dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внешняя политика Чи була «газова війна» для України війною громадянською?

Чи була «газова війна» для України війною громадянською?

Чи була газова війна для України війною громадянською?

"Газова війна" нібито скінчилася. Про її підсумки, так само, як і про причини та можливі наслідки, ще точитимуться суперечки, спалахуватимуть дискусії. Буде висловлено купу найрізноманітніших і найнесподіваніших оцінок, буде чимало розмов, спекуляцій, спроб видати бажане за дійсне, побачити у подіях трьох "воєнних" тижнів те, чого там не було. Все це цілком природно, й уникнути цього не вдасться, як не вдавалося досі.

По "гарячих слідах" газових змагань виникає низка запитань, які, гадаю, потребують якнайуважнішого ставлення. До цього кола належить і питання, чи не була "газова війна" для України війною - громадянською?

У день інаугурації нового американського президента до Києва з Москви привезли угоду між "Нафтогазом" і "Газпромом", яка, власне, й є мирним договором між безпосередніми учасниками газових "воєнних дій".

Обличчя вищих посадових осіб держави випромінювали зовсім різні емоції, а оцінка "мирної" угоди з боку Секретаріату Президента та Кабінету Міністрів виявилася прямо протилежною. Такі ж - діаметрально різні - коментарі пролунали і з вуст В.Ющенка та Ю.Тимошенко.

Те, що одна сторона презентувала як українську перемогу, інша, не вагаючись, хоча й якось аж надто мляво, прямо називала поразкою.

Для більшості українців проблема, чи виграла Україна, чи програла, чи залишилася "при своїх" і чи взагалі можна говорити про завершення "газової війни", - залишилася так і нерозв'язаною. Проте склалося враження, що в українських владних кабінетах та коридорах є як ті, що можуть себе зарахувати до переможців, так і ті, хто розцінює те, що сталося, як поразку.

Серед останніх опинився й глава держави. Розчарування Президента виявилося настільки сильне, що він навіть "забувся" привітати Європу з такою важливою подією, як відновлення газопостачання. Президент у день славної "газової перемоги" виглядав не лише розчарованим, а й розгубленим.

Розгубленість В.Ющенка наводить на думку, що він поки що не зовсім уявляє, як слід реагувати. Бо не має із цього приводу оцінок. Не тих, що їх у вигляді судомних рухів з регулярністю, достойною кращого застосування, сам продукує й сам же відкликає його Секретаріат. А справжніх, виважених, остаточних, оцінок, від яких дихає непритаманними для Банкової надійною впевненістю й упевненою надійністю. Й які до 20-го числа надійти не могли. 

...Як несподівано влучно вибрали ці "кляті москалі" (чи ця "люба Юля", чи, може, вони разом?) момент для вирішального удару! 

Тріумфальні нотки у голосі й посмішка Ю.Тимошенко не залишали сумнівів у тому, що вона грає перемогу. В якійсь момент своєї не лише "переможної", а ще й спільної з єврокомісаром (!) А.Пієбалгсом прес-конференції 20 січня прем'єр-міністр, нібито, втомившись стримувати надто сильні почуття, засяяла так, як мала б, мабуть, сяяти гривня після повернення до свого славнозвісного "економічно обґрунтованого" курсу.

Підкреслено сумні й утомлені обличчя чиновників з Банкової мали б, вочевидь, демонструвати їх повну виснаженість у відстоюванні національних енергетичних інтересів у нерівному двобої. Двобої з ким? Відповідь на це, здавалося б, елементарно просте запитання залишається відкрита.

Чергова українська медаль на честь чергової "перемоги" української влади (чи була, насправді, хоча б одна-єдина?!), цього разу - у "газовій війні", містила б у собі неабияку міру амбівалентності. Якби її взялися викарбувати, ця медаль мала б мати з одного боку "посмішку Тимошенко", яку всі бажаючі могли спостерігати з екранів своїх телевізорів, з іншого, - "спустошення Шлапака", про яке заступник голови СП повідомив перед телекамерами у розпал публічних переможних "танців" прем"єр-міністра.

Усміхнене спустошення - дивний образ, який цілком міг би стати символом нинішньої української системи влади.

Тож, чи була "газова війна" для України опором зовнішній агресії (з боку Росії, ясна річ, бо хто ж іще у світі може загрожувати Україні або зазіхати на її інтереси?), чи, можливо, все-таки війною громадянською?

Чи "воювала" держава Україна на "газовому фронті"? Чи захищала дійсні, а не уявні, енергетичні, економічні й інші інтереси свої, своїх  територіальних громад і окремих громадян? Чи знову, так само, як і у двох світових війнах попереднього століття, українці билися проти українців у складі бойових підрозділів інших країн? І заради інтересів цих "інших"...

Ґрунтовний аналіз цієї проблеми, мабуть, ще попереду. Проте й зараз, гадаю, існує чимало підстав для того, щоб визнати таку постановку питання цілком слушною, заснованою на реальних подіях та фактах.

Я з усією щирістю й завзятістю готовий стати до лав професійних "патріотів", включившись у кампанію з шельмування (саме шельмування, бо наші "патріоти" вміють дискутувати, лише поливаючи брудом опонентів) В.Путіна через його заяву про те, що газовий конфлікт між Україною та Росією розгорівся, нібито, внаслідок боротьби кланів усередині української влади. Й готовий робити це ще більш затято, бо "неукраїнське" твердження нашого російського "сусіди-ворога" дуже схоже на правду.

Якщо припустити, що це, хоча б до певної міри, так, то незалежно від того, чи виграла Ю.Тимошенко у В.Ющенка, чи, навпаки, В.Ющенко - у Ю.Тимошенко, чи В.Янукович або В.Литвин - у них обох, Україна знову залишилася у програші. Бо у громадянських війнах не буває й не може бути переможців. Програють усі. Навіть ті, кому здається, що вони виграли.

Цей невтішний підсумок газово-громадянської "війни" чомусь видається найближчий до істини з усього, що довелося почути. До істини такої, якою вона є насправді, а не якою її намагаються представити усім нас і самим собі наші державні мужі й леді.