dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внешняя политика Про деякі підсумки зовнішньополітичного року

Про деякі підсумки зовнішньополітичного року

rydyakov.jpg

Після провалів у боротьбі за одержання ПДЧ та у надмірній підтримці Грузії Київ залишився у регіональному вакуумі: практично наодинці сам із собою, без партнерів, без шансів на можливість використання потенціалу "горизонтальної" співпраці.

Зовнішню політику, як свідчить світовий досвід, не слід розглядати як щось абсолютно специфічне й повністю автономне від інших сфер діяльності влади, окремих її гілок та інститутів. Зовнішня політика існує не в ізольованому просторі, а є найбезпосереднішим відображенням і продовженням того, що має місце у політиці внутрішній, а також в економіці.

Рік, що минає, видався для України вкрай непростий. Об’єктивні складнощі поглибилися й загострилися внаслідок дії суб’єктивних факторів та потужного впливу глобального і регіонального контекстів. Національна економіка опинилася без перебільшення на краю прірви з мінімальними шансами на те, щоб не зірватися із цього краю вже в найближчі місяці. Репутація української влади й удома, й, на жаль, у світі не лише не виявила хоча б відносно позитивної динаміки, а безнадійно погіршилася навіть порівняно з часами "касетного скандалу" та пошуків вітчизняних "Кольчуг" в Іраку. Рівень життя населення катастрофічно знизився, а реальна готовність центральної та місцевої влади до забезпечення соціальних програм хоча б на нинішньому рівні наблизилася до рекордно низької позначки.

На міжнародній арені 2008-й для України починався з важливого, у чомусь навіть принципового, здобутку у вигляді членства в СОТ. Зі вступом до цієї міжнародної організації пов’язувалися, як відомо, серйозні надії як власне економічного, так і політичного характеру. За логікою попереднього розвитку подій були підстави вірити, що рік мав бути гідно продовжений.

Так, зокрема, можна було очікувати хоча б відносно позитивного "сигналу" від Євросоюзу та посилення лідерської ролі Києва у форматі ГУАМ, сподіватися принаймні на певне зниження конфліктогенності у двосторонніх відносинах з Росією та дальший розвиток співпраці з НАТО, вірити у благополучний підсумок суперечок з Румунією та у повернення до кола посередників у врегулюванні молдовсько-придністровського конфлікту. Зрештою, думати навіть про можливе розширення сфери своєї присутності на міжнародній арені, невиправдано звуженої у минулі роки.

Натомість сталося так, що минулий рік минув для української влади під знаком боротьби за "План дій щодо членства в НАТО". Він розпочався з письмового звернення вищих керівників держави до керівництва НАТО з проханням перевести відносини з нею у формат ПДЧ. Важко повірити, що автори ідеї не зважували її можливі наслідки. Не хочеться вірити й у те, що їм у цьому випадку раптом так недоречно забракло компетентності. Проте цілком очевидно, що інтереси, які спонукали до такого кроку, виявилися далекі від дійсних національних інтересів України на цьому етапі.

Потім були відчайдушні спроби МЗС схилити європейських партнерів до підтримки ідеї надання Україні ПДЧ у 2008 році, до яких на заключному етапі підключився особисто Президент. Серія візитів на найвищому рівні до  європейських столиць восени перетворилася на "турне відчаю", не давши ані результату, ані навіть натяку на те, що цей результат був можливий.

Проблема лежала глибше, ніж це уявляли на Михайлівській площі. Ряд членів НАТО відмовляв у підтримці Києву не з тактичних, а з принципових міркувань. Так, Німеччина та Нідерланди не приховували того, що, на їхній погляд, для України участь у ПДЧ передчасна через причини надто серйозні, щоб на них можна було не зважати: недостатня свобода преси, низький рівень незалежності судової системи, відсутність національного консенсусу щодо членства в НАТО,  хронічна внутрішньополітична нестабільність. Такий підхід поділяли Бельгія, Франція, Італія, Іспанія, Греція.

Президентське турне було приречене на провал. Склалося враження, що В.Ющенку цього не повідомили, і він вірив у те, що ситуацію можна врятувати. Особистий зовнішньополітичний ресурс глави держави вкотре було використано бездарно, а, називаючи речі своїми іменами, - змарновано.

Далі дійшла черга до заключного акорду. І Президент зробив його, хоча й виглядав при цьому Дон Кіхотом. Це сталося вже на власному полі, у Києві на листопадовій зустрічі з послами країн "великої сімки" та Головою Представництва Європейської Комісії. В.Ющенка вислухали, проте нікого з європейських партнерів його аргументи не схвилювали. З"ясувалося, що не лише Москва, а й Європа сльозам не вірить. Ступінь несприйняття лідерами провідних країн аргументів української сторони виявився напрочуд високий.

Уже за кілька тижнів до початку грудневого саміту НАТО в Брюсселі було зрозуміло, що Київ очікуваного результату не одержить (всупереч очевидному, міністр В. Огризко до останнього випромінював упевненість у тому, що формат ПДЧ у нас буквально "в кишені"). Проте українська сторона вперто йшла на провал, не турбуючись про міжнародну репутацію держави.

У сумній історії про боротьбу Києва за ПДЧ залишається чимало не зовсім зрозумілих, суперечливих моментів. Чи не найбільшою мірою вражає той факт, що з відвертої зовнішньополітичної поразки, негативні наслідки  якої важко прогнозувати, ніхто й не збирається робити жодних висновків.

Президент охарактеризував результат саміту НАТО для України як - "прогрес". Міністр закордонних справ, змінивши свою точку зору на сто вісімдесят градусів, раптом заявив, що ПДЧ нам зовсім і не треба. І без нього, мовляв, обійдемося і членами НАТО дуже швидко станемо. Й у першому, й у другому випадку жодних аргументів наведено, ясна річ, не було.

Відсутність серйозного аналізу того, що сталося, як і того, як все це може вплинути на місце й роль України у світі, не може не насторожувати. Якщо такого аналізу неспроможна зробити влада, їй мало б допомогти суспільство в особі відповідних інститутів громадянського суспільства.

Якщо відкинути ту примітивну, пропагандистсько-самозахисну риторику, яку пропонує в якості коментаря до історії з ПДЧ українське МЗС, то доведеться визнати, що для того рішення, яке, зрештою, було ухвалене Альянсом, існують вагомі причини. Вплинути на те, щоб хоча б частина з них або зникла, або почала "грати" на користь України, Київ не може нині й навряд чи зможе у короткостроковій перспективі навіть за підтримки США.

Вашингтон зробив усе, щоб врятувати як власну гідність України, так і її міжнародну репутацію. Із заяв високих американських посадовців, дійсно, випливає, що Київ від відмови у ПДЧ не лише не втратив, а ще й виграв, хоча парадоксальність і внутрішня суперечливість такого висновку очевидна.

Чи не найбільша дилема у співпраці з НАТО для Києва полягає нині в тому, що з боку Альянсу відсутній спільний підхід до проблеми українського членства в ньому.  Консолідованої позиції НАТО по відношенню до України не існує. З одного боку, є позиція США, з іншого, позиція "старої" Європи.

Суть цієї неконсолідованої позиції зводиться до кількох основних тез.

Перше. У питанні ПДЧ, як і членства в НАТО в цілому, Альянс воліє розглядати Україну не окремо, не саму по собі, а разом з Грузією. Такий - "пакетний" - підхід не сприяє повноцінній реалізації українських інтересів.

Друге. Всередині НАТО існує консенсус щодо того, що Україна в її нинішньому стані неготова ані до ПДЧ, ані до членства у Блоці. На підставі цього припущення, щоправда, різні члени Альянсу роблять протилежні висновки. США готові йти на те, щоб де-факто, без формалізації, підносити  співпрацю з Україною до рівня, звичного для країн-членів. "Стара" Європа налаштована на те, щоб не форсувати події.

Третє. Під впливом США в НАТО, схоже, остаточно зрозуміли, що одержати від України все те, що Альянсу треба, можна, не даючи практично нічого й не думаючи про ПДЧ або членство для неї. З огляду на українські національні інтереси такий підхід був би деструктивний і вкрай небезпечний.

Четверте. НАТО чітко усвідомлює той факт, що Україна опинилася нині чи в не найбільш критичному пункті свого державного розвитку. В Брюсселі схильні ставитися до загроз й викликів, які постали перед Києвом, значно уважніше й відповідальніше, ніж у самій українській столиці. Альянс усвідомлює, що в короткостроковій перспективі (півроку-рік) Україна може зіткнутися з дуже серйозними випробуваннями, й гарантій того, що їй вдасться подолати їх з мінімальними втратами (зокрема, зберігши свою територіальну цілісність у повному обсязі) ніхто сьогодні дати не може.

П’яте. У виробленні спільного ставлення до України й до її євроатлантичних перспектив Брюссель не може й не хоче ігнорувати позицію Росії. Відновлення перерваного після "п’ятиденної" війни на Кавказі діалогу НАТО-Росія здатне перетворити цю інтенцію на безумовний імператив, відмовлятися від якого заради України в Альянсі навряд чи хтось захоче.

...Щоб там не думали й не казали українські державні мужі, ми оточені, якщо й не відвертими ворогами, то, безумовно, конкурентами, кожен з яких лише чекає того моменту, коли з’явиться можливість щось одержати за наш рахунок. Для української влади, схоже, ця обставина залишається таємницею за сімома печатками. Офіційний Київ робить вигляд, що у сфері зовнішньої політики у нас все нормально, все прогнозовано, все розвивається так, як  треба нам, а не комусь. Події року, що минає, наводять на думку про те, що далеко не все в цьому питанні так уже просто й безальтернативно. Відверта публічна дискусія на цю тему не завадила б. Підсумки зовнішньополітичного року варто підвести, незалежно від того, чи є нам чим пишатися, чи немає. Аналіз цьогорічних прорахунків та помилок міг би уберегти від їхнього повторення у майбутньому. У виграші від цього виявилися б усі.

Автор - Рудяков Павло Миколайович, незалежний експерт, фахівець з проблем зовнішньої політики, європейської інтеграції, регіонального співробітництва. 2001-2003 рр. - зав. відділом Європи та європейської інтеграції в Інституті світової економіки та міжнародних відносин НАН України. 2003-2005 рр. - зав.відділом проблем європейської інтеграції Національного інституту стратегічних досліджень. Нині - професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка.