dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Територіальний поділ України: добре забуте старе

Територіальний поділ України: добре забуте старе

Територіальний поділ України: добре забуте старе

Днями народний депутат України Сергій Гриневецький у статті для тижневика “Дзеркало тижня” запропонував адміністративно-територіальну реформу в Україні, що одразу було сприйнято як сенсація і супроводжувалось заголовками на кшталт “Україну пропонують поділити по-новому”. Відомий публіцист-полеміст Олесь Бузина в газеті «Сегодня» висловився з цього приводу у властивий йому категоричний спосіб: горе від «реформ». Безперспективність згаданої ініціативи підкреслює правозахисник С. Чемерис.

Якщо коротко переповісти пропозиції депутата-регіонала, то йдеться про поділ України на 8 великих округів, а саме: Донецький (Донецька і Луганська області); Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька і Закарпатська області); Київський (Київська, Кіровоградська, Черкаська, Чернігівська області); Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська області); Поліський (Волинська, Рівненська, Житомирська області); Придніпровський (Дніпропетровська і Запорізька області); Причорноморський (Одеська, Херсонська, Миколаївська області), Слобожанський (Харківська, Сумська, Полтавська області), а також Автономна Республіка Крим.

Цікаво, що від пропозицій свого однопартійця відхрещуються провідні діячі Партії регіонів, твердячи, що згадані пропозиції – це індивідуальна ідея Сергія Гриневецького, хоча традиції регіоналів аж ніяк не рясніють прикладами відхилення від генеральної лінії партії.

Опоненти «бунтівливого» нардепа (а їхня кількість день у день більшає) назбирали силу-силенну контраргументів, головні з яких зводяться до: а) порушення конституційного принципу унітарності сучасної української держави; б) небезпеки сепаратизму; в) небезпеки спалаху протистоянь між регіональними елітами; г) зникнення одразу 16 обласних центрів, що навряд чи сподобається мешканцям тих міст; д) пропонована реформа знищить місцеве самоврядування і призведе до посилення авторитарних тенденцій.

Коли говорити про унітарність нинішньої України, то наявність Автономної Республіки Крим одразу змушує сумніватися у серйозності подібного закиду. До речі, серед країн з федеративним устроєм фігурують не лише Російська Федерація, яка в українського політикуму майже завжди викликає критичний підхід, але й федеративні Німеччина, США, Бразилія, Швейцарія (з наголосом на конфедерацію), не кажучи вже про милу серцю багатьох українців Канаду.

Ще одне застереження не витримує жодної критики. Йдеться про небезпеку, пов’язану з тим, буцімто, що обласні центри, позбувшись свого статусу, дійдуть до цілковитого зубожіння. Вони справді втратять дещо з адміністративних функцій і, відповідно, урочистий набір адміністративних споруд. Але ж світовий досвід рясніє прикладами того, як міста, не маючи столичного статусу або втративши його, не позбуваються своєї слави й важливості. У 60-ті роки минулого століття геніальний витвір архітекторів Л. Кости та О. Німейєра місто Бразиліа виникло буквально на порожньому місці, перебрало столичний статус у славетного Ріо-де-Жанейро, який аж ніяк не втратив своєї неповторності, авторитету, популярності й важливості для своєї країни і світу. Загалом світова практика дає нам свідчення того, як адмінцентрами далеко не завжди є найбільші й найпотужніші міста того чи іншого утворення. Скажімо, саме американське місто Олбані, яке заледве перевищує 100 тисяч мешканців, є столицею штату Нью-Йорк, а зовсім не велетенський мегалополіс. Схожа історія в штаті Техас, де адмінцентром є Остін (близько 400 тисяч мешканців), а не мільйонник Даллас. І подібні приклади можна наводити й наводити.

Супротивники нового адміністративно-територіального поділу геть чисто не беруть до уваги історичні аспекти: адже Поділля, Полісся, Слобожанщина, Галичина – це території, чия історія йде вглиб століть, і подібний поділ має в своїй основі не лише історію як таку, а ще й грунтово-кліматичні, економічні і, зрештою, етнокультурні й мовні особливості. Пригадую, як цю позицію обстоював восени 1991 року В’ячеслав Чорновіл під час своєї  президентської кампанії. Симптоматично, що тоді Леонід Кравчук виграв вибори великою мірою тому, що спирався на партійно-радянські осередки в районах та областях, де чиновницька рать з острахом дивилася на перспективу перемоги Чорновола.

Вельми цікавим є й той факт, що на загальному тлі категоричного заперечування усього радянського (перепрошую, «совєтського») чомусь на нинішній територіально-адміністративний поділ, який у недоторканості дістався Україні від СРСР, дивляться як на священну корову. Хоча той поділ рясніє прикладами ігнорування давніх історичних традицій, згаданих вище економічнимх та етнокультурних спільностей. Свого часу губернії було скасовано, запровадили округи, аж потім нарізали області. Деякі з них існували недовго (як, скажімо, Дрогобицька), а деякі виникли зненацька. Так, історія виникнення теперішньої Херсонської області (не плутати з губернією!) має дещо анекдотичне забарвлення: вона з’явилась 1943 року, коли славетний диктор Юрій Левітан оприлюднив по всесоюзному радіо зведення Совінформбюро факт визволення від німецько-фашистських загарбників «обласного центру міста Херсон». Оскільки Совінформбюро тоді було вище за усякі закони і географічні атласи, відтоді Херсонська область стала фігурувати де-факто.

У 60-ті роки минулого століття прагматики з радянського керівництва на деякий час повернули практику укрупнення економіко-територіальних одиниць, відновивши так звані раднаргоспи, але обласні – радянські та партійні чиновники – досить швидко поховали й цю загалом здорову ідею. Чи варто дивуватися тому, що їхні нинішні наступники готові стояти на смерть, аби врятувати обласний поділ. І тут вже натискають на болючі точки, серед яких не останньою є загроза територіальній цілісності держави.

Було би  помилковим вважати ідеальною схему, запропоновану Сергієм Гриневецьким (зокрема, навряд чи варто приєднувати Закарпаття до одного округу з Львівщиною та Івано-Франківшиною). Пропозицію шанованого народного депутата можна розглядати радше як поштовх до серйозного обґрунтування із залученням широкого кола фахівців. Хоча, усвідомлюючи шквал негативної реакції, важко розраховувати на те, що гору візьме здоровий глузд. А в таких кардинальних питаннях розвитку держави паніка, істерична тональність і шельмування – не кращі елементи суспільної дискусії.