dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Протез для влади, чи інструмент для суспільства?

Протез для влади, чи інструмент для суспільства?

Юрій Опалько, старший консультант Національного інституту стратегічних досліджень

(Проблеми розвитку громадських організацій в Україні)

Збіг у часі перманентної внутрішньополітичної кризи зі світовою фінансово-економічною кризою захоплення в українців не викликав. Але, навіть на тлі традиційної недовіри співвітчизників до влади (про що не писав, хіба лише дуже ледачий політолог), безпрецедентні результати останніх опитувань громадської думки вражають.

За даними соціологічного дослідження, проведеного Центром Разумкова у кінці лютого — на початку березня 2009 р., 85,3% опитаних впевнені, що події в Україні розвиваються у неправильному напрямі і лише 4%, що у правильному! Повністю підтримують дії центральних органів влади менше 2,5% респондентів, а не підтримують — понад 60%. Рівень непідтримки значно переважає рівень підтримки у всіх провідних політиків. 

У порівнянні навіть з груднем минулого року значно зросли протестні настрої населення. У законних формах протесту готові взяти участь 42,2% опитаних (у грудні 2008 р. їх було 26,6%), а у незаконних — 23,8%  (у грудні 2008 р. - 17,5%). Особливо показово, що у незаконних формах протесту, що пов'язані   із силовими чи насильницькими діями (блокування руху на дорогах та залізницях,  вуличні заворушення, створення незалежних від Президента та уряду збройних формувань) готові взяти участь вже 14,4% громадян (у грудні 2008 р. – 10,8%).

За такого загострення політичної конфронтації та соціального напруження вкрай зростає об'єктивна необхідність використання стабілізуючого потенціалу громадянського суспільства. Саме воно повинно взяти на себе роль контролера й арбітра влади серед нескінченних політичних чвар. Чи стане йому на те снаги?

Дискусії про те, чи існує взагалі в Україні громадянське суспільство (які точилися багато років в академічному середовищі), нагадують сьогодні за своєю актуальністю диспути середньовічних схоластів про те, скільки мільйонів чортів можуть поміститися на вістрі голки.

Помаранчева революція вочевидь продемонструвала, що саме громадянське суспільство здатне, принаймні за певних обставин та на якийсь час, стати вирішальним чинником вітчизняного політичного процесу.

Інша справа — в якому стані знаходиться громадянське суспільство в Україні сьогодні і чи здатне воно дати адекватні відповіді на нові виклики?  Вельми показовими для відповіді на це питання є тенденції та проблеми, що  спостерігаються у розвитку громадських організацій (як синонімічні в Україні вживаються також поняття “неурядові організації” (НУО), “недержавні організації” (НДО), організації “третього сектору” тощо). Адже, саме вони є найбільш чисельними та динамічними серед інститутів громадянського суспільства.

Якщо звернутися до офіційної статистики, то можна побачити позитивну динаміку і досить оптимістичну картину кількісного зростання організацій громадянського суспільства. Так за даними Держкомстату, станом на 1 січня 2009 р. в Україні зареєстровано: громадських організацій та їх осередків – 59321 (у 2006 р. було 46682); профспілок та їх місцевих об’єднань - 22678 (у 2006 р. - 15639); благодійних організацій - 11660 (у 2006 р. - 9590). Серед них із міжнародним та всеукраїнським статусом зареєстровано, за даними Міністерства юстиції України,  громадських організацій — 2795; благодійних організацій — 1011.

Багато це чи мало? В Україні на 10 тис. населення існує 11 зареєстрованих організацій, в Угорщині – 46, в Хорватії – 85, а в Естонії – 201. Але головне, навіть, не це. Більшість зареєстрованих організацій існує лише формально, або функціонує епізодично. За різними оцінками експертів, серед офіційно зареєстрованих в Україні громадських організацій (далі — ГО) частка активно діючих (тобто таких, які працюють не менше двох років, мають досвід виконання двох і більше проектів та є відомими в своєму регіоні) коливається від 14% до 40%.

Ще складніше визначити, які з ГО націлені власне на захист інтересів громадян, широких верств суспільства та певних соціальних груп. Адже, значна кількість зареєстрованих організацій орієнтована на зовсім інші цілі. Серед останніх можна виділити кілька груп:

1) ГО, що обслуговують інтереси олігархічних кланів та фінансово-промислових груп, забезпечують їм PR супровід і використовуються (це стосується, у першу чергу, благодійних фондів) для відмивання “брудних” грошей.

2) ГО, що створюються чи використовуються політичними партіями та блоками (особливо інтенсивно під час виборчих кампаній) для досягнення своїх конкретних стратегічних та тактичних цілей у боротьбі за голоси виборців. До “класичного набору” кожної впливової політичної сили входять відповідні профспілкові, молодіжні, жіночі організації, осередки підприємців тощо.

3) “Кишенькові” ГО, які утворюються при центральних та місцевих органах виконавчої влади для імітації їх суспільної підтримки, громадських обговорень та полегшення прийняття “потрібних” рішень.

4) “Всеїдні грантоїди”. Їх основна мета — будь-якою ціною отримати грант. Для її досягнення вони готові бути абсолютно нерозбірливими у виборі грантодавців, теми проекту та засобів його виконання. Грантовий проект розглядається ними виключно як засіб задоволення власних матеріальних інтересів.

5) Агенти зовнішнього впливу — організації, які створені і діють при активній організаційній та фінансовій підтримці із-за кордону; реалізують геополітичні стратегії інших держав, або ж лобіюють інтереси впливових міжнародних організацій та транснаціональних корпорацій. Їх діяльність часто суперечить інтересам Української держави та становить безпосередню загрозу національній безпеці.

Проте, навіть за всіх приведених вище застережень, кількість ГО, які дійсно займаються суспільно корисною діяльністю та налаштовані на конструктивну співпрацю з державою, безумовно, збільшується. Зростає, як свідчать дані експертних опитувань, і їх організаційна спроможність. Згідно останньому опитуванню загальний рівень організаційної спроможності українських ГО дещо перевищує середній рівень (2,9 балів за п’ятибальною шкалою). Поняття організаційної спроможності відображає оцінку стратегічного менеджменту, системи керівництва, системи лідерства та менеджменту, стратегії щодо залучення коштів, відповідність фінансового менеджменту стандартам бухгалтерського обліку, процедури менеджменту людських та матеріальних ресурсів.

Серйозною проблемою розвитку вітчизняних ГО є недостатня фінансова база. Грантова підтримка із-за кордону постійно скорочується і є всі підстави очікувати, що в умовах світової кризи скоротиться ще більше. Давно точаться розмови про необхідність залучення ГО (на конкурсній основі) до виконання соціальних програм, що фінансуються із держбюджету. Користь при цьому обопільна. Адже щоб отримати відповідні кошти, ГО мають запропонувати більш якісні та дешевші послуги ніж державні установи. Проте, у 2006 р. видатки на підтримку громадських організацій дорівнювали лише 63 млн. грн., або 0,05% витратної частини бюджету. У 2007 р. ситуація дещо поліпшилася,  але вітчизняна фінансова підтримка громадських організацій складала 0,1% проти 2-3% видаткової частини бюджету у країнах Європи. В Україні діє неефективна структуру фінансування громадських організацій, в якій частка “пожертв” приватних вітчизняних та іноземних донорів становить 73%, а з боку держави – лише 2%. В той же час державне фінансування громадських організацій у країнах Центральної Європи становить 30-40%., а в більшості країн Західної Європи державне фінансування є основним джерелом надходжень громадських організацій.

Створена і наближається останніми роками до європейських стандартів нормативно-правова база діяльності ГО. У листопаді 2007 р., після тривалого громадського обговорення, була схвалена Концепція сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства. Цей документ визнав розвиток громадянського суспільства одним із пріоритетних завдань державної політики та визначив основні засади та принципи співробітництва між державою та організаціями громадянського суспільства.

Найбільше дорікань з боку громадськості викликала недосконалість все ще чинного Закону України “Про об'єднання громадян” (прийнятого у 1992 р.). Представники ГО вимагали, у відповідності з європейськими нормами, передбачити у новому законі приведення статусу громадських організацій у відповідність із нормами Цивільного кодексу та скасування обов’язкових вимог щодо їх територіального статусу; спрощену процедуру реєстрації громадських об’єднань, яка не буде створювати дискримінаційні умови їх реєстрації в порівнянні із підприємницькими структурами; визнання права юридичних осіб бути засновниками громадських організацій; порядок ведення реєстру громадських організацій та доступу до нього; чіткі підстави і порядок проведення перевірок, перереєстрації та припинення діяльності громадських організацій органами влади; визнання права громадських організацій захищати інтереси не тільки своїх членів; внесення відповідних змін до інших законів. Тому, Міністерством юстиції України розроблений і, після громадського обговорення, у листопаді 2008 р. поданий на розгляд парламенту законопроект "Про громадські організації", який усуває вади свого попередника. Крім того, здобутками 2008 року стали розробка і направлення  до парламенту законопроекту "Про участь громадськості у формуванні та реалізації державної політики, вирішенні питань місцевого значення", Адміністративно-процедурного кодексу України, ухвалення Постанови КМУ № 976 "Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади" та внесення до парламенту громадських законопроектів "Про доступ до інформації" і нової редакції Закону України "Про соціальні послуги", підготовка законопроекту "Про благодійництво і благодійні організації".

Але основна проблема полягає мабуть у тому, що українці, в цілому, низько оцінюють ефективність інститутів громадянського суспільства (про, що можна судити за рівнем довіри громадян до них та участю в їх діяльності) та недостатньо уявляють можливості їх реального застосування.

Протягом останніх років кількість тих, хто не довіряє ГО постійно перевищувала кількість тих, хто їм довіряє. За даними Інституту соціології НАНУ, негативний баланс довіри до громадських організацій фіксувався у сталому значенні середнього балу індексу довіри (за 5-ти бальною шкалою) – 2,4 бала. Таке ж значення (2,4 бала) мав середній індекс довіри громадян до політичних партій. Вищим ніж до громадських об’єднань виявився рівень довіри громадян до профспілок (2,6 бала), ЗМІ (2,9 бала) та церкви (3,4 бала).

Вкрай низьким залишається ступінь залучення громадян до діяльності інститутів громадянського суспільства. Переважна більшість опитаних громадян (83,6%) заявили, що не належать до жодної з громадських та політичних організацій чи рухів. Тобто, кількісне зростання громадських організацій та зміцнення їх організаційної спроможності майже ніяк не позначилися на стабільно низькому рівні суспільної довіри до них.

Основними причинами низького рівня довіри до ГО та громадської пасивності є, за даними експертного опитування, недостатня обізнаність із важливістю ролі, яку відіграють ці організації у процесі управління (67%), зайнятість громадян повсякденними проблемами виживання (66%), недостатня інформованість про існуючі ГО та ефективність їх діяльності (44%), пасивність самих громадських організацій щодо інформування громадян та їх залучення до своєї діяльності (38%).

Проте, є всі підстави очікувати, що загострення політичного протистояння та фінансово-економічної кризи в Україні призведе до більш активного використання громадянами ГО та їх об'єднань для захисту власних інтересів. Серед останніх подій про це свідчать, зокрема, активізація об'єднань місцевих жителів проти незаконної забудови, самоорганізація ошуканих вкладників банків, блокування автоперевізниками  магістралі “Одеса — Київ”, захоплення робітниками Херсонського машинобудівного заводу та інші.