dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 18 Сентября 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внешняя политика Політика в засаді

Політика в засаді

Політика в засаді

Президент України, одразу після завершення першого етапу карколомного прориву на Схід, вніс до Верховної Ради законопроект “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”. У зв'язку з цим цікаво було б дізнатися, у чому ж полягає особливість та невідкладність документу, заради ухвалення якого скликали ціле засідання Ради нацбезпеки, яка, безсумнівно, дрібницями не займається.

Сам Віктор Янукович наголосив, що зволікання з прийняттям згаданого закону становить загрозу національній безпеці держави, а його прийняття дозволить навести лад у “розпорошеному” законодавстві. Можна припустити, що до цього часу впорядкувати ситуацію в державній політиці заважали недосконалі закони, а не недолугі політики. Проте, в черговий раз спробуємо повірити нашому лідерові на слово. Тим більше, що у вільному доступі кожен може побачити текст документу на цілих 14-ти сторінках, що мав би підтвердити тези президента.

Хоча слід визнати, що з 1993 року, коли Рада затвердила перші “засади”, вже спливло більш ніж достатньо води, аби зробити висновки та внести необхідні корективи. Просто все якось не до того було. І з кожною зміною влади (а такі зміни почалися, правду кажучи, лише з 2005 року) дипломатичні формулювання українського МЗС були передбачуваними: “наша зовнішня політика залишається незмінною”. Що ж будемо казати закордонним друзям тепер?

Преамбула законопроекту не містить шокуючих несподіванок — Україна й надалі збирається зміцнювати демократію та будувати ринкову економіку з людським обличчям, не порушуючи при цьому норм міжнародного права. Так мислить Європейський Союз, таких самих поглядів дотримується й Росія  - концепція зовнішньої політики РФ ставить за мету утвердження “Российской Федерации в мире как демократического государства с социально ориентированной рыночной экономикой и независимой внешней политикой”.

Отже, у намаганні збагнути задум автора документу слід дослідити деталі проекту, в яких, напевно, і криється уся стратегія адаптації української державної політики до вимог часу. Що ж заважало нам дотепер рухатися уперед?

Вже згадана зовнішньополітична концепція старших товаришів вчить нас, що “на современном этапе традиционные громоздкие военно-политические союзы уже не могут обеспечить противодействия всему спектру современных вызовов и угроз, являющихся трансграничными по своему характеру. На смену блоковым подходам к решению международных проблем приходит сетевая дипломатия, опирающаяся на гибкие формы участия в многосторонних структурах в целях коллективного поиска решений общих задач”.

Який висновок з цього твердження ми мають зробити прогресивні українські політики? Правильно! Виключити із законопроекту положення щодо вступу до НАТО. Ми будемо зберігати позаблоковий статус.

Чудово. Залишилося лише дізнатися, у чому полягатиме наша власна “мережева дипломатія, що спирається на гнучкі форми участі у багатосторонніх структурах”. У документі не відображено особливого погляду Києва на проблематику регіональної безпеки, окрім того, що ми, як і сімнадцять років тому, дружимо зі всіма охочими суб’єктами міжнародного права на взаємовигідних засадах. Між рядками мали були б враховані об’єктивні моменти існування жорсткої конкуренції з сусідами, яка не завжди має виключно економічний вимір. Будемо сподіватися, що ці нюанси будуть враховані в оновлених зовнішньополітичних концепціях, що генеруватиме нова владна команда. Без цього картина виглядатиме надто райдужною, що, м’яко кажучи, не відповідає дійсності.

Натомість ми залишаємося адептами набуття членства в Європейському Союзі, що, в принципі, не суперечить декларованим  пріоритетам наших російських партнерів, котрі виступають за “достижение подлинного единства Европы, без разделительных линий, путем обеспечения равноправного взаимодействия России, Европейского союза и США”.

Водночас, варто одразу замислитися над тим, наскільки наша держава є відвертою, декларуючи такі амбіції. Особливо, коли ми говоримо про інтеграцію не лише в економічний та політичний (що не так то й легко), але й в правовий європейський простір. Від регулярних звернень до Страсбурзького суду до побудови правової держави — величезна відстань. І головне, чого нам не вистачає для її побудови, це щирого бажання. Бо українці звикли жити і працювати за дещо іншими правилами, набагато ближчими до звичаїв якраз мешканців СНД. Але як раз на пострадянському просторі наші інтеграційні плани є виразно менш рішучими. Отже, користуючись планами вступу в ЄС, пробуємо затягнути стару зовнішньополітичну шарманку за принципом доброго теляти, що двох мамок посмоктує? Але ж цю нашу пісеньку вже добре знають і у Москві, і в Брюсселі.

Хоча, ймовірно, ми маємо справу з «кісткою» від господаря для європейські орієнтованої, переважно, західної, частини українського населення, яка, у парі з Білою олімпіадою на Буковині, має консолідувати електорат навколо нового лідера.

Важливо, щоб реальний зміст нашої співпраці з ЄС визначався не лише дипломатичною майстерністю в плані словесної еквілібристики, а реальними економічними інтересами держави. Зближення з Європою має також грати на користь посилення правдивих інституцій народовладдя – не формально, а у повсякденному житті. Бо сильна влада, якої, безумовно, потребує Україна, не має бути синонімом безправ’я громадянина і відродження архаїчних радянських форм провадження суспільного діалогу (читай – владного монологу).    

Звичайно, від законопроекту не варто було очікувати надто деталізованих формулювань. Однак, попри зрозумілу декларативність документу, деякі його положення віддають гіпертрофованою абстракцією. Пересічному розумові, наприклад, складно збагнути, яким чином відбуватиметься “створення сприятливих зовнішньополітичних умов для розвитку української нації, її економічного потенціалу, історичної свідомості, національної гідності українців...”.

Найбільш прийнятним з практичної точки зору у цьому контексті виглядало б завершення процесу укладення угод про взаємне працевлаштування громадян з усіма країнами, що становлять відповідний інтерес для представників нашої нації. Інші ж пояснення мають виключно містичне спрямування. Відверто кажучи, усі держави, що так чи інакше зацікавлені у стримуванні розвитку вітчизняної національної свідомості, входять до кола наших найближчих друзів і сусідів. Тож прийдеться діяти в рамках двосторонніх комісій з опрацювання спільних версій підручників з історії?

Дещо загадковою виглядає і теза про підтримку “інтеграції України у світовий інформаційний простір”. Що мається на увазі? Відкритість усім інформаційним вітрам, які, як відомо, не завжди є теплими та корисними? Можливо, нам варто пам'ятати, що російські стратеги у цій площині пропонують не просто незрозумілу інтеграцію,  а вважають за потрібне “развивать собственные эффективные средства информационного влияния на общественное мнение за рубежом, обеспечивать усиление позиций российских средств массовой информации в мировом информационном пространстве ... принимать необходимые меры по отражению информационных угроз ее суверенитету и безопасности» (так говорить вже неодноразово згадана концепція).

Слід визнати, що довгоочікувані нові «засади» швидше фіксують статус-кво положення України у зовнішньому середовищі на даному етапі, ніж окреслюють напрями подальшого руху з врахуванням актуальних особливостей міжнародного співробітництва. Таку обережність в оцінках може підкорегувати саме життя – коли державі треба буде діяти інакше на основі існуючої правової бази, бо ж численні наші «друзі» діятимуть виключно на прагматичних засадах та не чекатимуть, коли ми в чергове оновимо «закон про засади».

Тим часом, левова частина законопроекту стосується все ж таки внутрішньої політики, про що спробуємо розповісти іншим разом (далі – буде).