dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 20 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Антикризовий гуру Остап Вишня

Антикризовий гуру Остап Вишня

Антикризовий гуру Остап Вишня

У найбільш гострі, кризові моменти історії, відповіді на болючі питання доводиться шукати не тільки у сучасників, але й у наших визначних попередників. Бодай чогось порадять! Не зраджуючи цій славній традиції, із задоволенням хочу надати слово видатному українському гумористу та сатирику Остапу Вишні.

Передбачаю, що знайдуться, звичайно, маловіри-скептики, які перепитають: “А що міг передбачити щодо наших постіндустріальних реалій шанований представник червоного письменства, який звеселяв читача до середини минулого століття?”. Нагадаю цим нащадкам Фоми невіруючого думку іншого великого сатирика, нашого земляка, Михайла Булгакова. Справжня розруха, як цілком справедливо зазначав професор Ф.Ф. Преображенський з булгаківського “Собачого серця”, починається не в дійсності, а у головах людей. Саме, там на наше глибоке переконання, і слід шукати  головні причини будь-якої кризи. Ось тут нам у пригоді і стане Остап  Вишня, як глибокий знавець української ментальності. 

Але, попередньо, варто, хоча б побіжно, нагадати деякі віхи його непростого життєвого шляху. Народився Павло Михайлович Губенко (справжнє прізвище Остапа Вишні) 13 листопада 1889 р. на Полтавщині. Друкуватись майбутній журналіст, письменник, перекладач та громадський діяч почав у 1919 р., а вже у 1921 р. вперше прибрав псевдонім Остап Вишня, під яким і отримав всенародне визнання та любов читача. Причиною тому — поєднання тонкого ліризму, гострої сатири, глибокого знання народного життя із завершеністю образу легко пізнаваних персонажів у численних фейлетонах, гуморесках та усмішках.

Зрозуміло, що у ті часи будь-які критичні зауваження рано чи пізно повинні були привести талановитого земляка Котляревського та Гоголя у поле зору компетентних органів. Вперше він був заарештований ЧК восени 1920 р., але через деякий час відпущений. Другий арешт - у грудні 1933 р. Абсолютно  абсурдне звинувачення у дусі того часу — підготовка замаху на секретаря ЦК КПУ Постишева та вирок “трійки” - розстріл. Потім гуманісти із ОДПУ заміняють його десятирічним ув'язненням, яке письменник відбував на руднику у Комі АРСР. У 1943 р. він виходить на волю і тільки у 1944 р. його знову починають друкувати.

У 1955 р. судові органи реабілітували письменника, а вже 28 вересня 1956 р. він помер. За переказами сучасників, похорони Остапа Вишні відбулися згідно його заповіту — під веселу музику.

У післявоєнний період радянський режим рекрутував Остапа Вишню на боротьбу зі страшним ворогом - “українським буржуазним націоналізмом”. Значна частина його гострих політичних памфлетів цього періоду направлена  проти ОУН та УПА. Красномовно звучить назва найвідомішого з них - “Самостійна дірка”. Це дає підстави вже деяким сучасним діячам відлучати  письменника від української літератури. До їх відома, самі упівці свідчать, що не вважали Вишню своїм ворогом, читали його твори і щиро сміялися та навіть сам факт його звільнення ставили собі в заслугу. Деякі з них були переконані, що у тій же “Самостійній дірці” під вимушеним зовнішнім антуражем сатирик зобразив насправді... Україну під московським чоботом! Тобто, як бачите, справжнє мистецтво завжди породжує різні прочитання.

Але зараз мова піде про зовсім інший твір. Із просто таки програмною назвою - “Чухраїнці”. Чому “чухраїнці”? Нехай краще це пояснить автор:  “Чухраїнці”, як ми знаємо, це дивацький нарід, що жив у чудернацькій країні “Чукрен”. Назва — “чухраїнці”... — постала від того, що нарід той завжди чухався...”.

Цікаво, що цей фейлетон, вперше опублікований на початку 30-х років, в СРСР тривалий час не друкувався і навіть не ввійшов у п'ятитомне зібрання творів письменника яке було видане у 60-ті роки. Прийти до читача знову  “Чухраїнці” змогли лише після початку горбачовської “перебудови”.

Що ж такого загрозливого завбачила у цьому невеличкому тексті недремна радянська цензура?

 Слово для пояснень знову надамо автору: “Мали чухраїнці цілих аж п'ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйоновій юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців вгадає: - Це — чухраїнець. І ніколи не помилиться...“.

Що ж це за “головні риси його симпатичної вдачі” (як називає їх автор)? Визначає він їх у наступній послідовності:

1. Якби ж знаття?

2. Забув.

3. Спізнивсь.

4. Якось то воно буде!

5. Я так і знав.

А, оскільки наша, прости Господи, політична еліта є плоттю від плоті свого народу, то відповідно, всі зазначені риси мають у ній виявлятися у надзвичайно сконцентрованому вигляді. Щоб переконатися у цьому не доведеться особливо напружувати пам'ять.

Про першу рису - “Якби ж знаття?” - Остап Вишня пише, що вона  “Найхарактерніша для чухраїнців риса. Риса-мати. Без неї чухраїнець - не чухраїнець, а риса ця без чухраїнця — не риса”.

І дійсно, якщо окинути поглядом сучасну чухраїнську еліту, то не можна не погодитися з письменником, що риса ця має для неї визначальний характер. Скажімо, про наближення світової фінансової кризи серйозні аналітики попереджали принаймні за півроку до її початку, але діячі, що вже тоді марили майбутніми виборами, змагалися, переважно, у розширенні пільг та виплат різним категоріям електорату. Але, “якби ж знаття?”.

Друга риса - “забув”. Начисто забув столичний мер Л. Черновецький, що мало не головними його козирями для киян на виборах були найдешевші в Україні хліб та проїзд в метро. Тому швиденько зробив їх найдорожчими. Може й кияни, як справжні  чухраїнці, забудуть про це до майбутніх виборів мера?

Із третьою рисою “спізнивсь”, як не крути, а, в першу чергу, згадується президент Віктор Ющенко. Про його легендарну звичку запізнюватися на зустрічі із журналістами від трьох до дев'яти годин можна було б тут і не згадувати — всі вже якось звикли. Але запізнитися на зустріч із представниками Міжнародного валютного фонду, або на початок офіційних переговорів під час візиту до Японії!? Таке може собі дозволити лише справжній чухраїнський президент! Та що там президент! Якщо послухати представника будь-якої парламентської партії на вісімнадцятому році української незалежності, то ви обов'язково почуєте, що радикальні реформи в Україні запізнилися рівно... на  вісімнадцять років! До речі, всі ці партії вже неодноразово побували у Верховній Раді і могли б там не покладаючи рук лобіювати не лише власні інтереси, але й згадані реформи.

“Якось то воно буде!” - думає прем'єр Юлія Тимошенко виконуючи надзвичайно небезпечні для вітчизняної ГТС акробатичні трюки на газовій трубі між Брюселем та Москвою. “Якось то воно буде!” - гадає лідер опозиції Віктор Янукович тужачись із усіх сил, щоб відіпхнути її від владного керма, хоча у самого, як виявилося, ніякої конкретної антикризової програми і близько не має. “Якось то воно буде!” - твердо впевнений чинний президент розглядаючи під мікроскопом власний рейтинг і тут же гордо сповіщаючи усі ЗМІ, що він має намір виграти наступні вибори. 

 Не менш поширена і п'ята риса - “Я так і знав”. Наприклад, президент під час однієї із своїх тривалих телевізійних сповідей згадав, як, виявляється, ще під час виборів 2004 року люди “і на правому і на лівому березі Дніпра” попереджали, що поруч із ним “воровка”! Чому ж тоді, запитаєте, він подав її кандидатуру на  прем'єра та двічі створював із нею правлячу коаліцію? А тому що “Я так і знав!”.

Переконливих прикладів безсмертя цитованого твору Остапа Вишні можна було б приводити стільки (і зробити це може кожен із Вас, шановні читачі), що вистачить на багато товстенних томів, а не лише на таку маленьку статейку, як ця. Але найбільше кожного мабуть цікавить питання: “Доки нами буде правити чухраїнська еліта?”. Відповідь на нього геніально проста: “Доки ми всі будемо залишатися чухраїнцями!”.

Душа бажає все ж таки якогось хепі-енду. Але на думку, чомусь, нічого такого не спадає. Хіба скористатися знову підказкою великого сатирика? Та закінчити так, як він закінчує своїх  “Чухраїнців”: “Читав я оці всі матеріали, дуже сумно хитаючи головою. Прочитавши, замислився і зітхнув важко, а з зітханням тим само по собі вилетіло: — Нічого. Якось-то воно буде. Тьху!”.