dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 20 Января 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Основи політичної бутафорії

Основи політичної бутафорії

Основи політичної бутафорії

...Цивілізовані та демократичні  уряди мають дві можливості долати опір, який чинять їм громадяни: матеріальні засоби, якими вони самі володіють, та ухвали суддів, до чиєї допомоги вони можуть звертатися...

А. де Токвіль

Беремо в руки Конституцію України і читаємо статтю номер один: “Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава”. Задумуємось... Іронічно посміхаємось... Бажаємо нашому телятку з'їсти вовка і кладемо Конституцію, де взяли, або закидаємо кудись подалі від очей. Хоча ні, це ж Основний закон держави — хоч хтось повинен його поважати. Тому знову беремо Конституцію і бережно кладемо на чільне місце (десь біля “Кобзаря”) в надії на те, що написане в ній колись перестане бути дороговказом в майбутнє, а стане констатацією факту. Надія помирає останньою, але надії українців знову завдано удару. Виявляється, недосконало прийнята в кінці 2004 р. Конституція таки недосконала, вибачте за каламбур...

Як відомо, Конституція держави є одним із найзначніших політичних документів, бо регламентує політичні відносини, політичну систему, юридичні основи політики держави, політичних прав і свобод людини. У повазі до конституції виявляється правова та політична культура суспільства.

Проте, принципи верховенства Конституції, конституційної законності не реалізуються автоматично. У процесі розвитку держави не виключається небезпека викривлення конституційних положень або звуження сфери їх дії. Тому, необхідним є забезпечення та охорона дії принципу верховенства конституції, а для цього, власне, існують органи конституційного контролю.

Світовий досвід конституціоналізму встановив фундаментальні правові принципи, якими повинен керуватися суд. Одним з них є принцип “ніхто не може бути суддею у власній справі”. Вперше його було застосовано у 1610 р. британським суддею Е. Коуком у справі лікаря Томаса Бонхема, засудженого лікарською палатою до сплати штрафу, половина якого за законом повинна була б надійти в розпорядження голови палати. Коук скасував такий закон, оскільки голова і судді палати прямо зацікавлені у стягненні штрафу. Випадок отримав належну оцінку в інших державах. Всі правові суперечки, в яких задіяні органи державної влади має вирішувати окремий судовий орган — орган конституційної юстиції, або контрольно-наглядової гілки влади.

Звичайно, британський досвід з усіма його прецедентами ніяким боком на Україну поширений бути не може, але ідея сприйнята і у нас — ст. 147 Конституції говорить, що єдиним органом конституційної юстиції в Україні є Конституційний Суд України. В його стінах і проходять всі баталії за владне кермо і педалі між політичними силами, які використовують КСУ як “суддю в їхніх власних справах”.

З початку 2006 року Україна до недавнього часу була парламентсько-президентською республікою, державою, в якій “рулить” представницький орган, адже саме він формує уряд. Президент лишається важливою, але не ключовою фігурою. Зрозуміло, що така ситуація не до вподоби Главі держави, котрий хоче “поділяти і владарювати”, а не бути полустатистом. Екс-президент В. Ющенко, наприклад, вперто домагався ревізії політреформи, яка далась йому як неприємний бонус після Майданової перемоги. Намагався, та не зміг. А от його наступнику на президентській ниві це вдалося.

1 жовтня 2010 року Конституційний суд України визнав процедуру прийняття Закону № 2222 такою, що не відповідає затвердженій процедурі — він не отримав схвалення Судом перед своїм затвердженням 8 грудня 2004 року. Нагадаємо, що політреформа почалася не із закону 2222 (ним вона закінчилась)  — був іще законопроект № 4180 (про внесення змін до Конституції України), на який Конституційний Суд “дав добро”. Проте, пізніше він зазнав корекції і був прийнятий під номером “4 двійки”, хоча внесені зміни не були направлені в Суд для перевірки на конституційність. Це і стало причиною відміни Закону через 6 років. Цілих 6 років про Закон не згадували і лише тепер зрозуміли, що він  “неправильний”! 6 років держава функціонувала з неконституційною Конституцією! І сміх, і гріх! Залізний привід сумніватися у компетентності та професіоналізмі кожного чиновника та судді.

І Конституційний Суд в даній ситуації виправдовує лише те, що він не може самостійно розпочинати провадження у справі, тобто має чекати відповідного конституційного подання від котрогось із передбачених законодавством суб'єктів. І як в сьогоднішніх умовах не назвати КСУ бутафорським політичним інститутом? Ефективність його діяльності залежить від політичної волі вищого ешелону влади, від політичної ситуації, зрештою, від мотивів політичної доцільності. Що б не говорила Конституція чи промови політиків перед іноземними колегами, політична та правова системи України все ще перебувають на етапі становлення. Свідченням цього може бути постійна дискусія стосовно місця і ролі того чи іншого політичного інституту на політичній “шахівниці” країни. І КСУ найчастіше відводиться роль пішака.

І почалося це не вчора. Ще у 2004 р. Б. Губський ініціював конституційне подання групи народних депутатів для тлумачення Судом, чи може Л. Кучма втретє балотуватися на пост Президента України. На це вкрай антиконституційне запитання Суд відповів, що може, бо за новою Конституцією Л. Кучма обирався лише раз. Таким рішенням орган конституційної Феміди назавжди зіпсував собі репутацію.

У 2005 р., щоб ввести в дію зміни до Конституції України від 2004 р., політичні сили у парламенті заблокували присягу нових членів Конституційного Суду України. Наслідком такого недозволеного прийому стала повна бездіяльність Конституційного Суду України у 2006 р. – протягом року Суд не розглянув жодної справи і не прийняв жодного рішення. Водночас почався процес “партизації” Суду: основним критерієм отримання посади судді за квотою парламенту став принцип партійної прихильності.

Під час процесу перевірки на конституційність Указу Президента від 02 квітня 2007 р. про розпуск Парламенту Суд взагалі продемонстрував свою розгубленість та неготовність вирішувати серйозні політичні питання. Наслідком чого стало катастрофічне падіння довіри до цього органу з боку суспільства.

Варто швидше говорити про недовіру, рівень якої до Конституційного Суду України залишає бажати кращого. Наприклад, у червні 2007 р. 48% громадян України вважали, що в Конституційному Суді працюють нечесні судді (в чесності останніх переконані лише 10,7% опитаних). Окрім цього, 54,8% респондентів були не згодні з думкою про об’єктивність і неупередженість рішень Конституційного Суду. У 2010 р. більшість громадян висловились за недовіру Суду (баланс довіри-недовіри склав 19 %).

Тепер знову про насущне. Закон № 2222 втратив свою силу з моменту проголошення його неконституційним. Таким чином відбулась реінкарнація Конституції зразка 1996 року. Щоправда, своя гряда каміння для спотикання і тут є. Вказаний Закон втратив свою силу ще 1 січня 2006 року, оскільки він лише вносив зміни до Конституції і, грубо кажучи, не був самостійно діючим законом. Виходить, Суд відмінив уже недіючий нормативно-правовий акт, познущався над юридичним трупом.

У нас не буває абсолютно ясних ситуацій, от і в цьому випадку виникає така маса запитань, що голова обертом. Чи має право Президент, обраний за “старою” конституцією, призначати/звільняти прем'єра за новою? Хто відповідатиме за ситуацію в державі? І за кожне з таких проблемних питань опозиція хапається, мов за соломинку. Щоб показати всім, що вона таки не спить, “но бдіт”.

Доля зіграла злий жарт з Верховною Радою. Якщо у 2006 р. парламент зволікав з призначенням суддів, то у 2010 саме Конституційний Суд підмінив собою законодавця, скасовуючи Закон № 2222 та встановлюючи припис “покласти на органи державної влади обов'язок щодо невідкладного виконання Рішення стосовно приведення нормативно-правових актів у відповідність до Конституції України від 28 червня 1996 року в редакції, що існувала до внесення до неї змін Законом України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня 2004 року № 2222-IV”. До 1 жовтня 2010 року Конституційний Суд України не мав нормотворчих функцій і не міг нікого ні до чого зобов'язати. Тепер може. Циркова країна знову показує фокуси з грифом “не повторювати вдома”.

Найгірше те, що головну роль в цьому театрі абсурду зіграв номінальний захисник Основного закону — Конституційний Суд. 5 років був декорацією, а тепер — в корифеях, от чи надовго?

Без цього зобов'язального пункту Рішення від 30 вересня подальший алгоритм “оновлення” Конституції мав би виглядати так: створюється проект Закону, котрий вносить зміни до Основного закону зразка 2004 року, скасовуючи зміни того ж 2004 року. Але на виході з цього каламбурного круговороту аж ніяк не може опинитися Конституція 1996 р. — вона втратила чинність разом із Законом № 2222. Звичайно юридично її ніхто не відміняв, але так само не відмінялись і “Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького”, написані Пилипом Орликом. Чому Суд не взяв їх за основу нового політичного порядку в державі?

Хтось з українських політиків вчиться на помилках інших держав? Орган конституційною юстиції, як би він не називався (Конституційний Суд, як у нас, Конституційний Трибунал, як у Польщі, чи Конституційна Рада, як у Франції) має зберігати позаполітичний статус. Недопустимим є, навіть для вирішення конституційної кризи, підписання головою конституційного суду політичної угоди за участю президента та спікера парламенту, як це відбулося у 1993 р. в Республіці Білорусь. Те ж саме сталося і з Конституційним Судом Російської Федерації у перший період його діяльності (1991-1993 рр.) – час, який позначився поступовим його сповзанням з позицій права на політичні рейки, поступовим перетворенням його на знаряддя політичної боротьби. Посередницька ініціатива Конституційного Суду РФ у конфлікті Президента з Парламентом на початку 1992 р. переросла у фактичне перетворення деяких суддів на публічних політиків, які дозволяли собі не стільки трактування законів, як коментування політичних акцій (як звернення Президента РФ до російського народу у березні 1992 р.). Останні роки діяльності КСУ вказують, що саме такий шлях обрали і вітчизняні конституціоналісти.

І на завершення, питання “на засипку”. Як житиметься Президенту в президентсько-парламентській республіці, якщо парламентська більшість сформована на базі його кишенькової фракції? Правильно: житиметься йому просто прекрасно, можна взагалі нічого не робити, адже винним за всі огріхи, як не парадоксально, вийде уряд. Хай живе наш суд, “найцікавіший” суд в світі!