dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 13 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика In vino veritas

In vino veritas

In vino veritas

Пив чи не пив український міністр на німецькій землі – насправді питання другорядне. Ясна річ - пив. Готуючись до вступу на відповідальну посаду та й потім, постійно працюючи над підвищенням свого фахового рівня, Юрій Віталійович, очевидно, не лише спілкувався з родичами – генералами, але й вивчав загальнодоступні інформаційні матеріали – „Убойная сила”, „Улица разбитых фонарей”, „Ликвидация” та інше. Перегляд згаданих телевізійних шедеврів твердо переконує глядача у тому, що гранчак є надійним і незамінним другом борців зі злочинністю. Та і як не зазирнути у чарку людині, яка одним м’яким місцем постійно перебуває у теплому міністерському кріслі, а кулаком „Самооборони” закликає простих виборців до радикальної боротьби з владою? Але наш офіційний візитер до Кореї забув, що те, що для нього кухоль пива, то німцю – „Bild”.

Чесно кажучи, навіть якось ніяково сварити міністра Луценка за його вчинки. При усьому бажанні не вдається віднайти жодних ознак ганебності. Тим більше, чим ще можна зіпсувати реноме України як держави, де вже і до цього не раз нахабно заважали відпочинку веселих володарів вітчизняних дипломатичних паспортів, конфіскували годинник у „візитної картки” українського спорту  – боксера Кличка та у всіх міжнародних конфліктах захищали інтереси демонічного „Газпрому”? Мало того, всі ці жахливі події відбуваються на тлі багаторічної гонитви державного бундесового апарату за дідом Дем’янюком, який займе невдовзі славне місце в пантеоні українців-людожерів в уяві суперполіткоректних нащадків доктора Геббельса – носіїв європейської культури і правильних цінностей.

Наша ж традиція пиятики суперечить цивілізаційним надбанням ЄС – порядний європеєць не повинен налягати на горілку, а має надиратися до поросячого писку пивом, віски або вином (що само по собі складніше, але можливо завдяки європейській працелюбності) у вільний від роботи час в спеціально відведених для цього місцях.

Можливо, ситуація з захмелілими українськими міліціонерами в пащах німецьких терміналів була завуальованим месіджем, тобто посланням деградуючій західноєвропейський громаді про те, що у зв’язку з широко анонсованим крахом концепції неоліберального світу Дух непокори зі Сходу вже починає руками своїх найкращих синів (батьків і супроводжуючих осіб) руйнувати запліснявілі устої загиблої цивілізації Заходу?

І взагалі. Якби Луценко летів до Кореї не з сином, а, припустимо, з коханкою, його б, напевно, іменували новим Саркозі з Печерських пагорбів та розмістили б ексклюзивне інтерв’ю на перших сторінках усіх світових таблоїдів.

Але сталося те, що сталося. Або як ще кажуть у нас в Україні – маємо те, що маємо (і п’ємо те, що наливаємо). Головне – до дна!

Та тішити себе позитивною думкою про те, що Юра Луценко проспиться, а німці – вже ніколи, не доводиться. Якось неспокійно робиться на душі за нашу з вами вічно п’яну державу. Неспокій огортає усе сильніше, як з тяжкого похмілля. І є цьому очевидні причини.

Завжди бадьорий і дотепний генерал Москаль озвучив традиційну версію для усіх негараздів, що трапляються з українськими політиками – конспірологічну. Виявляється, що міністра Луценка „готували” до провокації його опоненти. За цією логікою, якби його слабкістю була не оковита, а, припустимо, японська поезія доби середньовіччя, Борису Колєснікову і Ко нічим би не вдалося скомпрометувати керівника наших „органів”. А так вистачило просто вчасно підійти до глави делегації МВС і чемно, вишуканою німецькою запитати щось на зразок „котра година?” або „наших в городе много?” і „ключик” в кишені. Але як виявити цей момент, прорахувати, після якої саме склянки міністр стане буйним, сильно буйним або взагалі неконтрольованим „помаранчевим термінатором”, якому без різниці кого душити голими руками – донецьких бандитів чи німецьких льотчиків? Хто знає? Теоретично, Луценко міг би погодитися із зауваженнями і зачекати наступного рейсу? Цілком. А з іншого боку, гуртом українські хлопці могли б і порішити на місці пару-тройку „фашистів”. Цього теж не можна виключати.

Отже, якісь надто ризиковані плани будували щодо Луценка його вороги. А раптом загралися б так, що усім нашим політикам заборонили видавати Шенгенські візи? А тут вже не до сміху. Але можливо заради помсти (розвалу коаліції, створення нової коаліції, реабілітації В.Цушка, зменшення дорожніх штрафів, прискорення/уповільнення чергових/позачергових переперевиборів – потрібне обрати) наші політики готові і власну державу знищити? Іноді здається, що так.

Дратує й інше. Чому завжди знакові події відбуваються за кордоном і для закордону? Чому українці ніколи не можуть з’ясувати відносини між собою без допомоги німців та інших, подібних їм „учасників Східного партнерства”?!!!

Нашу неповноцінність та неповагу до самих себе уміло використовували у всі новітні часи. Так, друзям росіянам майже вдалося свого часу заселити Ірак міфічними „Кольчугами”, що, у купі зі стараннями відомого поета соціалістичної орієнтації, залишило Леоніда Кучму перед необхідністю сумно спостерігати за сідницями західних лідерів, які як по команді повернулися до нього цими місцями. Сумна ситуація спонукала другого президента України регулярно пиячити з колегами по роботі з країн СНД. А для цього, кажуть, мав Данилович добряче здоров’я. 

Того разу, як то кажуть, „пронесло”. Тільки занесло у далеко не кращі часи. І без того невисокий авторитет української влади було остаточно підірвано. Що і підтвердили подальші події.

Скільки, наприклад,  мали випити учасники сумновідомої вечері „на дачі у Сацюка”, щоб потім п’ять років поспіль не бути в змозі встановити її обставини? І чи не спадає на думку призначити зустріч Зеленому Змієві слідчому прокуратури, який в черговий раз чує з вуст діючого президента, що справу буде невдовзі розкрито?

Про що думають депутати, що символічно виставили на трибуну Верховної Ради пляшку горілки у міліцейській фуражці? А чому не діжку дорогого коньяку в депутатському піджачку з краваткою? Чи може наші законодавці переконані, що логіку їхньої багаторічної бездіяльності та плескання язиками можна зрозуміти на тверезу голову?  Але їм варто пам’ятати, що цього разу за їхні пом’яті і скомпрометовані фізіономії проголосують лише люди, хворі на тяжку форму політичної залежності, або ж такі, що в момент виборів перебуватимуть в стані алкогольної ейфорії. Так що, депутате, не плюй в Луценка, знадобляться ще тобі його навички!

Чому, в кінці кінців, в столиці яблуку нема де впасти від засилля ресторанів та інших подібних закладів, а наші політики роками не можуть розпити пляшку миру і розпочати спільну роботу заради майбутнього своєї держави?  Не вистачає однієї – випийте і другу,  і третю, головне, щоб домовилися! Ви не у Франкфурті – наша міліція вас ніколи і пальцем не торкнеться!

Все, що відбувається, не можливо вже сприймати серйозно. Не смішно лише тоді, коли високі чиновники на чолі зі своїм міністром не червоніючи (пики вже і так достатньо червоні) із завзяттям починають брехати про обставини „франкфуртського прориву Ю. Луценка”. Якої міцності має бути пійло, здатне нагадати їм про залишки порядності?

І не треба міністру – жертві алкогольного психозу надто переживати за свою подальшу кар’єру. Не пропаде він в нашій країні, ніколи не пропаде. По-перше, його ситуація до болі близька і знайома мільйонам наших співвітчизників. По-друге, відставка – гарна нагода для того, щоб добряче випити у колі друзів. По-третє, не багато часу займе домалювати у стиснутий кулак на прапорі «Самооборони» півлітровку і з новими силами і досвідом піти в народ. 40-відсоткове зростання рейтингу досягти буде важко, але за 4,6-6,7 оборотів, тобто, тьху, відсотків можна поборотися.

Отже, все йде своїм ходом. Наливай!