досягала такої глибини і не розвивалася настільки конфліктним шляхом. Думаю, не варто наводити додаткові аргументи на користь абсолютної винятковості подій, що тривають вже третій місяць. Їх просто неможливо оцінити однозначно.

Найголовніше питання: що все таки відбувається на вулицях? З вуст самих учасників звучать три основні версії: мирний громадянський протест, народна революція та мирний протест шляхом революції. Подібна стилістична казуїстика видається як мінімум суперечливою і як максимум неможливою. В яких це умовах застосування запальних сумішей вважається елементом мирного зібрання? Об’єктивно, мирний характер протистояння зійшов на пси 19 січня разом з виводом в утиль першого міліцейського автобуса, але 30 листопада було розігнано абсолютно мирний Євромайдан.

Я не берусь говорити, яка подія стала значнішим приводом для наростання напруги, але якщо бути об’єктивним до кінця, то напевно хронологічно перша. Незважаючи на спроби захоплення будівель в центрі Києва окремими радикально налаштованими учасниками, оголошеними владою поза законом, сам Майдан від Європейської площі до Бесарабки та від Лядських воріт до Квіткового годинника був мирний. Із самого початку. Його штурмували – він захищався. У всякому разі спроби «зачистити» проблемну територію в жодному разі не можна вважати мирним способом вирішення конфлікту.

Влада має повний пакет можливостей для врегулювання конфлікту яким завгодно способом, але обирає силовий. Сила породжує силу і дає старт боротьбі до повного виснаження. Врешті-решт, досить спекулювати на недосконалості українського законодавства: мирні зібрання у нас прописані абияк, але і «коктейль Молотова» колізію не випалить. А з іншого боку, якщо намагатися придушити захід, то робити це треба рішуче, взяти за це відповідальність на себе і потім не декларувати суто мирні наміри, якщо наслідки відрізнятимуться від запланованих.

Тепер про «революційність». Романтика революції вимагає однозначного схвалення масового пробудження народної свідомості, кристалізації громадянської позиції та інших не менш пафосних ракурсів багатогранної української душі. Проте здоровий глузд вимагає тверезішої оцінки ситуації. Особливо, якщо врахувати, що нинішні події не підпадають під характеристики революції у її хрестоматійному розумінні.

Революція як тип зміни політичного режиму передбачає злам інститутів попереднього режиму при значних правових новаціях. Нинішні вимоги мітингувальників зводяться до негайної відставки Глави держави, парламенту і перевиборів без ліквідації даних інститутів чи їх модифікації. Не додає революційності й класична фішка українських політичних конфліктів – конституційна реформа, котра тільки змінює конфігурацію взаємовідносин у трикутнику «президент – уряд – парламент», але не вносить нічого принципово нового. Проте і панівна версія Банкової про державний переворот і насильницьке захоплення влади – також кострубатого характеру. У своєму зверненні від 19 січня В. Янукович прямо назвав опозиційних політиків винуватцями зриву домовленостей і переходу конфлікту в активну фазу. Тим самим вони стали і головними замовниками заворушень, і наступниками влади. Так можна було б думати, якби переговорники представляли інтереси Майдану, чого не трапилось і трапитись не могло.

Майдан не має інших лідерів, окрім «трьох богатирів і парубка», які все одно ситуацію не контролюють. Пропоную назвати події повстанням, головна мета якого може підпасти під модне нині слово «перезавантаження» влади. Грубо кажучи, протестні маси відверто виступають за зміну чинних найвищих посадовців, але заміну їм поки що не висувають. Тоді в чому полягає переворот і антиконституційність? Істина, як завжди, десь посередині.

Типова українська модель поведінки «Іван киває на Петра» не може не проявитися в умовах конфлікту. Більше того – вона особливо зручна, бо дозволяє уникнути відповідальності і перенести її тягар на когось іншого, байдуже на кого. Українські понтії пилати масово влаштовують сеанси омивання рук. Президент, міністр міліції, інші чиновники скрушно хитають головою в зажурі від «безвідповідальних дій опозиційних політиків» і дають наказ стріляти, підчищати, поливати водою, затримувати, забирати активістів з лікарень. Опозиція (саме та, яка планує захопити всю повноту влади в обхід демократичних процедур) давно усунулася від відповідальності, котра «лежить на головах представників злочинної влади», закликає до масового спротиву і просить живий щит із полонених силовиків на сцену Майдану. Для закріплення атмосфери контролю над ситуацією хтось послав БТР під душ із «коктейлів Молотова», а хтось перед тим примусив Самооборону Майдану вийти за межі своїх редутів, розтягтись, атакувати масштабні цілі (тітушок у Маріїнському парку, наприклад), «відгребти» і вже не мати більшої частини території, з якої виходили. Абсурд по-голівудському.

Подвійність стандартів окремих політиків давно стало притчею во язицех, тому проявилася і тепер. Виступаючи з критикою практики США стосовно насадження демократії на Близькому Сході, депутат Колесніченко переконаний необхідності у застосуванні владою «примусу до миру» в Україні. Маємо абсурд моральний: вбивати чужих – страшний гріх, а от знищувати своїх – живильне виховання.

Деградація десантників? Як іще пояснити рішення Міноборони використати сили 25-тої окремої Дніпропетроської повітряно-десантної бригади і 79-го окремого аеромобільного полку з Миколаєва (назви та місце дислокації частин постійно уточнюється) для охорони складів зброї. Більше нікому доручити таку місію? Тільки професійні штурмовики справляться? Для маскування реальних намірів обрано найбільш абсурдну версію.

Тема зовнішньої режисури української вистави настільки смачна і соковита, що вже обсмоктана з усіх боків, але ясності як не було, так і нема. Я не збираюся відсіювати зерно від полови, але на одному варто вкотре наголосити: держава, котра позиціонує себе суверенною і самостійною, має вирішувати власні проблеми власними силами (прошу вибачення за тавтологію). Постійні погляди на Захід чи Схід в очікуванні реакції на ті чи інші дії і нездатність діяти самим не сприяють підтвердженню реноме незалежної держави.

Взагалі цікаве слово «мир» в нашій інтерпретації. Одні стріляють в ім’я миру, інші – плодять його у пляшках із займистою рідиною, треті – по методиці Іванова застосовують водомет. Навіть на найвищому рівні говорять про мирне врегулювання конфлікту паралельно із заявою про початок антитерористичної операції. Тим часом люди гинуть Варто процитувати Президента: «ще не пізно зупинити конфлікт…» Тільки робити це треба вже, інакше буде пізно.