dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 21 Мая 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Де у комуністів перед?

Де у комуністів перед?

Де у комуністів перед?

Якщо назву цієї статті прочитає якась дуже цнотлива пані, або ж член (перепрошую, на слові) Нацкомісії по моралі, то одразу хочу попередити, що мова в ній піде зовсім не про якісь анатомічні особливості вітчизняних комуністів. А тим паче, не про амурно-шлюбні походеньки їх “несгибаемого” лідера Петра Симоненка. Досить вже! Різними таблоїдами про це вже писано-переписано. Ні, мова піде про буття у сучасній Україні того самого, чи не найвідомішого заклику ідейних нащадків Маркса-Енгельса-Леніна-Сталіна - “Комуністи, вперед!”.

Адже, якщо вірити його прихильникам, то саме завдяки цьому заклику піднімались червоноармійці в штикову атаку на окопи ненависних фашистських окупантів, саме завдяки йому була побудована наймогутніша у світі держава з потужною економікою, ядерною зброєю, космічними кораблями, самим читаючим у світі народом, а головне — майже досконалою соціальною справедливістю. Правда, прихильникам цієї версії досить малопереконливо вдається пояснити, чому така могутня, чудова та ласкава до своїх громадян держава на початку 90-х років минулого століття майже миттєво (з точки зору історичного масштабу) розвалилася разом з усім “соціалістичним табором”? Пояснення ж на кшталт того, що вигнання із комуністичного раю — це злочинні підступи агентів ЦРУ, недобитих товаришем Сталіним внутрішніх ворогів, жидо-масонів і т.п. (необхідне підкреслити), переконують все менше “товаришів”  навіть серед надзвичайно експлуатованих трудящих.

Існує і інша версія, протилежна першій. Згідно їй всі досягнення дісталися народу через його власні надзусилля і не  завдяки “руководящей и направляющей” ролі єдино можливої тоді партії, а, переважно, всупереч їй. І якщо ця партія чимось і відзначилася, то виключно репресіями проти власного народу з метою утримання фактично безконтрольної влади. Тут і жахливий червоний терор під час громадянської війни, і криваві лещата сталінських репресій 30-х — 50-х рр., і мільйони невинних жертв “розкуркулювання” та Голодомору і, нарешті, мільйони покладених голів під час тієї  ж таки Другої світової війни внаслідок абсолютно бездарного командування військами та керівництва країною. І це не тільки в “одній, окремо взятій країні”. Достатньо згадати “культурну революцію” в Китаї, жахливий геноцид проти власного народу в Кампучії, переслідування інакомислячих у країнах Східної та Центральної Європи та багато чого іншого.  

Між іншим, незле буде нагадати, що ще у 2006 р. така авторитетна європейська інституція, як Парламентська асамблея Ради Європи недвозначно засудила комуністичні режими. Тоді ПАРЕ прийняла резолюцію під назвою «Про необхідність міжнародного засудження тоталітарних комуністичних режимів», внесену шведським парламентарієм Йораном Ліндбладом. Документ підтримали 99 парламентаріїв, проти проголосували 42. «Тоталітарні режими» Центральної і Східної Європи, говориться в резолюції, заплямували себе «масовими порушеннями прав людини» — «вбивствами і стратами, загибеллю людей в концентраційних таборах, депортаціями, тортурами, примусовою працею і іншими формами колективного фізичного терору». На думку європарламентарів, влада всіх посткомуністичних країн повинна засудити ці злочини, які «знаходять своє обґрунтування в теорії класової боротьби і принципі диктатури пролетаріату». У меморандумі говориться про необхідність перегляду шкільних підручників і створення музеїв, присвячених жертвам комуністичних режимів. Також пропонувалося скликати міжнародний антикомуністичний форум за участю політичних діячів, представників науки і неурядових організацій.  

І це не тільки декларації. У багатьох європейських країнах пропаганда комуністичних ідей та комуністична символіка заборонені так само, як і нацистська символіка. А у майже всіх центральноєвропейських  та  східноєвропейських країнах колишнього “соцтабору” проведена ґрунтовна декомунізація та люстрація державних службовців. “У майже всіх”, окрім України.

Але ж, варто згадати, що  у 1991р.і Україна була у напівкроці від такого ж жорсткого викорінення людиноненависницької  ідеології. Заборона Компартії України після невдалого серпневого 1991 р. путчу ГКЧП, здавалося, назавжди виведе цю політичну силу з великої гри. Але ж ні... Виявилося, що українське розуміння демократії занадто широке, і комуністам знову знайшлося місце під сонцем.

19 червня 1993 р.- на з'їзді у Донецьку Компартія була відновлена (формально — заново створена). Саме тоді КПУ очолив Петро Симоненко, який до цього часу залишається її незмінним лідером. КПУ була офіційно зареєстрована у жовтні 1993 року. З того часу постійно декларувала свою опозиційність — до президентів Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми та Віктора Ющенка.

Після парламентських виборів 1994 року КПУ перетворилася на потужну політичну силу Верховної Ради, комуністи фактично сформували керівництво парламенту та отримали портфелі керівників ключових парламентських комісій. Самостійної участі в президентських виборах 1994 року Компартія не брала, підтримавши кандидатуру лідера Соціалістичної партії України Олександра Мороза. На парламентських виборах 1998 року комуністи здобули 123 мандати (84 — за списком (отримавши 24,65% голосів виборців) і 39 — в одномандатних округах). Згодом чисельність фракції скоротилася до 110 депутатів. Проте це не заважало КПУ бути основою парламентської більшості, яка діяла до 2000 року. Під час виборів керівника держави у 1999 році лідер КПУ Петро Симоненко в першому турі виборів отримав 22,24 % голосів і посів друге місце, а в другому турі здобув 37,8 % голосів, поступившись Леоніду Кучмі. На виборах до Верховної Ради 2002 року комуністи отримали 19,98 % голосів (друге місце після «Нашої України»). Під час президентських виборів у 2004 році Петро Симоненко в першому турі виборів здобув 5 % голосів (4-е місце). Під час парламентських виборів у 2006 році за КПУ проголосували 3,66 % виборців (5 місце, найгірший результат за всю історію партії). Проте це не завадило комуністам вперше з 2000 р. увійти до парламентської більшості (разом з СПУ та Партією регіонів). На позачергових парламентських виборах у 2007 році КПУ отримала 5,39% голосів, що дозволило отримати 27 місць у Верховній Раді. Це, у свою чергу дозволило комуністам спочатку фактично підігрувати правлячій коаліції на чолі з представниками БЮТ і “дружити” з ними проти Партії регіонів, а після президентських виборів 2010 р. офіційно увійти у склад правлячої коаліції разом з Партією регіонів та Блоком Литвина.

Таким чином, формально декларуючи свою опозиційність до “антинародного, олігархічного режиму” і відстоюючи інтереси простих  трудівників, КПУ фактично постійно у тій чи іншій формі, завуальовано чи відкрито співпрацює з владою. Так наприклад, свого часу, КПУ була дуже зручним спаринг-партнером для режиму Леоніда Кучми. Коли останньому загрожувала міжнародна ізоляція, то дуже зручно було кивати на страшну внутрішню “комуністичну загрозу” для отримання нових зарубіжних кредитів “на зміцнення демократії”. Ця ж загроза була прикриттям для виправдання порушення демократичних прав і свобод та авторитарних форм правління. Адже, згідно тодішній офіційній пропаганді, тільки за допомогою “сильної руки” можна було здолати опір комуністів проведенню радикальних соціально-економічних реформ. На тих же капосних комуністів можна було списати і відсутність видимих результатів тих таки реформ. Дуже зручно!

До того ж, дуже дивно виглядають заяви про опозиційність та критика правлячого режиму від політичної партії, яка сама неодноразово входила (як вже зазначалося вище) до правлячої більшості і, таким чином, мала б поділяти з нею відповідальність за результати правління.    

Одна з останніх таких розлогих заяв була гучно зроблена очільником комуністів Петром Симоненком серед літнього політичного затишшя, у кінці липня. Петро Миколайович вкотре заявив, що очолювана ним партія — справжня опозиція до влади. Попри те, що КПУ є частиною коаліції. Аргументація Симоненка така: всередині коаліції Компартія відстоює інтереси народу, відмінні від інтересів олігархів. Однак демонстративно розривати зв’язки з «проклятими капіталістами» керманич КПУ не збирається, бо це було би… безвідповідальним кроком по відношенню до людей.

Директор політико-правових програм Центру Разумкова Юрій Якименко прокоментував це наступним чином: «Пояснення Петра Симоненка про те, що КПУ, входячи у коаліцію, розкладає її зсередини, виглядає анекдотичним. Адже згідно з практикою будь-якої демократичної країни, та політична сила, яка входить у більшість, розділяє відповідальність за результати її політики і дій. Заяви комуністів схожі на намір відбілити обличчя на тлі тих непопулярних рішень, які ухвалює нинішня влада. Вони робляться з розрахунком на місцеві вибори восени», — вважає  він. «Чи пов’язані заяви Симоненка зі зменшенням ваги комуністів у парламентській більшості? Думаю, такими діями вони ускладнюють для себе становище. Виходити з коаліції зараз не в їхніх інтересах. У такий спосіб вони можуть отримати певні репутаційні переваги, проте при цьому залишаться без адміністративного ресурсу, який мали, перебуваючи при владі. Отож комуністи балансують між одним й іншим, намагаючись зробити гарний вигляд при поганій грі», — зауважив експерт.

Якби комуністи дійсно відстоювали не свої портфелі, а, як вони заявляють інтереси соціально незахищених верств населення, то вони в знак протесту проти “антинародної” політики мали б уже, як мінімум кілька разів вийти з правлячої коаліції та подати у відставку із займаних постів. А саме: після підвищення цін на газ, після рішення про збільшення пенсійного віку до 65 років, після зростання тарифів ЖКГ. До речі, чудову можливість для цього надав парламентський день 7 вересня, коли Верховна Рада України відмовилася встановити мораторій на підвищення тарифів на житлово-комунальні послуги та газ. Але ж... Так ото ж!

Тому сучасним вітчизняним прихильникам лозунгу “Комуністи вперед!”, які кличуть за собою виборців (тим більше, напередодні місцевих виборів) варто їм пояснити, де все таки той “перед” знаходиться: чи то в утопічному безкласовому суспільстві, як про те колись писали класики “марксизму-ленінізму”, чи то в цілком реальному олігархічно-монополістичному капіталізму, зміцненню якого вони сприяють своїми діями.