dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 28 Июня 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Післясвяткові міркування

Післясвяткові міркування

Післясвяткові міркування

Свято, як багато що в нашому світі, має три стадії: його передчуття (зокрема, й підготовка), власне свято і, природно, спогади про нього. Сьогорічний День незалежності України містить усі ці ознаки.

Серед передчуттів маю на оці перш за все надію на справжнє свято, яке не затьмарять будь-які спроби різних політичних сил витягнути користь, не виключаючи й провокативні. Останні, якщо й спостерігалися, будь-якого суспільного резонансу не викликали. Не можна ж серйозно сприймати, скажімо, заплив Олега Тягнибока у Кременчуці з правого на лівий берег Дніпра. Певно, лідер «Свободи» побачив себе на позиції Голови Мао, який долає бурхливі води Янцзи.

До безумовного позитиву слід віднести відсутність якихось суттєвих порушень громадського порядку. А так у наявності були урочистість, властивий українцям пафос, хоч і з невеликою дещицею іронії. Таким, як годиться, було покладання квітів до жахливого прояву архітектурного й скульптурного несмаку – монументу Михайла Грушевського, що його прагнуть закріпити в народній пам’яті як першого президента незалежної України, хоч насправді він таким не був. Втім, він не був і президентом УНР, і не «президентом Української Центральної Ради» (так він інколи підписувався), бо посади президента тоді просто не існувало. Грушевський мав тоді візитівку французкою мовою «President du Parlament D’Ukraine”. Звідси виник міф про президентство М. Грушевського. На схожі міфи багата вся новітня (і не лише новітня) історія нашої країни. І від того, наскільки довго ми не зможемо випростатися з цього міфологічного павутиння, залежить майбуття держави.

Звісно, високопосадовці (а потім і не лише вони) покладали квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку. А ще відбулася церемонія біля монументу князя Володимира, де з урочистою промовою виступив президент Віктор Янукович, в якій привітав українців зі святом та виголосив зміст указу про присвоєння звання Героїв України кільком нашим діячам. (До речі, на президентському сайті вміщено довжелезну низку указів про присвоєння інших звань та вручення численних нагород нижчого ґатунку).

Опозиція на святі в Києві не виглядала чимось об’єднаним (попри узурповану ними подібну назву). Відсутність деяких опозиційних лідерів поспішили пояснити їхнім палким бажанням відвідати на свята регіони. Натомість «регіонали» вивели на Майдан Незалежності кількасот своїх прихильників. Одне слово, склалася певна політична гармонія по-українському.

Хотів би звернути увагу на одну цікавинку: святкові урочистості в українському  телеефірі транслювали лише два наші загальнонаціональні канали – «Інтер» та «Перший національний», причому на «Інтері» один з ведучих спілкувався виключно російською (мовний закон у дії!). І загалом тему Дня незалежності на решті каналів годі було й шукати (включно з більш ніж опозиційним каналом TVi). Суто інформаційний 5-й канал відзначив свято хіба що зміною брендового кольору з біло-блакитного (до речі, кольори «регіоналів»!) на насичено червоно-білий (зазначимо принагідно, що подібна кольорова гама вже є у каналу «1+1» (власник – мільярдер Ігор Коломойський) та «Гамма-ТВ» (Компартія України).

Загалом столиця (центр міста перш за все) виглядала оптимістично святковою. На Майдані відбувся парад вишиванок (куди ж без цього: національне надбання!), поруч на Хрещатику влаштували свято морозива, а частину головної вулиці відвели під спортивне містечко. Неподалік кожний міг взяти участь у створенні «колажу бажань». На Європейській площі продемонстрували авто-шоу, а поблизу Головпоштамту готували чи не найбільший у світі шашлик (певно, після цього є всі підстави визнати кавказьку страву суто українською).

Завершили перший день свята концертом та феєрверком на Майдані, хоч і тут організатори дали підставу для критики: конферанс і пісні багато в чому були російськомовними.

Під кінець наступного дня Хрещатик ретельно вичистили, позмивали святкові сліди й плями. А втомленим від тотального святкування киянам (як і громадянам всієї незалежної України) надали змогу відпочити ще й у понеділок, оскільки головний святковий день випав на суботу,

А наостанок – про спогади щодо Дня незалежності, тобто про його історію. Вперше цей день було відзначено 16 липня 1991 року – тому, що рік перед тим  Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, До речі, Декларацію про державний суверенітет раніше (12 червня 1990 року) ухвалив І З’їзд народних депутатів РРФСР.  А теперішнє свято відзначається тому, що 24 серпня 1991 року Верховна Рада УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України (відповідну постанову про святкування 24 серпня Верховна прийняла 20 лютого 1992 року). Ось така плинна дата вийшла.

Варто лише додати, що згаданий Акт проголошення незалежності було підтверджено на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Коли нині говорять про підсумки референдуму, практично завжди наводять цифру: 90,32%  проголосували за незалежність. При цьому чомусь забувають, що ці 90,32%  − це ті, хто взяв участь у голосуванні. А останніх було трохи більше за 84% від громадян України, які мали право голосувати.. Отже, 90 з гаком відсотків перетворюються на цифру трохи більшу за 75. Кількість більш ніж переконлива, але не приголомшлива. Тобто майже чверть тих, хто мав право голосувати, не висловилась за незалежність.

Нині про три чверті голосів на будь-яких виборах можуть лише мріяти. Але цікаво й те, що нинішні соціологічні опитування свідчать: чимало наших співгромадян воліли б жити в колишньому СРСР.  Справедливості заради слід зазначити, що серед них є й ті, хто про життя в Радянському Союзі знають лише зі спогадів батьків чи дідів.

Завершити свої святкові міркування хотів би одним симптоматичним спогадом. Після згаданого референдуму до Києва на всесвітній конгрес українців прибув зі США редактор тамтешнього журналу «Патріархат» Микола Галів, з яким мені пощастило зазнайомитися за рік до того в Нью-Йорку. «Друже, − сказав мені цей чоловік, який аж ніяк не належав до категорії тих, кого тоді у нас йменували «прогресивними українцями», − мої закордонні колеги (не кажу вже про ваших делегатів конгресу) вважають, що вони вибороли незалежність України. Але я, який тривалий час присвятив цій боротьбі, скажу відверто: незалежність вам подарував Єльцин у Біловезькій Пущі. Наші багаторічні зусилля були би марними, аби не той збіг обставин: путч у Москві, млявість Горбачова і налаштованість ваших комуністичних ватажків на те, аби скористатися з ситуації». Мудра все ж таки була людина, цей Микола Галів.