dc-summit.info

история - политика - экономика

Воскресенье, 18 Ноября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Агенції регіонального розвитку: сучасні «Роги та копита»?

Агенції регіонального розвитку: сучасні «Роги та копита»?

Агенції регіонального розвитку

Як і личить справжній, зрілій, демократії в Україні все, що не робиться – робиться згідно букви закону. Звичайно, на папері справи виглядають якось ліпше, ніж в житті, але, поки поліські та карпатські лісові «ниви» не виснажились, цього паперу в нас у достатку. Тому, мабуть, і таке ставлення до нього марнотратне: можна безліч разів переписувати, а в результаті Президент підпише не той варіант тексту Закону, за котрий проголосували депутати (як це сталось із новим законом про державну службу). Подібна схема «прописали – прийняли – забули» дотримується в багатьох випадках і регіональний розвиток – аж ніяк не виняток.

Розвиток інновацій та створення сприятливих умов для залучення інвестицій (а не допомога окремим компаніям чи виробництвам) визнаний як пріоритет державної політики у результаті опитування світових керівників бізнесу, проведеного консалтинговою компанією McKinsey у 2009р. В регіональному вимірі це означає, що держава повинна не стільки прямо давати гроші на реалізацію проектів обласного чи місцевого значення, скільки забезпечувати можливість ефективного залучення інвестицій регіональною владою, підприємствами, громадськістю. Образно кажучи, якщо центр не має досить риби на всіх, то він повинен роздати регіонам вудочки. І такі вудочки «роздані», проте вони не дуже дієві: чи то вудлища короткі, чи поплавки залегкі, чи незручні вони в користуванні – тим не менше, їх роль у регіональній «рибалці» було б непогано переглянути.

Прошу пробачення, якщо умова загадки виявилась занадто ускладненою: мова йде про Агенції (або агентства) регіонального розвитку – інститути, котрі зарекомендували себе в якості інструментів оптимального поєднання державних, регіональних та місцевих ініціатив з інтересами приватного сектору в межах окремої території.

В теорії все виглядає більш, аніж гарно: узгоджуючи пріоритети загальнонаціонального та регіонального розвитку, залучаючи громадськість до вирішення нагальних проблем регіонального розвитку АРР забезпечують ефективну співпрацю на рівні влада – бізнес – громадськість та створюють середовище, сприятливе для вирішення нагальних соціально-економічних, культурних, екологічних та інших проблем територій. Тим самим реалізовується основне завдання діяльності АРР – згладжування відмінностей в економічному розвитку між регіонами та реалізація наявного потенціалу.

Погодьтеся, якщо вимкнути критичне мислення, то можна сказати, що ось вона – панацея для зменшення диспропорцій між українськими регіонами! Проте, на практиці все більше, аніж прозаїчно – більшість АРР, висловлюючись прямо, не працюють.

Почалося все ще 10 років тому. Концепція державної регіональної політики України від 25 травня 2001 р. передбачала формування мережі агентств регіонального розвитку як «необхідний елемент розбудови його інфраструктури». З цією метою в 2001 р. було створено Асоціацію агенцій регіонального розвитку України, яка вже через три роки об'єднала 43 агенції регіонального розвитку з усієї України. Початок доволі активний, але в подальшому розвиток дещо загальмувався. Загальна оцінка ефективності функціонування АРР на сьогодні залишається низькою: їх діяльність доволі фрагментарна, а рівень співпраці з державою та бізнесом є недостатнім для здійснення вагомого впливу на регіональний розвиток. Крім того, варто згадати про технологію «клин клином вибивають» – боротьба із диспропорційністю відбувається непропорційно: якщо на території Львівської області функціонують 11 АРР, то, наприклад, на Житомирщині чи Кіровоградщині заледве по одній. Само собою напрошується логічне запитання: а чи не повинно бути навпаки?!

Концепція державної регіональної політики України ще у 2001 р. згадала про АРР, але тільки через 9 років з'явився хоч натяк на унормоване визначення цього терміну. Проектом Закону України «Про засади державної регіональної політики» (№ 6462 від 01 червня 2010 р., на даний момент направлений на повторне перше читання) агенція регіонального розвитку визначається як неприбуткова організація, що створюється на засадах партнерства між державним, приватним та громадським секторами.

От і виходить вже типова для України картина: АРР функціонують, вони об'єднані в Асоціацію, але законодавство не може сказати, чим саме вони являються, бо, окрім суто декларативних норм Концепції та відповідних положень вказаного вище проекту Закону, діяльність АРР на території держави не регулюється жодними нормативно-правовими актами.

Наслідком є те, що не можна назвати інакше, як катавасія та плутанина. АРР в Україні існують в різних організаційно-правових формах, зберігаючи при цьому статус неприбуткової організації: благодійні організації («Чернігівська обласна Агенція регіонального розвитку «Вектор»), громадські організації (Інститут Громадянського Суспільства, Сокальська агенція регіонального розвитку), дослідницькі організації (Інститут регіональних та євроінтеграційних досліджень «ЄвроРегіо Україна»); «Агенція розвитку Єврорегіону «Буг» є комунальною установою, а «Агентство з розвитку бізнесу в м. Славутич» – комунальним підприємством; частина взагалі виступають об'єднаннями громадських організацій, для котрих регіональний розвиток виступає лише одним із напрямків діяльності поряд із вирішенням екологічних проблема чи захистом прав людини (Черкаський «Ресурсний центр АНГО»). В умовах відсутності єдиного легітимного підходу до статусу АРР, агенцією регіонального розвитку в Україні вважається мало не кожна громадська організація, що декларує намір працювати на регіональному рівні або досліджувати регіональні процеси.

І займаються вони чим завгодно: від забезпечення умов для розвитку транскордонного співробітництва до туризму та реалізації екологічних проектів. В той же час, зважаючи на нездатність державного бюджету фінансувати регіональні проекти, найголовнішим напрямком діяльності АРР має бути реалізація потенціалу регіону та залучення інвестицій. У свою чергу, результати подібної діяльності важко оцінити через відсутність емпіричного матеріалу – немає інформації про інвестиції в регіони, залучені завдяки діяльності АРР.

Характерною рисою європейської регіональної політики останніх років є відмова окремих держав від послуг АРР. Однією із причин вважається зростання мегаполісів чи великих промислових центрів, які володіють значним економічним потенціалом і здійснюють вагомий вплив на сусідні регіональні економіки. Подібні «міста-регіони» поширюють вплив далеко за межі своєї території.

Хрестоматійним варто вважати досвід Великої Британії, де АРР існували протягом 1999-2010 років. З часу свого створення англійські АРР витратили більше 15 мільярдів фунтів, проте показники розвитку по трьох ключових областях (зайнятість, сприяння бізнесу та загальне економічне зростання) впали. В інших державах ЄС (Чехії, Угорщині) також висловлювалися сумніви з приводу того, чи мають АРР необхідний потенціал для виконання своїх різнобічних задач.

З іншого боку, не обов'язково в цьому плані шукати аналогів у Європі – вони є і набагато ближче, наприклад, в Російській федерації. З нею Україна має спільними не тільки кордони та схожу історично-культурну основу, однакова у нас іще одна риса – радянське минуле з усіма його рудиментами та атавізмами у вигляді номенклатурної бюрократії та корупції. І незважаючи на різну форму політичного устрою (ми – унітарні, Росія – федеративна) в плані регіонального розвитку ми не дуже сильно відрізняємося. Домінування столичної економіки в обох державах очевидне, так само не особливо відмінними є шляхи, якими регіони намагаються скоротити дистанцію із Києвом чи Москвою.

Прикметним недоліком функціонування АРР в Україні є слабка інформативність щодо їх діяльності (не існує узагальненої бази даних, яка б сповіщала про актуальну кількість АРР в країні, напрямки їх діяльності, приклади реалізованих проектів чи залучені інвестиції). Натомість російські агенції в цьому плані є успішнішими: не приховується інформація про масштаби та кількість залучених інвестицій на регіональні проекти. Наприклад, офіційний веб-сайт Калузької агенції регіонального розвитку «хвалиться» гостям про більше, аніж 5 мільярдів доларів, котрі вона змогла привабити в регіон. Можливо, цифра і не зовсім правдоподібна, але сам факт її наявності якісно відрізняє російські АРР від українських «колег».

Зрештою, є ще одна вагома спільна риса. В умовах існування фірм-одноденок, «грантожерів» та інших форм фіктивної діяльності, АРР як в Україні, так і в Росії часто стають інструментами шахрайства. Під прикриттям регіональних проблем кошти, котрими діляться вітчизняні чи іноземні бізнесмени, доволі часто осідають в кишенях засновників агенцій регіонального НЕрозвитку. В результаті падає довіра як до АРР, так і до всієї політики регіонального розвитку. І якщо така ситуація не зміниться, то Київ іще довго стане місцем «паломництва» заробітчан усіх професій та кваліфікацій, а з ужитку не зникнуть такі поняття, як регіональний патерналізм чи депресивні території.