dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 23 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Політична суверенність влади у взаємовідносинах з суспільством

Політична суверенність влади у взаємовідносинах з суспільством

Майборода О.М., д.і.н., професор

З люб’язної згоди автора публікуємо доповідь виголошену на Третьому конгресі політологів, що відбувся 26 листопада 2010 р. в Інституті політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України.

Незмінним рефреном у риториці нинішньої правлячої в  Україні політичної сили є ідеологема „зміцнення  владної вертикалі”. Судячи з відгуків на роботу виборчих комісій під час місцевих виборів, з проходження законопроектів у Верховній Раді України, з рішень Верховного і Конституційного судів зі спірних питань політичного устрою, їй успішно вдається втілювати цю ідеологему. Влада переконана, що курс на її всеохоплююче домінування і контроль над усіма сферами життя є найбільш оптимальним з точки зору політичної та управлінської раціональності, найбільш ефективним і продуктивним засобом вирішення головних проблем країни.

Зазіхання влади на політичну монополію з одного боку виглядають логічними, адже "майже всі визначення влади так чи інакше пов’язують її здійснення з примушуванням, наказуванням, зовнішнім вольовим зусиллям по відношенню до підвладних". З другого боку, сучасна політична наука вважає, що  „в нинішніх умовах стає тенденцією перехід від минулої силової концепції державного суверенітету до сучасної концепції державного суверенітету, заснованого на праві”, що "у сьогоднішніх умовах двигуном прогресу є творчість маси вільних людей".

Ідеалом злиття понять "народ" і "політичний суверенітет" вважається безпосередня, плебісцитарна демократія. Практична неможливість реалізовувати плебісцитарну демократію не тільки щоденно, а й навіть через короткі часові інтервали, ще більшою мірою посилює роль інституцій, спроможних взяти на себе роль посередників між владою і суспільством. З цього випливає, що суверенність у здійсненні політичного владарювання має розумітися не тільки як одноосібне правління держави, а й як залучення до нього громадян та їх незалежних асоціацій.

Торкаючись питання про повноту влади як ознаку її політичного суверенітету треба брати до уваги, що в англомовній лексиці влада може позначатися термінами і "power", і "authority". Причому другий термін може розумітися і як власне "влада", і як "авторитет". Подвійна взаємозалежність між авторитетом і владарюванням підкреслює  важливість авторитету як одного з джерел зміцнення політичної суверенності держави у тій частині, яка стосується її відносин з позавладними акторами. Міцність політичної суверенності влади залежить від її здатності підтримувати свою репутацію влади "безпечної” для суспільства, готової до взаємодії з ним.

Світовою політологічною думкою постульовано, що участь громадянського суспільства у зміцненні демократичного авторитету влади, а відтак і її легітимності, полягає в тому, що воно обмежує державну владу шляхом контролю; стимулює політичну участь громадян; сприяє артикуляції, агрегацій та репрезентації інтересів громадян; уможливлює перехід від клієнтизму до громадянства на локальному рівні; пом’якшує принципову поляризацію політичних конфліктів; залучає й тренує нових політичних лідерів; сприяє дискутуванню та реформуванню існуючих демократичних інститутів та процедур; поширює інформацію і, таким чином, надає можливість громадянам колективно представляти і захищати їхні інтереси та цінності; забезпечує розуміння суспільством процесів економічних реформ; сприяє компромісному вирішенню конфліктів, зміцнює соціальні здобутки демократії; розвиває у громадян повагу до держави та позитивну взаємодію з нею через посилення підзвітності, відповідальності, змістовності й ефективності, отже легітимності політичної системи. Вже тривіальним стало твердження, що сприяючи розвитку громадянського суспільства, влада тим самим зміцнює моральну легітимність держави та її авторитет  в очах підданих.

Особливо помітну роль у зміцненні репутації держави як правової відіграють правозахисні НУО. Вони сприяють покращанню національної системи захисту прав людини, ліквідації недоліків в роботі державних органів, здійснюють експертизу законопроектів і чинного законодавства на предмет їх відповідності міжнародним стандартам, складають рекомендації державній владі щодо ненасильницької трансформації тоталітарних структур у демократичні, здійснюють правову освіту населення, беруть на себе частину обов’язків щодо конкретної підтримки осіб, які потребують правового захисту. Навіть громадянська непокора, яка зовні виглядає прямим викликом політичній суверенності влади, у своєму підсумку спроможна суттєво сприяти вирішенню задач, покладених на неї, а відтак і зміцненню її авторитету. Звісно, коли влада здатна до суспільно раціональної відповіді на публічний протест.

На жаль, держава зазвичай вважає себе уособленням "публічного інтересу", а тому вважає альтернативні точки зору зазіханням на свій суверенітет. Владі видається більш природним дотримуватися конфронтаційної моделі з громадянським суспільством, спираючись на анахронізми, що "держава завжди намагатиметься зруйнувати громадянське суспільство, а воно повинно мати сили протистояти цьому", що державі важко заохочувати громадянське суспільство, оскільки вона за природою є органом примушування, що суверенітет держави є політичною владою, а тому саме влада одноосібно створює і зміцнює правління і закони".

Влада, якщо вона прагне зміцнити свою політичну суверенність, повинна довести суспільству, що саме її рішення та дії є оптимальними з точки зору загального блага. Найкраще досягти цього шляхом зміцнення демократії. Навпаки, не сприйняття державою громадянського суспільства, намагання підкорити його може мати результатом втрату нею значної частини своєї суверенності. По-перше, монопольна концентрація усіх ресурсів влади в руках держави закриває доступ до них і контроль за ними з боку суспільства, що віддаляє центр від периферії і зменшує його авторитет в очах останньої. Сама держава починає перетворюватися на приватне володіння, на джерело приватних доходів і тим самим втрачає частину політичної суб’єктності, її функціонування визначається не так володарями атрибутів влади, як різними корпоративними групами, інтереси яких найчастіше не мають нічого спільного з інтересами країни. Основою функціонування влади стають клієнтно-патронажні відносини.

Описана ситуація особливо характерна для пострадянських держав. Майже всі вони управляються партійно-радянською номенклатурою, політична психологія якої орієнтована на максимальне домінування влади над суспільством. Відбувається злиття влади і власності, держава стає здобиччю політичних підприємців і починає функціонувати під їхнім диригуванням. Політико-економічний процес визначається не загальною суспільною метою, а клієнтарно-патронажними відносинами. Бюрократія, лише зберігаючи зовнішні атрибути управляючого прошарку,  насправді виступає агентом різних корпоративних груп з егоїстичними інтересами . У підсумку публічне політичне змагання підміняється боротьбою різних бюрократичних груп.

Традиційна державна ревність щодо будь-якого зовнішнього впливу, спроможного обмежити національний суверенітет, часто проявляється у конфронтаційному налаштуванні правлячих класів пост-радянських країн до міжнародних неурядових організацій. Сплеск ворожості до МНОУ був особливо сильним після "кольорових революцій" у Грузії та в Україні. Зросла, особливо в Росії, кількість публікацій, які є відображенням упередженого і негативного налаштування до МНУО. Між тим, ще у червні 2006 р. керівники провідних МНУО підписали Хартію загальної відповідальності організацій некомерційного сектору, у якій особливе місце  приділено повазі загальних принципів, зафіксованих у Загальній декларації прав людини, незалежності країн, відповідальному відношенню до відстоювання прав, ефективності програм, відсутності дискримінації, відкритості й етичним основам збирання коштів. Також і практика показує, що НУО бачать свою роль не у претензіях на безпосередню участь у владі, а у задоволенні інтересів і потреб своїх членів і прихильників, у соціальній інтеграції і мобілізації різних суспільних сегментів, у соціалізації громадян, у представництві їхніх інтересів у взаємовідносинах з владою, у моделюванні нових суспільних структур.

Взявши за аксіому, що державна влада завжди ґрунтується на контролі над силою,     багатством і знанням, логічно визнати, що саме громадянське суспільство зміцнює принаймні третій компонент владної могутності. Його організації розповсюджують, зокрема, нові економічні ідеї, популяризують обґрунтовані програми економічного розвитку країни. Не випадково держави, що прагнуть нових рівнів розвитку, заохочують як створення неурядових організацій, так і громадські дискусії, що ініціюються ними. НОУ можуть продуктивно сприяти зміцненню національно-державної ідентичності, яка являє собою не тільки певний комплекс інститутів, а й систему відносин, яка вбирає в себе національні, релігійні традиції, звичаї, міфи, символи, стереотипи поведінки, морально-етичні норми, цінності.

Протягом майже усього періоду від здобуття незалежності в українському суспільстві була велика частка тих, хто вважає, що кілька сильних лідерів можуть зробити для країни більше, ніж усі закони та дискусії. У 2010 р. вона становила 58,6 %. Такі настрої можуть вважатися підставою для посилення державного суверенітету за рахунок звуження громадянського суспільства. Однак такі розрахунки можна вважати невиправдано завищеними. Сподівання "на сильну руку" у свідомості громадян поєднуються із сподіваннями на розширення простору демократії: 46,9 % громадян серед найважливіших засад для обстоювання своїх інтересів називають захищеність від зловживань влади; 27 % – свободу слова, поглядів та переконань; 26,3 % – можливість контролю громадян за рішеннями влади; нарешті, 74,2 % вимагають насамперед рівності усіх перед законом, тобто того, що не може бути забезпечене при недемократичному правлінні.

Не може бути аргументом для тиску на громадянське суспільство і загроза з його боку суверенітетові української влади. Приміром, серед спільних міжрегіональних проектів, що виконуються вітчизняними НУО, лише 17 % мають політичний характер, в той час як моніторинговий характер мають 28 % проектів, інформаційно-освітній – 30 %, дослідницький – 42 %, нарешті, вербальний (конференції, "круглі столи", симпозіуми) – 61 %.

Схвалена Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2007 р. № 1035 Концепція сприяння органами виконавчої влади розвитку громадянського суспільства являє собою певний крок в напрямі зміцнення авторитету держави. Однак зміст її свідчить, що влада продовжує побоюватися зазіхань з боку громадянського суспільства на свій суверенітет і тому обмежила завдання Концепції, з тим щоб діяльність НУО не йшла далі  формування громадянської культури суспільства – вивчення активної громадянської позиції, зокрема щодо участі у процесах формування та реалізації державної політики; усвідомлення громадськістю принципів співробітництва між органами виконавчої влади та інститутами; розвитку волонтерського руху, благодійництва і меценатства.

У Концепції влада утрималася від впровадження пропозицій, що містилися у резолюції Всеукраїнської конференції „Державна політика сприяння розвитку громадянського суспільства. Нові пріоритети”, яка відбулася у Києві 12–13 листопада 2007 р., тобто напередодні затвердження урядового документу. Пропозиції конференції залишаються актуальними і досі, особливо в частині запровадження процедур залучення громадськості до ухвалення рішень та механізмів інформаційної прозорості діяльності органів державної влади, а також встановлення принципів її взаємодії з інститутами громадянського суспільства, зокрема рівних можливостей, взаємовідповідальності і відкритості, невтручання влади у діяльність НУО.

Політичний режим, що формується в Україні, дає підстави вважати його ставлення до громадських організацій подвійним. Зокрема, деякі його представники не вважають за потрібне навіть приховувати упереджене ставлення до МНУО, як це випливає, наприклад, із упереджених висловлювань депутата Верховної Ради України від Партії регіонів В.Ландика у бік тих, кого він називає "грантоїдами", у газеті «Столичные новости» № 27 за 2010 р. На вищих щаблях влади є прояви подвійного ставлення  до громадянського суспільства:  з одного боку – декларування його підтримки, з другого боку – критичне ставлення до тих його організацій, що можуть бути запідозрені у зазіханні на суверенітет влади. Доволі відверто це  проявилося в Указі Президента України від 26 серпня 2010 р. №  873/2010 «Питання ради представників кримськотатарського народу», яким формування складу ради за принципом делегування від Курултаю кримських татар було замінено його затвердженням главою держави.

Симптомом схильності нинішньої української влади обмежити можливості громадянського суспільства, зокрема територіальних громад, може вважатися і нова редакція закону України про столицю від 7 версня 2010 р., яким передбачається можливість фактичного скасування у Києві районних рад у формі прийняття рішення міської ради щодо їх «неутворення», а потім негайне їх скасування рішенням Київської міськради всього лише через два дні. Обґрунтування цього рішення економією коштів і відсутністю у райрад реальних можливостей вирішувати конкретні питання життєзабезпечення районів не може вважатися переконливим з огляду на втрату громадянами безпосереднього зв’язку із владою через депутатів райрад. Заміна цього каналу зв’язку на безпосередні контакти з чиновниками райдержадміністрацій матиме результатом зростання корупції і свавілля бюрократії. Брак ресурсів дійсно є хронічною хворобою місцевих органів. У Києві цю хворобу вирішили лікувати гільйотиною.

Показовою ілюстрацією на тему відносин влади і суспільства стали масові протести проти нового Податкового кодексу України. Нагадаємо, що влада  намагалася надати процесові прийняття кодексу характеру діалогу з суспільством. За інформацією Міністерства фінансів, 6 по 20 серпня практично по всій території України (у містах, районах, обласних центрах) було проведено понад 1200 "круглих столів", 120 конференцій, 370 прес-конференцій, 2450 інших заходів. Крім того, було організовано роботу Інтернет-форумів та call-центрів, які діяли на базі органів податкової та митної служби. У регіонах пройшли й "кущові" громадські слухання за участю представників бізнес-кіл та громадськості. Повідомлялося і про активну участь в обговоренні всеукраїнських  громадських організацій, що представляють бізнес або пов’язані з ним. Результатом  цих понад 4 тисяч заходів стали аж 4075 пропозицій, в тому числі 750 – через саll-центри та Інтернет-форуми. Співставимо статистику: понад 4 тисячі пропозицій до проекту Податкового кодексу під час його двотижневого обговорення і десятки тисяч протестувальників проти нього під час обговорення і прийняття у Верховній раді.

***

Успіх або невдача у трансформації та модернізації країни зазвичай зумовлені незмінністю стратегії розвитку і наполегливістю у її здійсненні. Названа умова є іманентним чинником, що стимулює всередині влади уявлення про національний суверенітет як її максимальне домінування над суспільством заради реалізації задекларованої політичної лінії. Підпорядкування усієї країни, у т.ч. добровільних неурядових об’єднань громадян, цілям владної політики неминуче робить суспільство переважно або навіть повністю політичним за рахунок громадянської компоненти. Досягнута у такий спосіб «єдність» країни і суверенність влади можуть бути хіба що позірними. Увільнена від контролю з боку незалежних НУО, а також обраних органів народного представництва бюрократія неминуче підміняє загальнонаціональні інтереси власними, в результаті чого національний суверенітет перетворюється на владне свавілля. Розбіжність між суверенністю влади і суверенністю нації (суспільства) утворює тенденцію до втрати інститутом держави свого авторитету в очах підданих і підтримки з їхнього боку державної політики. Без моральної і політичної підтримки громадян держава втрачає можливості повноцінно забезпечувати національний суверенітет як форму і механізм реалізації інтересів країни, у т.ч. в рамках запропонованої нею ж стратегії.