dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внешняя политика Досліди з інтеграції, реінтеграції та федералізації: Україна у колі добрих сусідів

Досліди з інтеграції, реінтеграції та федералізації: Україна у колі добрих сусідів

Досліди з інтеграції, реінтеграції та федералізації: Україна у колі добрих сусідів

Перший візит Прем’єр-міністра України Миколи Азарова до Москви, попри його виражено енергетичне спрямування, дав черговий поштовх до дискусії на тему інтеграційних альтернатив для України. З формальної точки зору важко не погодитися з віце-прем’єром Володимиром Семиноженко, який вважає, що питання утворення союзу з Росією та Білоруссю має таке саме право на обговорення, як і можливість вступу України до ЄС. Та варто при цьому пам’ятати, що, окрім райдужних перспектив налагодження тісної конструктивної взаємодії з сусідами, існують спроби реалізації різноманітних негативних сценаріїв навколо нашої держави. При цьому Київ «забувають» запитати щодо його ставлення до таких процесів. Простіше кажучи – нас постійно ігнорують, як у відомому анекдоті про пацієнта психіатричної лікарні.

Президент Віктор Янукович якось днями зауважив, що Україні варто замислитися над механізмами підтримки колективної безпеки, у тому числі шляхом об’єднання зусиль з Білоруссю, Молдовою та іншими сусідами. І власне про перспективи такої консолідації з Кишиневом варто поговорити детальніше.

Молдова сьогодні являє собою приклад держави, яка буквально знаходиться на порозі «десуверенізації» у братніх обіймах Бухареста. При цьому складається небезпідставне враження, що з можливістю саме такого розвитку подій поволі звикається більшість сильних світу цього. Принаймні відверті кроки Румунії, такі як небажання підписувати базовий договір про співпрацю з Молдовою (тобто – визнати існуючі міждержавні кордони) та заяви офіційних чинників щодо невизнання національної ідентичності молдован, не знаходять  особливого засудження ні у Вашингтоні, ані у Москві. А певне несприйняття надмірної активності Бухареста на молдовському напрямі з боку Лондона виглядає якимось непереконливим. Вірніше таким, що не несе жодних практичних наслідків для румунських політиків.

Зважаючи на велику різницю потенціалів Молдови та Румунії, ідея добровільного поглинання західним сусідом (припустимо, з наданням широкого автономного статусу) може знайти та і вже знаходить серйозну підтримку серед молдовської еліти, не кажучи вже про пересічне населення. Саме це засвідчили спроби здійснення «оксамитової революції» в Кишиневі під час минулорічних парламентських виборів. Поки що все закінчилося побиттям шибок. Але сотні молдовських студентів з румунськими прапорами на вулицях столиці наразі ще  незалежної держави яскраво свідчать про  формування настроїв молоді. Так би мовити на перспективу, контури якої формуються вже сьогодні.

Важливо, що на руку румунським планам грає роздрібненість колишньої радянської республіки. Освячений свого часу кров'ю розкол Молдови на два непримиренних анклави, незважаючи на те, що Республіка Молдова є повноправним членом міжнародного співтовариства, радикально звужує можливості самостійного розвитку для Кишинева. Реінтеграція Придністров'я з кожним роком стає все більш віддаленою мрією, а сама проголошена в односторонньому порядку республіка — тим тягарем, який стримує результативність молдовської політики як в економічній сфері, так і з точки зору безпеки.

Отже, на певному етапі “видалення ракової пухлини” в особі Придністров'я може стати спокусливим варіантом розв'язання існуючих у Молдові проблем, якщо  очевидні втрати від цього будуть компенсовані входженням до більш могутнього союзу — Великої Румунії у складі Європейського Союзу.

Цікаво, що теорії тепер вже на рахунок доцільності розмежування території України за культурно-етнічними ознаками періодично генеруються в аналітичних колах окремих наших держав — сусідів. Сьогодні вони виглядають нереалістично, але саме їх існування не може не насторожувати.  Ситуація у Молдові та й, до речі, в Грузії демонструє, що наявність об’єктивних передумов для розвитку сепаратизму лише до пори до часу залишається внутрішньою проблемою держави. Керовані відцентровими силами регіони слабких країн знаходять нові центри тяжіння у столицях більш сильних країн. Ці банальні, на перший погляд, тези нагадують про свою критичну вагу у той момент, коли ситуація переходить у площину силового протистояння.      

Що означає повзуча анексія Молдови Румунією для України? Нічого приємного. І навіть не тому, що інтеграційні апетити Бухареста торкаються й деяких українських територій. А, передусім, внаслідок того, що багатостраждальне Придністров’я ні до Молдови, ні, тим більше, до ЄС інтегрувати ніхто не збирається. «Велика Румунія» усвідомлює, що ймовірність зламати зуби є значно вищою, ніж безболісно проковтнути цивілізаційно чужий Тирасполь.

Сьогоднішнє Придністров’я являє собою штучно утворений генератор економічних, політичних та криміногенних проблем, розв’язання яких вимагає значних і довготривалих фінансових та дипломатичних інвестицій. В теперішньому стані Україна не може самотужки виступити стабілізатором ситуації. Київ здатен бути лише субпідрядником в реалізації планів інших держав. В Придністровському випадку – швидше за усе Росії.

Власне в цьому контексті новій українській владі варто було б відверто обговорити з московськими партнерами їхнє бачення подальшого розвитку подій на румунському напрямку. Чи збирається Кремль адекватно реагувати на надмірну активність Бухареста в Молдові та Українській Буковині, чи надалі намагатиметься вести гру, спрямовану, по суті, на подальше послаблення позицій Києва?

Показово, що рішення щодо розміщення елементів американської ПРО на території Румунії не викликало такого шквалу емоцій в Москві, як у випадку з аналогічними планами стосовно Польщі і Чехії. Незалежно від мотивації таких дій та змісту можливих кулуарних домовленостей росіян з Вашингтоном ми у сухому залишку можемо констатувати одне – за рівнем політичного взаєморозуміння та конструктивну у відносинах з Україною Варшава, м’яко кажучи, не іде ні у яке порівняння з Бухарестом. Отже, на зближення з Польщею Москва реагує відверто ворожо, а конфронтацію з Румунією, як і посилення її регіональної ролі, сприймає досить індиферентно.

Такий стан справ вимагає роз’яснення. Тим більше, якщо ми говоримо про необхідність довгоочікуваної побудови партнерських відносин з Росією на основі прагматичних національних інтересів. Неодноразово зазначалося, що спільними зусиллями обом нашим державам вдалося б навести порядок у Придністровському питанні. Що, водночас, вимагає прийняття координованого плану дій, а не конкуренції між «Планом Козака» та «Дорожніми картами Ющенка».

За великим рахунком, якби Росія зайняла чітку «проукраїнську» позицію у чутливих питаннях відносин Києва з Бухарестом, це стало б свідченням реального, а не декларативного налагодження добросусідської українсько-російської співпраці.

Звичайно, навряд чи вдасться «вирвати» зазначену справу із загального контексту відносин з Росією. Сторонам необхідно також зайняти взаємоприйнятні позиції в кримському питанні, розібратися з епопеєю газовою проблематики, дійти порозуміння щодо неприпустимості спекуляцій на болючі історичні теми тощо.

Проте, інтеграція на пострадянському просторі не буде ефективною, якщо  відбуватиметься за рахунок партнерів. На потуги перехитрити один одного може не вистачити часу – наші сусіди вже визначили свої пріоритети і послідовно працюють над їх реалізацією.