dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 25 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Альтернативи немає або віра у незворотність

Альтернативи немає або віра у незворотність

Альтернативи немає або віра у незворотність

Хочу ще раз підкреслити: альтернативи реформам, курсу на зміни та на поліпшення життя людей немає. Я вірю у незворотність демократичного вибору, вірю у свободу і справедливість у нашій державі, у майбутнє української демократичної республіки», - звернення Президента України до народу від 1 жовтня 2010 року.

Драматургія змін українського політичного ландшафту розгортається надшвидкими темпами. І в рамках цього сюжету вже нікого не дивує, що багаторічна дискусія про механізми і зміст вдосконалення конституційної моделі завершилася в один день, за рахунок одного єдиного рішення Конституційного суду.

Інстинктивно, відчуваючи невідворотність намірів влади, суспільство фактично відмовляється від рефлексії щодо вчорашніх подій і вже вдивляється у майбутнє, намагається розгледіти чим заспокоїться серце нового національного лідера. Чи буде це повернення до кондової авторитарної моделі, як пророкує багато хто на Заході, чи нас чекає більш менш ліберальний варіант, коли сильна влада буде мирно співіснувати із збереженням більшості громадянських свобод?   

Скептики по відношенню до команди Януковича та її перспектив не забувають нагадати, що нова українська влада будує свою поведінку по російським лекалам. І цьому дійсно можна віднайти багато неприхованих свідчень. Починаючи від того, як формується медійна картинка відносин президента з підлеглими, завершуючи вираженою орієнтацією роботи силових структур на нейтралізацію впливу іноземних фондів та громадських організацій або спробами практичного втілення концепції національних проектів. Проти того, що модель “керованої демократії” є близькою до душі владній команді не заперечують і численні політологи, не залежно від приналежності до різних політичних таборів.

Але питання полягає у тому, чи визнаємо ми тим самим відставання від Росії у суспільно-економічному розвитку більш ніж на десятиліття? Адже “безвладдя” у наших східних сусідів закінчилося саме в період відходу від влади президента Єльцина та перевпорядкування відносин між вищим керівництвом країни та великим  бізнесом. Амбіції останнього були остаточно вмонтовані в загальну канву державної політики, були визначені чіткі правила його співіснування з владою, грошові потоки частково розгорнулися у бік доставки яєць Фаберже на історичну батьківщину.

Звичайно, можна віднайти паралелі у порівнянні останнього періоду розвитку України з “лихими” 90-ми в Росії. Однак, 90-ті в Україні вирізнялися не меншим хаосом. А друга каденція президента Леоніда Кучми розвивалася цілком у фарватері модних тенденцій нової “Путінської” Росії. Істотних загравань з демократичними інституціями не спостерігалося і владна модель, принаймні зовні, виглядала цілком керованою і монолітною. При цьому потроху відходили у минуле кризові патології попереднього десятиліття — відновилося економічне зростання, було подолано безпрецедентне свавілля організованої злочинності, повільно почав зростати рівень життя населення.

Та посилення опозиційного руху і події 2004 року виявили, що як такого “суспільного договору” як між “елітними” колами, так і між владою і широким загалом в ті часи не існувало взагалі. Мала місце лише імітація порядку, яка по інерції трималася ще на радянському фундаменті. Діяльність місцевої “буржуазії” переважно йшла у розріз  з довгостроковими суспільними інтересами. Водночас, апетити громіздкого державного апарату зростали в геометричній прогресії з ростом ВВП. І не дарма тема лібералізації економіки була лейтмотивом політичної дискусії в Україні як в 90-ті так і на початку “нульових” років. На неї завжди існував вагомий запит з боку українських підприємців. І навіть якщо великий бізнес міг відкрити собі будь-які двері за допомогою великих грошей, в країні, де вища влада керувалася виключно суб'єктивними критеріями, ні для кого не існувало жодних гарантій спокійного життя (про правові гарантії тактовно згадувати не будемо).

В цих умовах Помаранчева революція, серед спонсорів якої був не тільки демонізований БАБ, але й левова частка флагманів українського бізнесу, лише підтвердила підозри, що у пошуках кращої альтернативи підприємницьке середовище на пострадянському просторі готове інвестувати у найризикованіші авантюри. Відповідно, виявилося, що тодішня українська влада не те щоб не мала впливу на ключові процеси взаємовідносин між головними групами впливу, але жодним чином не формувала їх “порядок денний” та не задавала напрям розвитку. Вирішення усіх системних проблем та екзистенціальних питань традиційно для нашої молодої держави відкладалося “на завтра”. Тобто — на невизначений час. В результаті країна опинилася на межі повної дезінтеграції.

Що принципово змінилося сьогодні і які шанси нова українська влада має для наведення сталого ладу в країні? І влада і бізнес збагатилися досвідом деструктивної взаємодії, своєрідної гри з нульовим результатом. Принаймні, новий консенсус, яким ознаменувався прихід до влади Президента Януковича, спрямований, перш за все, на досягнення довгоочікуваної стабільності. Нехай і не на ідеальних для обох сторін умовах. Різниця лише у тому, що влада, природно, завжди має більше можливостей, щоб підкорегувати ці умови собі на користь, створивши приводи для нового періоду нестабільності.

Слід також визнати, що з очевидних і вже неодноразово згадуваних причин, втілити російську модель в Україні «в авторській версії» не вдасться. Економічні ресурси обох держав, м’яко кажучи, не ідуть у ніяке порівняння. А на сьогоднішньому етапі від непопулярних (для населення, звичайно) реформ вже ніяк не відхреститися.     

Проте, головною і найбільш вражаючою відмінністю умовної “російської моделі” від її української копії є відсутність ідеологічної складової у вітчизняному варіанті. Згуртувати двірників і олігархів в Росії вдалося під єдиним спільним знаменником відродження Великої Держави, в основі якого лежить сукупність істинних національних цінностей, сформованих, без перебільшення, віками. Все інше – широкі повноваження силових структур, певне обмеження механізмів виборної демократії, жорстка вертикаль влади – є додатковими важливими атрибутами у системі єднання суспільства на основі, передусім, ідеології, прийнятної для широкого загалу.

В Україні в цій сфері спостерігається очевидний вакуум. Сумнівно, що гасло про підвищення рівня життя людей може стати національною ідеєю і навіть об’єднавчим національним проектом для України. Воно не відповідає на питання чому саме ми і з якою вищою метою намагаємося підтримувати наш суверенітет на саме цій території. А на фоні істотних контрастів в розумінні власної історії, відсутності належного досвіду державотворення та традицій суспільної самоорганізації перспективи подальшого розвитку країни виглядають туманними. Вірніше, не доводиться говорити про наявність чіткого вектору цього розвитку – для більшості наших громадян він залишається незрозумілим.

«Ми – незалежна держава, котра проводить незалежну політику. А з нашими російськими сусідами у нас є особливі плани, які ми втілюватимемо без шкоди для відносин з іншими нашими партнерами у світі», – зазначив Президент України 4 жовтня на форумі в Геленджику, в якому він приймав участь разом з Президентом Росії.

Хочеться вірити, що для здійснення будь-яких «особливих планів», з переконанням у тому, що вони будуть корисними для українського та російського народів, нашим країнам не потрібно буде створювати абсолютно ідентичні моделі державного управління. Віра у незворотність обраного шляху ще не гарантує його успішного проходження. І якщо навіть сьогодні йому не видно альтернативи. Вона може з’явитися у будь-який момент.