dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 22 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Поза межами розколу

Поза межами розколу

Поза межами розколу

Чесно кажучи, стаття писалася три дні. Протягом цього часу автор постійно сумнівався у вірності постановки настільки проблемного заголовку. Зважаючи на постійне повторення Президентом України слів про надзвичайну важливість людського життя та територіальної цілісності держави сумніви варто відкинути. Події останніх днів не додають ясності стосовно єдності земель, але вказують на все зростаючу єдність громадян, поки не всеохоплюючу.

Не варто говорити про «разброд и шатания» по Дніпру чи зі сходу на захід, набагато вагомішим є розкол по лінії «чекання кращого – готовність діяти». Символізм Дня соборності відчули мітингувальники на Грушевського, коли Беркут перейшов в атаку; чадний газ від спалювання автомобільних покришок відчувається на обох сторонах барикад, а набрання чинності законів 16 січня соборно ділить громадян на екстремістів та цивільних (читай – пасивних до будь-якого вираження власної позиції). Спробуємо об’єктивно оцінити по-справжньому революційні події на теренах неньки-України – не зводячи «наклепи» і не закликаючи до повалення «державного ладу».

Український дискурс знову серед найпопулярніших сюжетів світових новин: демократії із завмиранням серця висвітлюють боротьбу українського народу за свою свободу, а держави зі схильністю до авторитаризму – гаряче засуджують екстремізм бойовиків та полум’яно захоплюються мужністю та ангельським терпінням захисників порядку. Водночас, яскраво спостерігалися і два основних контексти висвітлення подій: можливі санкції проти української влади та імовірність виникнення загроз територіальній цілісності держави.

Після «Вогнехреща» в ніч з 19 на 20 січня 2014 р. тональність повідомлень про запровадження санкцій змінилася від уможливлення до матеріалізації. Спочатку Freedom House та Transparency International виступили за застосування санкцій до Президента, міністра внутрішніх справ, генерального прокурора і депутатів від фракції Партії регіонів у Верховній Раді через обмеження громадянських свобод. Потім Державний департамент США заговорив про скасування віз для окремих осіб, а Віце-президент Джо Байден поклав відповідальність на українську владу за мирне завершення кризи. «Українська правда» поширила інформацію про можливе кримінальне переслідування та арешт банківських рахунків братів Клюєвих в Австрії. Зрештою, Німеччина заявила, що поки не бачить підстав для введення санкцій проти українського керівництва і справа заглохла.

Таким чином погляди на події в Україні не отримали якогось консолідованого вираження. Проте у західній пресі та на аналітичних ресурсах почали з’являтися матеріали про можливе повторення долі Білорусі чи Грузії та збройну інтервенцію з боку Росії (наприклад, стаття CEPI під назвою «Ukraine scenarios and Central Europe»).

Україна завжди була ласим шматочком для своїх сусідів, виявом чого були часті і тривалі національно-визвольні змагання із зовнішніми «друзями» з різних сторін горизонту. В результаті відмови від ядерного «чемоданчика» та метання в рамках багатовекторності держава остаточно утвердилася у статусі об’єкта міжнародних відносин та парадоксальних нев’янучих амбіцій «регіонального лідерства».

Події кінця 2013 – початку 2014 р. пов’язують із «євроінтеграційним кульбітом імені Януковича»: буцімто основна причина всіх заворушень – його рішення «кинути» Європу на користь зближення з Азією. Часті літературно-географічні та інші ляпсуси Гаранта дають вагомі підстави сумніватися у геополітичній домінанті його поведінки. Можливо, навіть значення терміну «геополітика» залишається для нього не повністю з’ясованим. Пошук та урочисте таврування зовнішнього ворога є популярним прийомом у багатьох державах, проте зараз набагато важливішим та актуальнішим є інше: відсутність консолідованого курсу керівництва держави на міжнародній арені (не проголошеного, а реально здійснюваного) НАСПРАВДІ призводило до турбулентності в регіонах, котрі висловлювали готовність довести справу євро- та митноінгреграції до завершення, розділивши державу саме за такими критеріями на дві частини.

Проте, ідеї Євромайдану були успішно втоптані в тверде покриття головної площі столиці чобітьми співробітників «Беркуту» 30 листопада. З того часу євроінтеграція так би мовити відійшла на другий план, а всі події відбуваються навколо гасла «Банду геть!». Тим самим нівелюється суто геополітичний характер протистояння: рівень незадоволення владою зростає на більшості території держави незалежно від зовнішніх політичних та економічних прерогатив.

Тим часом географія найбільшого і найскладнішого конфлікту незалежної України вийшла за межі київських Майдану незалежності та вул. Грушевського. 23 січня Одеська та Донецька обласні ради прийняли резолюції на повну підтримку дій Президента у вирішенні конфлікту. Протягом 24-26 січня жителі Львова, Рівного, Тернополя, Івано-Франківська, Житомира, Вінниці, Чернігова, Чернівців, Хмельницького сходили в гості до своїх обласних державних адміністрацій і залишились там ночувати, попередньо побивши вікна та позбувшись присутності правоохоронців. Запорізька, Дніпропетровська, Одеська, Сумська, Закарпатська ОДА – блокуються, були спроби штурму. Можна було б говорити про чергове окреслення розколу України на Захід та Схід, але станом на 26 січня масові протести не відбулись тільки в Криму, Донецькій, Луганській та Харківській областях. Звичайно, населення обласних центрів не обов’язково представляє інтереси всього регіону, проте його дії дають змогу уявити панівні настрої.

Захоплення адміністративних будівель підпадає під диспозицію ч. 1 ст. 341 Кримінального кодексу України. Отже, всі громадяни України, котрі брали чи беруть участь в облогах та захопленнях обласних державних адміністрацій і обласних рад є злочинцями. Проте мислення категоріями кримінального судочинства в нинішніх умовах важко назвати єдиноправильним і своєчасним. По-перше, зазначені вище діяння не є поодинокими, а відбуваються майже по всій Україні. По-друге, «окупанти» адміністративних будівель не висувають яких-небудь вимог до влади (що дозволило б кваліфікувати їхні дії як терористичні), окрім відставки останньої. По-третє, захоплення відбуваються у відкритий спосіб з попередніми спробами мирного врегулювання ситуації та висуванням аналогічних вимог, і набирають активного характеру тільки у випадку непоступливості регіонального керівництва. По-четверте, назвіть це романтичним ідеалізмом, але джерелом влади в Україні є народ, і його думка повинна враховуватись не тільки під час виборів, навіть якщо посада губернатора не є виборною – недовіра до Президента автоматично породжує недовіру і до всіх його ставлеників в регіонах. Можна згадати крилаті слова американських бойовиків – «ми не ведемо переговорів з терористами». Саме з подібного ракурсу дивиться на події значна частина губернаторів. За словами Голови Запорізької ОДА, «тільки боягузи і зрадники здатні на це в такий час». Готовність громадян по різних регіонах до силових дій є індикатором критичного рівня недовіри населення до органів державної влади в центрі та на місцях.

Справедливість та об’єктивність розгляду не дозволяє повністю відкинути «дробильний» сценарій. Вперше ідеї регіонального сепаратизму виникли у 2004 р., коли в Сєвєродонецьку нині покійний Є. Кушнарьов (тоді місцевий депутат) закликав до створення Південно-Східної Української Автономної Республіки. Далі теорії події не пішли, але сам принцип антиунітарних бесід зберігся і час від часу та чи інша східна або західна область заявляє про свою самобутність та «право на самоствердження». Балачки залишаються балачками до певного моменту. Теперішні події із захоплення багатьох регіональних губернаторств та інертність в цьому плані трьох східних областей та Криму проводять демаркацію кордону між ними та рештою регіонів.

Чи відображає різна адміністративна стійкість губернаторів справжні розбіжності у поглядах на ситуації в державі взагалі? Прихильниками ідей київського Майдану та всієї «єврореволюції» на теренах південних та східних областей є нечисленні громадські активісти, про підтримку яких після смертей у Києві заявили ультрас футбольних клубів «Динамо», «Шахтар», «Зоря», «Металіст», «Дніпро», «Чорноморець» та «Металург (З)». Якщо в перші дні вогняно-гумового протистояння на Грушевського домінували відверто різні трактування подій (безчинство екстремістів проти доблесті силовиків, відстоювання власної позиції вільними громадянами проти сваволі влади), то подальші маневри в регіонах показали такий же рівень невдоволення не тільки в західних областях.

Все ж варто відзначити цілком імовірний перехід від слів до діла: про своє від’єднання можуть оголосити обласні ради Луганська, Донецька, Харкова та Верховна Рада АРК. Щоправда, рішення із закликом про запровадження надзвичайного стану в державі (прийняті на Луганщині, Миколаївщині, Сумщині, Дніпропетровщині чи Криму), ще не означають готовності від цієї держави від’єднатися. Тільки Севастополь уже заявляє про можливість свого виходу «з правового поля України».

В якості ілюстрації значної ілюзорності та штучності сценарію розколу пропоную ознайомитись з одним із коментарів на сайті «Эхо России»: «Киевское восстание имеет огромное значение для всех народов на постсоветском пространстве. Оно вбило осиновый кол во всё ещё агонизирующее тело Российской империи. Для украинцев это, главным образом, национально-освободительная борьба против преступного альянса украинской плутократии с советом директоров российской чекистко-номенклатурной корпорации. По историческим последствиям, восставший Евромайдан имеет такое же значение для народов бывшего СССР, как падение Берлинской стены для свободы народов Восточной Европы». Версії про можливий розкол України надходять переважно із-за кордону. Можливо, варто прислухатися до протилежної думки звідти ж?

Європейський комісар з питань розширення та європейської політики сусідства Штефаном Фюле запропонував конкретні кроки з урегулювання ситуації: відновлення довіри та відновлення стабільності. Чітко. Головне конкретно. Адмірал очевидність в дії.