dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 23 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Придбай слона!

Придбай слона!

Придбай слона!

«Країна перманентного надзвичайного стану» (як висловився у 2009 році президент «Центру стратегічних досліджень та аналізу» Ігор Смешко) знову проводить марафон нових (або старих) політичних зрушень – скоро вибори. Як не дивно, але вибори в Україні бувають не тільки антикризовими і достроковими забаганками одного чи кількох сильних «цієї країни», але і черговими, запланованими духом і буквою законодавства. 30 липня 2012 р. Центральна виборча комісія дала початок виборчому процесу з виборів народних депутатів України, котрі відбудуться 28 жовтня.

Цьогорічні вибори особливі – вони знову (останній раз така штука розігрувалася у «дореволюційному» 2002 році) проводяться за змішаною системою: 225 народних депутатів обираються за партійними списками, стільки ж – у мажоритарних округах. При чому, мажоритарники отримали широке поле для маневрів: вони мають право балотуватися як шляхом самовисування, так і від партій. Якіснішої боротьби за мандати, якіснішого складу новообраної Верховної Ради України, кращого майбутнього прогнозувати не варто (щоб когнітивного дисонансу не трапилося), але збільшення кількості тих, хто точно знає рецепт кращого завтра, можна гарантувати з величезною імовірністю.

225 кандидатів від політичних партій + 225 мажоритарників = прекрасна нагода громадянам відчути себе потрібними своїй державі, оскільки в кожному виборчому окрузі вони відчуватимуть увагу 22 колективних та кількох одноосібних кандидатів, кожен з яких проситиме «Обери мене!»

Згідно з календарним планом, розробленим ЦВК, процес висування кандидатів (за партійними списками і від партій у мажоритарних округах або шляхом самовисування в мажоритарних округах) почався 30 липня і завершився 9 серпня. Лише з дня, наступного за днем прийняття рішення про реєстрацію кандидата у депутати, для нього має починатися передвиборна агітації. Проте, на практиці виявилося, що деякі учасники забігу почали ангажувати суспільство раніше дозволеного: хто засобами непрямої агітації, хто – за допомогою передвиборчих методів. Разом з тим, за відвертий фальстарт карати ніяк і нікому: Центральна виборча комісія може тільки попередити порушників, але відмовити в реєстрації кандидатам за незаконний початок агітації, а тим більше скасувати реєстрацію, ЦВК не може. Комітет виборців України вважає подібну норму нового закону про вибори народних депутатів позитивною – адже ЦВК таким чином не має можливості тиснути на кандидатів. Разом з тим, напрошується іще один не менш позитивний висновок – сумарний обсяг витрат кандидатів у депутати буде високим (за деякими оцінками – більше 1 мільярда американських грошей), значить хтось на цьому добряче заробить, а отже і в бюджет щось перепаде у вигляді податків. Принаймні, хочеться вірити, що вибори одних і тих самих особистостей хоч цього року не будуть настільки витратними.

Так чи інакше, але в умовах значного рівня недовіри до себе з боку народу, партії покладають особливі надії на якісну рекламу себе коханих.

Інколи рекламісти відверто дістають своїм антикреативом, але бувають випадки, коли вони здатні на щось принципово нове або не менш принципове оновлення старого. У 2010 р. на виборах до Львівської міської ради член політичної партії «Наша Україна» Володимир Семенишин запустив в ротацію короткий відеоролик, в якому довів, що політична реклама може бути оригінальною. Сам ролик можна переглянути отут:

А чи спостерігається на виборах-2012 р. виплеск креативу?

За кількістю розміщених білбордів, плакатів, сіті-лайтів (а, отже, і витрачених грошей) з величезним відривом лідирує партія Наталії Королевської «Україна — Вперед!», а на другому місці – Комуністична партія України. При чому, бригада Симоненка вражає не тільки кількісно, але й якісно. Гасла не змінились, але подаються вони дещо по-іншому.

Ну, хто міг би припустити, що політичні «динозаври» з їхніми оригінальними лозунгами можуть привернути чиюсь увагу? Правильно, чим хронологічно далі від Радянського Союзу, тим ментально далі від реального втілення окремих ідей СРСР. Проте, 2012 рік рве шаблони і руйнує стереотипи: за багатьма показниками наглядна політична агітація Комуністичної партії України дає фору всім своїм конкурентам.

Звертаючись до «олігарха» в багатьох звинувачувальних чотирискладових віршах на двох мовах (російською, з дублюванням маленькими літерами по-українському), рекламісти змогли зацікавити обивателя: цікаво, що вони придумають далі. Правду кажучи, особливий цинізм, з яким Симоненко та Ко говорять про повернення країни народові, особливо на ТБ, псує загальне позитивне враження від творчого зростання Комуністичної партії.

Не обійшлося і без казусів: плакат комуністів «Повернути захоплені землі!» вочевидь, мав акцентувати увагу пересічного виборця на якихось територіальних втратах України, проте через брак фантазії чи звичайні лінощі на ньому зображено грецький острів Скіатос. Місце постійного проживання близько 6 тис. греків навряд чи колись належало до наших територій. Хоча, потерпаючи від євро кризи Греція могла б нам і продати його – бартером, за рапс.

Комуністи-мажоритарники не відстають – кандидат від КПУ по округу № 162 Володимир Даниленко ще в липні розмістив в м. Охтирка (Сумська область) сіті-лайти з гаслом «Справи замість обіцянок» та поясненням «Здійснив мрію дітей спортивного клубу «Грація» міста Охтирка». Нескромно, але раціонально: справжня реклама і повинна вказувати на корисність товару, яким і повинен бути депутат для населення його округу.

Взагалі, вибори-2012 виявляють доволі неоднозначні тенденції: одні теоретики та практики маркетингу від політики переживають явну творчу кризу, в той час як інші – демонструють відверто креативні речі.

Вітчизняні політтехнологи (чи легіонери з-за кордону) не виказують особливого бажання думати та вражати народ політичною рекламою цікавого змісту, через те вона – сіра, буденна, нудна і набридлива. Відверто відчувається брак творчого підходу, в результаті чого абсолютно всі наші вибори характеризуються домінуванням триєдиної примітивної концепції:

1) Влада вперто не хоче відмовитись від передвиборчої критики політики помаранчевих, чия епоха давно стала історією. Досі «долається руїна» і сиплються скарги на кабальні газові контракти з Росією, а всі прорахунки української політики подаються як обтяжливий спадок «Помаранчевої революції»;

2) Опозиція теж не вигадує велосипед на транзисторах, тому критикує владу абсолютно за все: і за відверті прорахунки, і за відносно вдалі рішення;

3) Партії, які не можуть визначитись, чию сторону їм займати, – чекають слушної нагоди або виголошують універсальні гасла про «природне оновлення парламенту», як це робить «Зелена планета». Єдине але – незалежно від реклами цим партіям все одно нічого не світить: 5% бар'єр вони не подолають, а мажоритарники здатні проявляти політичний «флюгеризм» та змінювати свої переконання, наче шкарпетки.

Проте абсолютно всі дотримуються однієї тактики: «ми хороші – решта погані», «ми віддаємо – вони забирають» і так далі по дихотомічних фронтах. Вся справа у психології: фахівці говорять про ліпше сприйняття людьми негативного, бо воно тонізує, аніж позитивного, яке розслаблює. Героїчна і звитяжна праця в напрямку витягування країни із злиднів та загального порятунку суспільства від прихованого рабства була б дуже вигідним рекламним кроком, якби подібна практика не застосовувалася усіма без винятку, що зводить нанівець потенціал ідеї.

Лейтмотивом цьогорічних виборчих баталій став дует «Бабуся і кіт» (про цей феномен читайте в наступному матеріалі). Хоч Україна і не Росія, але своєрідні вибори «Путіна» відбуваються і у нас. Більше того, з роками прийшло усвідомлення того, що ми будемо вічно обирати просто кращих з гірших. Наш вибір – безальтернативний, бо результат вже визначений наперед, а віддані на наш розсуд нюанси не варті ламаного гроша. Можна так думати. А можна просто прийти на дільниці, поставити галочку і далі з властивим українцям гумором чекати, коли на владних щаблях дограються і нам урветься терпець. Він же ж колись урветься.