dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 18 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Ліва ідеологія у «лівій» країні

Ліва ідеологія у «лівій» країні

Ліва ідеологія у лівій країні

Перше травня поставило під сумнів наявність в Україні економічної кризи. Одне з трьох – або кризи немає, або вона вже виморила усе активне населення або ж українці напружили генетичну пам'ять і розбіглися по городах  рятуватися від голоду і безгрошів’я. Є, правда, ще четверте пояснення – криза вдарила по бюджету організаторів акцій «народного протесту» і відповідно звела до мінімуму їх здатність створювати ілюзію активності мас.

В Києві та інших обласних центрах усі першотравневі акції протесту сконцентрувалися на центральних площах міст і мали відверто театралізований характер. Не бракувало й традиційних атрибутів радянської маївки – горілки та бутербродів. Напевно, малося на увазі, що бадьорість знедоленим ніколи не зашкодить, а лише сильніше спонукатиме до боротьби з експлуататорами.

Склалося враження, що по Хрещатику колонами у супроводі циркових барабанщиць крокувала виключно сумнозвісна «п’ята колона», завдання якої акумулювати протестні настрої і направляти у «конструктивне» русло власних політичних проектів. Невмирущі комуністи виглядали на цьому тлі майже святими – їхні гасла вже стали настільки буденними, наскільки послідовною виглядає їхня багаторічна боротьба проти власних спонсорів.

Звичайно, втопити опудало Ющенка у символічному унітазі є верхом креативності прогресивних соціалістів та інших маргіналів. Можливо, це принесе моральне задоволення й іншим «ображеним» за результатами минулих президентських виборів. Лише не зрозуміло яку користь можуть відіграти усі ці перфоманси для людей, які реально втратили роботу чи у рази зменшили свої доходи? І як вплине на власників, що у першу чергу, часто незаконно, скорочують видатки на найманих працівників короткі сюжети у новинах про черговий першотравневий парад? Напевно такі ж, як щоденні рекламні заклинання Прем’єр-міністра про сильну Україну і виплату зарплат шахтарям.   

Виникає природне питання, ким є сьогодні українська федерація профспілок? Структурою обтяженою залишками радянського майна, на чолі більшості підрозділів якої стоять «ветерани руху» і просто поважні особи. Під парасолькою «офіційних» профспілок працюють сотні нероб, головним завданням яких є підготовка звітності в рамках самої організації, так би мовити для внутрішнього вжитку.

Наскільки активною є позиція профспілок у виконанні захисних функцій, роль яких, на відміну від представницьких (діалог з владою і законотворча активність), зростає саме в умовах кризи? Ми не чуємо і не бачимо наслідків їх діяльності в процесах скорочення та направлення у відпустку за власний рахунок працівників промислових об’єктів.

В умовах України згадуються лише гучні випадки, коли політики рішуче ставали на захист власників, які страждали через політичне рейдерство (до сих пір перед очима мітинг 2005 року під проводом депутата І. Богословської на захист майна В. Пінчука). Можливо, ця проблема теж потребує уваги. Але хто і коли з сильних українського світу буде з таким самим завзяттям надавати допомогу простим працівникам?

Показово, що навіть напередодні виборів жодна з політичних сил не наважується звалити на себе тягар боротьби за права робітників. Звичайно, усі наші партії перебувають на утриманні у тих же фінансово-промислових груп. Але всі чудово розуміють, що ця тема є наскільки виграшною, наскільки й складною для ведення практичної роботи. Тут складно обмежитися одними гаслами та телевізійними ефірами. Потрібно застосувати весь арсенал засобів – від рутинних переговорів до страйкового і політичного тиску. А це вже завдання не для наших тепличних політиків.

В контексті внутрішньополітичної полеміки активними адептами соціалістичних, лівих ідей у нас постають практично всі політичні сили. Їм не треба вигадувати велосипед, адже переважна більшість населення України весь час живе на межі виживання і світова криза лише додає звиклій ситуації додаткового колориту.

Кожна політична сила сподівається, що населенню вдасться скормити апробовані ідеологічні схеми, а у тяжких наслідках кризи звинуватити опонентів. У цьому році, навіть, вперше сформувалася ситуація, що в нашій країні не знайшлося бажаючих забрати владу і утворити власний уряд. Цим самим наші політики першого ешелону підтвердили думку, що вони здатні взяти на себе будь-які зобов’язання за умови, що вони не передбачатимуть ніякої відповідальності перед виборцями.   

Але, виглядає ймовірним, що наразі працівників цілком влаштовує така ситуація, коли замість реальної боротьби за власні права можна задовольниться випадковим заробітком на мітингах та маніфестаціях за гроші тих самих роботодавців. Навіщо радикально сваритися з годувальниками? Тим більше, ми звикли, що в нашій державі ніщо ніколи не зміниться і багатший завжди буде правий.

Автор ніяким чином не закликає до соціального бунту і організації в Україні повстання під проводом новітнього Спартака. Але коли народ постійно і цілком слушно ганьбить владу він має принаймні спробувати змінити ситуацію і зрозуміти, що гучні прокляття перед екранами телевізорів та у побутових розмовах з сусідами не дадуть жодного результату і повністю влаштовують тих, хто міг би давно стати об’єктом громадського гніву.      

А тим часом у світі в умовах економічної кризи ідеалістичні постулати соціального партнерства, згідно з якими роботодавці намагалися втримати мирне співіснування з працівниками, поступаються місцем перед призабутими пріоритетами класового протистояння.

У Німеччині першотравневі сутички стали найгострішими за останні роки. Під час них десятки людей отримали поранення, їх доводилося вгамовувати за допомогою водометів. Безумовно, мали місце конфлікти між лівими радикалами та неонацистами. Але загалом бунт молоді був спрямований проти урядової політики в умовах кризи.

Можливо дещо банальний приклад, але майданчиком для антикомуністичних реформ у Польщі свого часу було обрано саму профспілковий рух «Солідарність». Але й сьогодні польські профспілки не складені у шухляду історії та притрушені нафталіном. Вони не лише постійно тиснуть на уряди, незалежно від їх політичної орієнтації, а активно блокують процеси скорочення на окремих підприємствах, які не можливо здійснити у правовому полі без погодження з профспілками.

Маніфестація у Лондоні наприкінці березня цього року напередодні саміту «Великої двадцятки» на відміну від попередніх аналогічних заходів, інспірованих колами антиглобалістів, стала найчисленнішою подібною акцією з початку століття. Вона була організована, передусім, асоціацією зі 150 профспілок  та благочинних організацій та мала відверто соціальне спрямування (гасла: «Людина – в першу чергу!», «Праця, справедливість, екологія!», «Ми не будемо платити за вашу кризу!»).

Показово, що британські профспілки, виступаючи проти антисоціальної політики найбагатшої людини Британії – Лакшмі Міттала (відоме в Україні прізвище, чи не так?), утворюють транснаціональні об’єднання і виступають на підтримку своїх колег, що працюють на підприємствах «Міттал Стіл», навіть у Казахстані! Ми ж далі свого носа нічого не хочемо бачити.

Вітчизняні оглядачі пророкують, що правдивий профспілковий рух «з низу» з’явиться в Україні не раніше, ніж за 15-20 років, коли працівники справді усвідомлять, що лише вони власноруч можуть ефективно стати насторожі своїх інтересів у діалозі з роботодавцями.

Тільки в країні, яка ще недавно була частиною імперії переможного соціалізму, населення демонструє своєрідне розуміння лівої ідеології. З одного боку, навіть лідери бізнесу встидаються відкривати свої справжні хижі наміри, прикриваючись риторикою соціальної справедливості. З іншого боку, сукупна зневага громадськості до влади в цілому не транслюється на персональний рівень. Усі вони погані, але з безпосереднім керівником або господарем краще не сваритися. Може, хоч щось перепаде.

Та побачимо, що буде далі. Не хотілося б, що суспільна свідомість нарешті трансформувалася в нашій державі лише завдяки глибоким соціальним потрясінням.