dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 22 Августа 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Методологічні проблеми аналізу процесів трансформації політичних інститутів України

Методологічні проблеми аналізу процесів трансформації політичних інститутів України

Методологічні проблеми аналізу процесів трансформації політичних інститутів України

Політичні системи суспільств постійно змінюються. Вони трансформуються стихійно і свідомо під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів економічного, політичного, духовно-культурного розвитку, ротації еліт, міжнародних конфліктів і т.д. Найбільш плодотворною формою політичних трансформацій є свідома, цілеспрямована модернізація політичних систем. Модернізації можуть здійснюватись еволюційним і революційним шляхом. Революційний шлях, як шлях динамічних модернізацій, не обов’язково пов'язаний з докорінною змінюю суспільних відносин, способу життя. Нерідко революції (мирні та збройні) відбуваються в межах існуючих суспільних відносин і способу життя. Навіть ротації політичних еліт можуть відбуватися в революційній формі – заколоти, повстання мас, перевороти і т.д.

Методологія аналізу політичних змін, особливо докорінних трансформацій економічних, політичних і духовно-культурних систем, вимагає вивчення причин трансформацій, рушійних сил змін, форм і змістів трансформацій, наслідків і т.д. Поверховий аналіз, коли розглядається «зла воля» ініціаторів політичних змін, або «добрі наміри» ініціаторів змін, дає тільки поверхові висновки. Як правило, за докорінними трансформаціями стоять серйозні причини: економічні, політичні та ідеологічні суперечності соціальних сил, національні конфлікти, конфлікти міжнародні, інтереси еліт та інше. Можна стверджувати, що за розвалом «соціалістичного табору», СРСР стоять «підступи імперіалізму». Але це насправді другорядний фактор. Причини цього розвалу багатоманітніші: економічні, політичні, духовні, кадрові і т.д. 

Останнім часом і політики, і науковці, і «середній українець» говорять про низьку ефективність політичної системи України  і політичних інститутів, які її складають. Політичні інститути є  одним з типів соціальних інститутів. Від їх функціонування залежить життя суспільства в цілому і ефективність інших типів соціальних інститутів – економічних, правових, етичних, ідеологічних і т.д. Політичні інститути – це впорядковані структури, які є механізмами втілення і функціонування законів, норм політичної діяльності і життя, розв’язання конфліктів між політичними суб’єктами у середині країни та за її межами. Головним політичним інститутом є держава, яка має свою систему політичних інститутів (Політична енциклопедія. – К.: Парламентське видавництво, 2011. – С. 288–289).

*     *     *

Політичні інститути України мають свою передісторію, а також уже історію формування і функціонування. Передісторія – це «усі ми родом з СРСР», а історія – це двадцять з чимось років формування і функціонування політичних інститутів незалежної України.

Перед тим як розглядати тенденції трансформації політичних інститутів України, методологічно правильно розглянути, в якому стані вони були у той чи інший період. І тут варто підкреслити, що до 1991 року це були типові колоніальні політичні інститути з імітацією деяких рис суверенної (або напівсуверенної) республіки (членство в ООН; ЮНЕСКО). Тому заяви політиків Росії про відновлення імперії повинні насторожувати громадян України.

У терміні «імперія» приховані два зміста. По-першу, влада, панування однієї особи. А яку роль грає оточення цієї особи – це справа другорядна. СРСР та інші країни «соціалістичного табору» мали владу своїх імператорів – лідерів комуністичних партій під різними вивісками. По-друге, це держава (як правило велика), яка має колонії. Російська держава формувалася як  класична колоніальна держава. І СРСР зберіг колоніальний зміст держави. Колоніальні держави можуть бути рабовласницькими, феодальними, капіталістичними, соціалістичними. Україна була частиною колоніальних володінь Росії, а те, що вихідці з України час від часу входили до правлячої еліти імперії, це нормально. В усіх імперіях у правлячі еліти рекрутувалися кадри з колоній. І вони працювали на користь імперій ще більш енергійно, ніж вихідці із метрополії.

Більшість науковців і політиків, не говорячи вже про правознавців, вважають, що великою помилкою мирної національно-визвольної революції в Україні 1989–1992 рр. була відсутність докорінної перебудови політичних інститутів. Тільки одна докорінна зміна відбулася – замість ЦК КПУ був введений інститут президентства.

Чому не була здійснена перебудова політичної системи України всебічно, можна навести десятки причин. Але головною з них були дві. По-перше, в 1990–1991 році до влади у незалежній Україні прийшла ліберальна гілка національної компартійно-господарчої номенклатури, яка не ставила мету докорінної перебудови економічної і політичної системи республіки, а лише прагнула лібералізувати суспільні відносини згідно з туманними гаслами «вільного ринку», «вільної конкуренції», «демократії», «свободи слова», не розуміючи, що одна справа – пропагандистські гасла, інша – їх втілення в реальне життя. По-друге, націонал-патріотичні сили мали чітку мету – знищити тоталітарну імперію і її «мотор» – КПРС. А щодо перспектив  розбудови нової держави мали дуже схематичне уявлення. Тому вони пішли на зговір з лідерами ліберального  крила партійно-господарчої номенклатури, яка в одну мить перетворилася у патріотів незалежної України заради посад, прибутків і т.д., прикриваючись демагогією «тільки щоб не було війни». Зговір груп еліт український народ «проковтнув» під акомпанемент ідеологічних барабанів про «щасливе життя у незалежній Україні». А для кого воно «щасливе» в конкретно-історичних умовах? Це питання розв’язувалося вже у роки незалежності.

Тому політичні інститути незалежної України трансформувалися як:

а) змінені в частковостях інструменти недостатньо зміненої пострадянської влади. Тому технології і стереотипи старої влади плавно  перетекли в «нову» систему політичних інститутів. Зміна їх форм мало вплинула на зміст функцій;

б) корумпованість інститутів радянської влади пишно розквітла в умовах «вільної конкуренції і ринку» без тотального контролю партійної галузевокорумпованої бюрократії і за відсутності контролю з боку демократичних інститутів, які існують в сучасній Україні у  ерзац-формах;

в) швидко розвинулася клановість і олігархічність нової влади, яка трансформувала політичні інституті згідно зі своїми інтересами;

г) відбувалася негативна трансформація усіх форм політичних інститутів. Вони знижували свою ефективність навіть  порівняно з радянським періодом. Зате зростала їх корумпованість, про що заявляють політики, експерти і констатують соціологічні опитування;

д) на жаль, політичні інститути ідеологічно і політично дезорієнтовані щодо внутрішньо- і зовнішньополітичного вибору країни, вони звикли  ігнорувати Конституцію і закони і діють як обслуговуючі олігархічну владу апарати, що веде до зростання волюнтаризму в усіх сегментах політичних і правоохоронних інститутів, які політизовані і олігархизовані як невід’ємна частина держави;

є) головним критерієм ротації кадрів («кадри вирішують усе») в політичних інститутах є обітниця вірності політичному керівнику. Звідси хаотична плинність кадрів і «вимивання» професіоналів. Інституційна форма політичного буття стає нестабільною і авантюристичною.

Якщо усі форми політичних інститутів не стабільні і неефективні, то і уся політична система країни лише підсумовує позитивні і негативні якості частин, а інколи може підсилювати їх. Тому складно оцінити однозначно технології і мету «зміцнення», «посилення», «модернізації» політичних інститутів. Єдиний результат цих змін – зростання їх чисельності зі зменшенням населення України. Політичні перетворення часто мають авторитарний характер, інститути трансформуються під нового керівника, і суспільство до цього звикає. Це цілком в річищі старокитайського саркастичного прислів’я: «бажаю тобі жити в епоху перманентних змін». Таким чином країна страждає від відсутності докорінних змін у бік демократії і верховенства права і наявності численних адміністративних перетурбацій, які видаються за політичні реформи. А це життєдайний  ґрунт для волюнтаризму, де головним критерієм виступає «я так вважаю необхідним», замість «це буде більш доцільно і ефективно».

Україна поки що не така держава, як це констатується в статті 1 Конституції, а її політичні інститути не повноцінні. Це більше мрія про справжню державу, що має шанси на здійснення. У цієї мрії є багато інтерпретацій. Одні бачать її в перспективі олігархічною республікою. Другі –демократичною, правовою державою. Треті мріють про реставрацію авторитаризму і тоталітаризму. Є ще четверті, п’яті…

 Нині ми бачимо ерзац-державу. Ззовні є усе належне: політичні інститути, кордони, армія і т.д. Але усе це нестійке, не відображає інтереси народу, має суперечливі тенденції трансформації. Тут згадується Дж. Гарібальді, який говорив: ми створили Італію, тепер нам треба створити італійців. Зовнішньо Україна створена (форма), тепер треба створити українські економічні, політичні, правові, моральні інститути і виховати справжніх українців. Інакше ерзац-держава не витримає історичних випробувань.

Отже, стоїть проблема вилучення старих і паразитарних змістів політичних інститутів, які частково окреслені вище, і наповнення форм національних політичних інститутів новими змістам. Тобто,  щоб національна держава стала повноцінною не тільки за формою, але й за змістом.

І тут треба згадати народну мудрість: «риба гниє з голови», а  «будь-яке одужання людини теж  починається з голови». Тобто, вищі щаблі інститутів повинні бути зразком законослухняності, справедливості, чесності. Не буде рядовий громадянин виконувати закон, дотримуватися норм моралі, якщо керівники держави не роблять цього. Ця теза не потребує теоретичних обґрунтувань. Вона випливає з суджень здорового глузду.

Основними ж базовими факторами трансформації системи політичних інститутів є такі:

а) економічна незалежність більшої частини населення країни від політичних інститутів у широкому розумінні (наявність так званого «середнього класу»). Людина може працювати в державних інститутах, апаратах політичних партій, у бізнесі, на приватних підприємствах, але вона має стійкий економічний фундамент життя (житло, засоби пересування, накопичення, професію і т.д.), який  дозволяє їй горизонтальну мобільність (зміну місця роботи, сфер діяльності) і забезпечення своєї сім’ї. В бідному суспільстві мало вільних людей і навіть конкуренція олігархів не підвищує рівень демократії і свободи;

б) конституційно-законодавче і судове забезпечення свободи совісті і слова, зібрань, політичної діяльності, суспільної самоорганізації (створення партій, профспілок, комітетів і т.д.), особистої свободи і реальність свободи виборів;

в) вільна суспільна думка і вільні засоби масової інформації;

г) прозорі механізми формування і розподілу бюджету;

д) надійні канали законодавчого і суспільного контролю над збройними силами і правоохоронними органами щодо діяльності згідно з Конституцією і законами.

На жаль, до цього часу жодна з передумов у повному обсязі в Україні не витримується. Якщо законодавчі інститути ухвалюють, навіть притримуючись законних процедур, нечесні закони, виконавча влада проводить законну, але не чесну політику, правоохоронні інститути корупційно використовують нечесні закони, то чи може держава бути ефективною і справедливою?

Надії на те, що прийде новий, справедливий президент і усе зміниться, безпідставні, тому що є благі наміри, плани трансформації політичних і економічних інститутів, судової системи і є реальність. У неї втілені численні інтереси людей, які зацікавлені в наявному порядку речей, у підтримці традицій корумпованості, реалізації егоїстичних інтересів. Скільки б не висував звинувачень президент у бік чиновництва щодо саботажу реформ, вони все-таки будуть їх саботувати. Оскільки тут корпоративний, егоїстичний інтерес чиновництва вищий за державний/національний. До того часу, поки президент не буде мати соціальну базу реформ і спиратися на неї, бюрократія буде гальмувати реформи.

Отже, «революції зверху» чекати не варто. Потрібен союз частини влади і широких рухів мас, зацікавлених у реформах. Якщо такий союз не складається, ситуація в державі або консервується, або погіршується. Падає довіра населення до політичних інститутів, зростає протестний потенціал у суспільстві, який в будь-який момент стане вибухонебезпечним.

І все ж таки трансформації політичних інститутів навіть еволюційні, навіть розуміючи їх обмеженість ініціюють групи правлячих, опозиційних або позапартійних еліт. І тут вже є місце для політичної боротьби і компромісів.

Нерідко такі трансформації виходять з пріоритетів зовнішньої і внутрішньої політики. Наприклад, євроазійська інтеграція не вимагає сутнісних трансформацій політичних інститутів, оскільки у більшості пострадянських країн приблизно такі самі інститути – олігархічно-кланові, корумповані, занадто бюрократизовані. Євроінтеграція змусить швидше зробити суд і прокуратуру політично незаангажованими, забути антиконституційне голосування чужими депутатськими картками і т.д. І зразу ж видно, хто зацікавлений у демократичній трансформації, а хто ні.

Зовнішньополітичний вибір – це не тільки вибір суспільних цінностей, хоча це дуже важливо, але й вибір вектору розвитку освіти, науки, технологій, промисловості і т.п. Ні для кого не секрет, що прогресивний вибір розвитку, як у політичному, так і в науково-технологічному зрізі, знаходиться в західних і східних промислово розвинених країнах, які вигідно відрізняються рівнем розвитку демократичної, правової, соціальної держави. Безумовно необхідно підтримувати взаємовигідні відносини із технологічно відсталими, але ресурсно багатими країнами. Але тільки в цивілізованих межах, не поступаючись інтересами країни, правами і свободами її громадян. Свобода і незалежність в обмін на ресурси і рабство – це абсолютно хибний вибір.

Як можна орієнтуватися на інтеграцію з Росією, якщо її політичні інститути одні з найвідсталіших у світі з рисами імперсткості, корумпованості, цезаризму, автократизму, відсутності каналів і традицій демократичних виборів, зате з традиціями політичної і духовної тиранії. Відсталість політичних інститутів Росії від інститутів цивілізованого світу, їх орієнтація на середньовічні азійські зразки управління веде до гальмування економічного розвитку, а могутня держава функціонувати за рахунок продажу ресурсів не може. Це веде до вразливості Росії в умовах глобального геополітичного і геоекономічного суперництва, робить неможливою реалізацію цілей повернення статусу провідної світової держави ХХІ століття і не дає Росії гарантії національної безпеки. Брати за зразки політичні інститути Росії для України смертельно небезпечно.

Внутрішньополітична орієнтація політичних сил теж впливає на динаміку трансформації політичних інститутів та їх функціонування. Перетворення в формах та функціях інститутів держави, політичних партій, громадських організацій багато в чому залежить від політичних інтересів і волі гравців на внутрішньополітичній арені.  Наприклад, під час Великої французької революції 1789–1799 років урядом Франції, поряд з іншими завданнями, прийшлося розв’язувати і  мовне питання, оскільки менше половини громадян країни розмовляли французькою мовою. Уряди розв’язали це питання рішуче: оголосили тих громадян, хто не використовує французьку мову, контрреволюціонерами, перевели усі державні інститути  лише на французьку мову і справа зрушила з місця. І Лотарингія, і Бургундія, і Нормандія, і Бретань, як і інші структурні області, перейшли на державну мову. Україну в цьому питанні закликають чомусь наслідувати не досвід Франції, а конфедеративної Швейцарії. А може, варто більш уважно придивитися до законодавчої практики Росії, яка заклала у мовний закон обов’язкове використання інститутами держави, знання усіма чиновниками російської мови, навіть для отримання громадянства введений іспит з російської мови. Чи можна уявити навіть у думках виступ у Держдумі Росії українською чи татарською мовами, хоча Московія і була провінцією Стародавньої Русі  і улусом Золотої Орди?

При цьому варто враховувати позиції усіх політичних сил: радикально націонал-патріотичних, помірковано патріотичних, «болота», помірковано антиукраїнських і «п’ятої колони», яка веде підривну антиукраїнську діяльність на користь інших держав, хто б вони не були. Держава, яка не вміє захищати свої інтереси, це не ефективна держава.

Тому перший загальний висновок: у трансформації суспільної  свідомості усіх громадян України потрібен ідеологічний зсув від імперської, цезаристської орієнтацій і цінностей до республіканських,  демократичних, правових. Хто дотримується перших, той і є духовно-політичною «п’ятою» антиукраїнською колоною. Українська держава має історичну відповідальність безкомпромісно боротися з  цією «п’ятою» колоною. Першочергова роль тут належить Президенту як національному лідеру і гаранту дії Конституції  і Верховній Раді, де не тільки ухвалюються закони, але і виконуються.

Під час розробки і реалізації програм трансформації політичних інститутів ініціаторами змін варто враховувати такі  методологічні орієнтири:

* Трансформації будуть успішними, якщо за ними стоять інтереси мас, але напрям, темп реформ завжди задають лідери і групи еліт, які найбільш повно ці інтереси усвідомлюють і виражають.

* Громадська думка повинна або стихійно, або свідомо бути підготовлена до реформ роз’яснювальною роботою і діяльністю ініціаторів змін.

* Економічні негаразди або перекреслюють реформи політичних інститутів, або навіть ведуть до політичних заворушень, які руйнують політичні інститути. Наприклад, головною причиною падіння радянської держави була не суб’єктивна позиція М.Горбачова, не «біловезьська змова», не підступи «світового імперіалізму» (це другорядні чинники), а економічна неефективність радянської системи. А в другу чергу  – політика та ідеологія  КПРС і радянської держави.

* Взаємодія економіки і політики – це не видумка марксизму. Ще давньогрецькі філософи писали про це (праці Платона). Форми взаємодії можуть бути різними. В деякі періоди політика може домінувати над економікою. В умовах сучасної світової кризи держави посилюють вплив на фінансово-економічну політику, здійснюють макроекономічне регулювання. Тому прийняття законів, перебудова політичних інститутів повинна враховувати економічний ефект цих дій у стратегічному і тактичному планах, у плані реакцій населення і еліт на такі дії.

* У політичних реформах важливо врахувати не тільки об’єктивні фактори міжнародного політичного розвитку і внутрішньополітичну ситуацію в країні, але й суб’єктивний фактор: вплив лідерів на політичну ситуацію, їх взаємовідносини, дії груп владної еліти і т.д. Грандіозна роль лідерів у творенні держав, імперій, інших політичних інститутів. Але наскільки ж грандіозна їхня роль в їх загибелі? Александр Македонський, Тамерлан, Наполеон та інші підготували  загибель імперій своїми неправильними рішеннями, самолюбством, ігноруванням інтересів груп еліт і мас.

* Кордони світу стають прозорими. Глобалізаційний і інформаційний процеси універсалюють світ. Тому трансформації політичних інститутів не повинні відриватися від світових тенденцій політичного процесу. Дійсно, жити в світі і ігнорувати його – сьогодні неможливо ані диктаторам, ані геніям.

Існують й інші фактори, які можна перераховувати. Але головне, це шукати істину під час реформ. Перемога на виборах – це не захоплення монополії на істину. Гітлер теж прийшов до влади шляхом виборів. Тому «політична істина» – це не обітниця лідеру, не мовчання під тиском репресій, не повне підкорення настроям мас (маси теж можуть бути дезорієнтовані і помилятися), а відображення потреб і інтересів країни, держави, як це треба правильно зрозуміти, оцінити і знайти шлях їх реалізації.

Політичні інститути нейтральні до істини і брехні. Зміст їх діяльності можна наповнити тим і тим. Але пошук істини, заповнення нею політичних інститутів і детермінація нею їх функцій – це шлях до легітимності політичних сил і політичних лідерів. І цей шлях нелегкий.

Ще одне важливе методологічне зауваження. В середовищі українських політиків виникла нова мода – демонструвати свою релігійність і належність до тої або іншої церкви. В релігійності нічого погано немає. Політики можуть ходити до церкви не тільки на свята, але й щодня, як і бути атеїстами. Конституція України гарантує свободу совісті. Тобто, це особиста справа політика.

У той же час, наші політики повинні знати історію. Головним внеском епох Відродження і Просвітництва в суспільне життя є його десакралізація, тобто відділення церкви від держави, ліквідація домінування релігій у суспільній свідомості. І повернення церковнослужителів у політичні інститути, наприклад,  в армію, в освітні заклади – це є повернення в Середньовіччя. Ми не обговорюємо проблему, що релігія – це ірраціональне знання. А уся сьогоднішня освіта, наука, економіка і політика – будуються на раціональному знанні. Справа у принципі десакралізації політичних інститутів і, в першу чергу, держави. Це системотворча парадигма світового політичного розвитку, політичної модернізації.  Відхід від неї, спроби ресакралізації – це не тільки не новації, а архаїка і порушення Конституції України.

На завершення цієї роботи повернемося до одної тези, яка озвучена раніше, і до одного нормативного судження. По-перше, що вищі політичні інститути держави повинні бути політично відповідальними і подавати приклад своєю діяльністю громадянам України з виконання законів. Чому Верховна Рада є джерелом політичної напруженості в країні? Тому що ряд депутатів регулярно порушують Конституцію України. Наприклад,  у статті 84 ми читаємо: «Голосування на засіданнях Верховної Ради України здійснюється народним депутатом України особисто». Усе зрозуміло. Але це конституційне положення порушується. Між тим, 87,6% населення України хочуть, щоб кнопкодавів (чужих кнопок) позбавляли мандатів (за результатами соціологічного опитування з 21 по 24 грудня 2012 року) (http://www.unian.ua/print/548800). По-друге, в Україні на усіх рівнях шукають «чарівний папір» – концепцію, доктрину, програму, затверджену на вищому рівні. А в світі такі документи давно є. Достатньо за зразок програми розбудови незалежної держави взяти «Декларацію незалежності Сполучених Штатів Америки», прийняту 4 липня 1776 року, і адаптувати  її до національних особливостей України. Головне не мати чарівний національний «папір», а політична воля з реалізації того, що там накреслено. Може, і написаний не нами, але розумний. Не дарма Т.Шевченко закликав і своє мати, і чужого не цуратися.

*     *     *

При аналізі сучасної ситуації з станом політичних інститутів України важливо також враховувати наступні моменти:

а) політичні інститути України несуть на собі «родові хвороби» анархаїчних імперських інститутів Російської і Австро-Угорської імперій. Вони не мають досвіду  капіталістичних демократичних і правових інституцій. Зате, вони залучили досвід тоталітарної більшовицької держави. Коктейль феодалізму і тоталітаризму не може вважатися кращим;

б) функціонування політичних інститутів незалежної України відбувалося в умовах жорсткої боротьби економічних, політичних та ідеологічних сил з перемінним успіхом.  Також в країні зіткнулися різні способи життя, цінності, норми моралі, релігії і т.д. В цих умовах норми і технології діяльності           політичних інститутів не могли бути стабільними і прогресувати;

в) українські політичні інститути суттєво відстали в цивілізаційному русі від багатьох інститутів провідних держав світу. Тому залучення світового передового досвіду їх модернізації і функціонування є нагальною потребою. Вибір зразків цього досвіду є проблемою українських політичних еліт;

г) технологічно-інформаційне забезпечення діяльності політичних інститутів, як і кадрове, знаходиться на вкрай низькому рівні. Ці проблеми теж потрібно розв’язувати;

д) політична наука покликана науково забезпечувати трансформацію політичних інститутів. Так, часто політики ігнорують наукові рекомендації. Але цим вони собі роблять гірше: програють вибори, втрачають імідж, стають об’єктами глузування і т.д. Безумовно, в Україні багато випадків, коли результати виборів визначає кількість грошей         – підкуп виборців і членів виборчих комісій. Але з кожним роком виборці стають усе свідомішими, а закони більш досконалішими і суворішими щодо підкупу.

Таким чином, в концепції модернізації політичних інститутів України повинно бути враховано, що країна знаходиться в нульовій точці, за якою або іде прогресивний розвиток, або розвал політичної системи, самознищення окремих політичних інститутів, як це відбувається з Верховною Радою, правоохоронними органами. Жити у світі і бути вільним від нього – неможливо. Керувати державою легше, якщо влада і населення знають стратегії розвитку світу й країни і діють згідно них. Засоби керування усіма сферами життя населення в глобалізованій та інформаціонізованій країні повинні відповідати зразкам цивілізованого світу і усі діють згідно законам – і влада, і населення.