dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 25 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внутренняя политика Осінній виборчий марафон: що краще - місцевий наркоз чи загальний?

Осінній виборчий марафон: що краще - місцевий наркоз чи загальний?

Осінній виборчий марафон: що краще - місцевий наркоз чи загальний?

Хірургам для їхньої вигоди винайшли наркоз, а для вигоди сильних світу цього – демократію.

(Юлій Андрєєв)

Як відомо зі старої радянських іще часів приказки, «від сесії до сесії живуть студенти весело». Українці чимось також, хоча й вимушено, нагадують чи не середньовічних студентів-вагантів, котрим у надважких обставинах тодішнього життя та «умов праці» тільки й залишалося, що сподіватися на краще, а в сьогоденні просто жити-поживати-виживати, поки бог допомагає.

От лишень живуть українці не від сесії до сесії, а, як теж дуже добре відомо, від виборів до виборів. Просто не хочеться втомлювати читача переліком усіх виборчих змагань, що від них Україна давно вже натомилася й натерпілася, неначе невинно грішна шевченківська дівка Катерина, але зазначимо одне: якби не вибори, скільки б нас, нещасних, залишилося на цих воістину богом даних прекрасних і плодючих теренах? Певен, що набагато менше. А так і гречку тобі роздадуть, і пиво на виборчих дільницях запропонують, і підвищення цін на основні продукти харчування пригальмують до завершення кампанії, і пенсії та зарплати бюджетникам намагатимуться до тих таки виборів сплачувати більш-менш регулярно. Та й опісля не заріжуть все ж таки як того, прошу пана, півня з золотими яйцями, а, за словами безсмертного Висоцького, «распнут, но несильно», оскільки одразу ж після «чергових позачергових» починають озиратися на перспективи наступних виборів, а повністю перевести виборчий процес у віртуальну площину й обійтися без виборців поки що не вдається.

Тож країні знову не дають спокійно відпочити, адже на черзі – вибори в місцеві органи влади, рішення про проведення яких 31 жовтня 2010 року було прийнято 1 липня того ж таки року разом із законопроектом голови фракції ПР Олександра Єфремова № 6601 «Про вибори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад і сільських, селищних, міських голів» (щоправда, «лише» у першому читанні).

Наслідком рішень, ухвалених ВР 1 липня, є те, що лише дата проведення виборів начебто не викликає запитань і нарікань, всі ж решта аспектів, пов’язаних із виборчим процесом, перебувають у густому тумані недомовок, недомовленостей і напівдомовленостей державних мужів, котрі до того ж звикли міняти свої погляди, рішення та заяви по десять разів на дню. Одразу згадується стара китайська загадка про те, як шукати чорного кота в темній кімнаті, особливо якщо його там немає.

У формулюваннях першого читання все виглядає так, як і констатують експерти разом із опозицією, що погрожує наскаржитися на дії правлячої коаліції, випустивши з цього приводу пари у ПАРЄ, а також із вищими чинами чинної влади аж до віце-прем’єрів, як-от, наприклад, Сергієм Тигіпко, чиї «сильноукраїнські» (дай боже, аби вони були ще й «сильно українськими») інтереси серйозно зачеплені новим виборчим законодавством: правляча партія хоче всерйоз перетворитися у щось на кшталт «Єдиної України», причому на всіх рівнях врядування, забезпечивши для себе жадану «вертикаль влади» в країні, і робить все для того, щоб із партії «більшовиків» стати повним монополістом на політичному полі, ретранслювавши таким чином досвід радянської доби в новітнє й найближче українське майбуття.

Найперша ознака такої «роботи» – збереження фактично партійного цензу на виключне право висування кандидатів у місцеві ради й на посади мерів, що, як не важко здогадатися, цілковито суперечить конституційним і взагалі демократичним і цивілізованим нормам, згідно з якими кожен громадянин (а в деяких «відсталих» європейських монархічних країнах навіть підданець) має право не лише обирати, а й бути обраним – певна річ, незалежно від національної, конфесійної чи то пак партійної приналежності.

З огляду на вбивчі для опозиції й, напевне, невмирущі через стабільність уподобань електорату Сходу та Півдня рейтинги Партії Регіонів педалювання партійного принципу (при тому, що взагалі-то депутати мали б обиратися наполовину за пропорційною системою, наполовину – за мажоритарною) не лише перевага, а й перемога «регіоналів» у регіонах виглядає вже здобутою (ну, не дарма ж вони назвалися «регіоналами», пора, подібно до груздя з прислів’я, вже лізти до коробу).

Та як бути, приміром, тим, хто не перебував у жодній партії, але є популярною, відомою, впливовою й – чим чорт не жартує – навіть чесною людиною з почуттям громадянської гідності й відповідальності, котра не лише бажає, але й здатна зробити щось позитивне на місцевому рівні, причому не тільки для себе? Така людина може брати участь у житті громадських організацій або навіть заснувати й очолити її, але залишиться непрохідною. Більше того, саме такі кандидатури могли б виглядати компромісними чи навіть об’єднуючими, оскільки мер навряд чи принесе користь своєму місту або селищу, якщо буде розколювати його «по партійній лінії» (ну, про селища це занадто, там «партійна лінія» може проходити через свідомість однієї людини, бо де ж там людей набрати для «партійних розколів»?), йому треба бути щонайперше вправним господарником, а не партійним функціонером.

Утім, про що я кажу? Якщо ви такий уже завзятий господарник, будь-який політтехнолог, що не має й закінченої середньої освіти, пояснить вам, що це просто як два пальця: треба приєднатися до якоїсь партії, бажано правлячої чи хоча б тієї, що входить до складу правлячої коаліції (досвід у цьому напрямку накопичено величезний – згадаймо хоча б одного з лідерів СДПУ(о) Нестора Шуфрича чи незаперечного фюрера громадського руху «Віче» Інну Богословську), ну в гіршому випадку можна купити чи зорганізувати новий «політичний проект» під амбітним лейблом «партія».

Та ні, не варто поспішати з простими рецептами, оскільки законопроектом Єфремова передбачене ще одне ноу-хау: ценз на основі стажу партійної роботи (принцип виключного статусу «старих більшовиків» – щоправда, варто б не забувати, чим цей принцип обернувся саме для «старих більшовиків»). Немало з тих, хто після відносного успіху своєї кандидатури на президентських виборах вже окрилився сподіваннями на безумовний реванш на місцевому рівні, з усією гіркотою дізнався, який це біль – перерваний політ, і не тільки душевний (яка там душа у політика), а передовсім головний: треба ламати голову й сушити мозки над тим, як обійти передбачене проектом закону про вибори заперечення брати участь у місцевих виборах осередкам партійних організацій, зареєстрованим менш ніж за рік до встановленої законом дати виборів.

Політтехнолог міг би порадити ще один виверт: увійти до якогось блоку політичних партій, серед яких будуть «старі й перевірені», як-от, наприклад, списані в утиль соціалісти. Та ж знов-таки ні! Оскільки партійним блокам також заборонено висуватися в якості суб’єктів виборчого процесу, чим чинна влада легко звільняється від необхідності стежити за рухами дрібних політичних тарганів, яких розплодилося стільки, що у політичних слонів у нашій українській посудній лавці аж в очах мерехтить. А що вже казати про норму, за якою територіальні виборчі комісії мали б формуватися виключно з представників парламентських фракцій?

Таким чином, всі швидко здогадалися, що Партія Регіонів висловлює своє повне зась як малопомітним на загальноукраїнському тлі гравцям, що сподівалися на дивіденди від отримання мандатів хоча б у рідних пенатах, так і амбітним владно-опозиційним «сильним фронтовикам» і «фронтовим силовикам», а здогадавшись, підняли свої мужні голоси на захист своїх же інтересів.

«Не прошло и полгода», як Віктор Янукович почув ці мужні голоси самозахисту (адже ж обіцяв «почути кожного»!) і, у свою чергу, власним мужнім голосом засвідчив свою рішучість дотримуватися конституційних норм, принципів демократії і просто здорового глузду, заявивши, що збирається скасувати насамперед «принцип 365 днів», який не дозволяв «молодим партіям» на кшталт «Сильної України» та «Фронту змін», очолюваним «молодими політиками» й «новими обличчями», бодай розпочати бодання за мандати в місцевих органах влади. Як завжди, потрібний всім і всюди Володимир Литвин уже встиг запевнити, що всі питання зі змінами до закону будуть розв’язані, і розв’язані якнайскоріше – скоріш за все, до кінця серпня.

Після цих гучномовностей ображені було «опозиціонери» так надихнулися, що, здається, готові вже з усім доступним їм артистизмом промовляти слова з одного безсмертного тексту (перепрошую за розлогу цитату мовою оригіналу, але надто вже точно відображає вона поточний стан справ у нашому політикумі): «Многие  из генералов  находились  охотники  и  брались,  но подойдут,  бывало, – нет, мудрено. Кажется, и легко  на вид, а рассмотришь – просто черт возьми! После видят, нечего делать, – ко мне. И в ту же минуту по улицам курьеры, курьеры, курьеры... можете  представить себе,  тридцать  пять  тысяч одних  курьеров! Каково положение? – я спрашиваю. «Иван Александрович, ступайте департаментом управлять!» Я,  признаюсь,  немного  смутился,   вышел   в  халате:  хотел отказаться, но думаю: дойдет до государя, ну да и  послужной  список тоже... «Извольте,  господа, я принимаю должность,  я  принимаю, говорю, так и быть, говорю, я принимаю, только уж у меня: ни, ни, ни!.. Уж у меня ухо востро! Уж я...»

Отже, все українське суспільство може святкувати перемогу демократії, а «регіонали» – зловтішатися тим, що опозиціонери втратять можливість випустити пари в ПАРЄ? Та ні ж бо! Всі носії політичної мудрості та знавці підкилимних процесів майже в один голос твердять нам, простим громадянам, що всі ці повороти долі – не більш ніж тактичний політтехнологічний хід: мовляв, у штабах перерахували прогностичні викладки щодо рейтингової динаміки – як своєї, так і опозиційної – і зрозуміли, що виведення таких фігур, як С. Тигіпко та А. Яценюк, за межі орбіти впливів на виборчий процес діє на руку не лише владі, але й головній опозиціонерці (чи варто конкретизувати?), що вже встигла засвітитися з новим гаслом: «Партій багато, «Батьківщина» – одна!». Щоб ця мрія часом не стала бувальщиною, і довелося знову розпочинати гру в політичний плюралізм замість звичного політичного наплювацтва, відроджуючи  випробувану під час президентських перегонів «технологію противсіхства», про яку не втомлюється розповідати Юлія Тимошенко. Навряд чи доводиться сумніватися в тому, що «фактор Тигіпка–Яценюка» діятиме перш за все на розкол і розпорошення потенційно протимошенківського електорату, майже ніяк не зачіпляючи «регіональних» інтересів.

На жаль, в черговий раз що маємо, те маємо, а саме – не політичний і навіть не партійний, а суто технологічний процес у руслі принципів однієї західної науки, що зветься public policy analysis, тобто в руслі повної безпринциповості.

А, власне, чи є про що город городити? Чи є привід розсилати повсюди тридцять п’ять тисяч кур’єрів з емісарами, заполоняти місцеві телестудії зальотними гостями із їхніми замовними й заздалегідь узгодженими інтерв’ю, розповідати про переваги тієї чи іншої політичної сили, від якої згідно з новим законом навіть «програми партії» не вимагається? Як зможе вплинути на стан речей у країні партійно-політична структура місцевих владних органів, зважаючи на три істотних і підтверджених часом та гірким досвідом моменти: по-перше, ці самі місцеві органи займаються не політичною діяльністю, а «господарюванням» (точніше, хазяйнуванням); по-друге, непримиренні на рівні Верховної Ради чи інших «верхів» української політичної системи сили напрочуд легко домовляються на регіональних і місцевих рівнях і навіть формують коаліції de facto; по-третє, більшість фігурантів виборчого процесу будь-якого калібру встигли поперебувати щонайменше в десятку різних політичних партій та блоків, і для них змінити те, що наївно зветься політичною орієнтацією, ще легше, ніж для Марка Твена – кинути палити (як відомо, він це робив безліч разів). То чи варто списи ламати, а заразом і писки, і списки (кандидатів)? Здається, народ уже має для себе відповідь на це питання. Прибитий розчаруваннями останніх років, спантеличений украй цинізмом і безпринциповістю як тих, кого він любить або любив, так і тих, кого не любить або не любив, він увійшов у стан, подібний до коматозного або до стану пацієнта, що перебуває під дією наркозу. Нехай вони там роблять собі що захочуть, аби тільки не прокидатися й не проходити в надцятий раз через усе оце щастя – відчувати себе вправі обирати й бути обраним. І стосується це, здається, як загального наркозу, так і місцевого.

Було б непогано, якби й політики усвідомили безглуздість усього того, що вони творять і заради чого показово чубляться. Можливо, найкращий вихід запропонувала Київська міська рада, яка 25 серпня цього року ухвалила рішення звернутися до Верховної Ради з клопотанням про внесення змін у закон України «Про столицю України – місто-герой Київ» щодо ліквідації районних рад у місті Києві.

А що? Немає ради – немає проблеми. І немає на те ніякої ради. Амінь.