dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внешняя политика Амплітуда коливань незалежної України

Амплітуда коливань незалежної України

Амплітуда коливань незалежної України

За усім інформаційним мотлохом та ідеологічними штампами, якими по самі вуха завалена тема Української державності з часу здобуття незалежності, вже важко розгледіти будь-яке раціональне зерно. Одним з найбільш поширених стереотипів є той, що Україна отримала реальний суверенітет випадково і, саме внаслідок цього, вона не в змозі усвідомити значення своєї незалежності, визначити власну місію у міжнародній спільноті. Наскільки випадковим був процес дезінтеграції СРСР напевно важко об’єктивно оцінити з позицій сьогодення. А от спробувати виокремити деякі закономірності розвитку 18-річної держави спробувати можна. Тим більше, випадково чи ні, помилки української зовнішньої політики стають традиційними і показовими в контексті того, як не треба діяти ефективній країні.

Очевидно, що базовим «інстинктом» нового державного утворення мало стати виживання будь-якою ціною. Природно, що на початковому етапі самозбереження ототожнювалося з віддаленням від колишньої «метрополії» Москви. У цьому, до речі, можна вгледіти типові ознаки постімперського мислення, яким так часто дорікають нашим східним сусідам. 

Так чи інакше, Україна потрапила у нестійку і, як виявилося згодом, небезпечну та невигідну ситуацію-пастку своєрідного «самозбереження шляхом протиставлення». У нашому випадку - Заходу і Росії. Вже пізніше позиція України у цьому капкані отримала назву пресловутої багатовекторності, тобто, такого собі зближення до усіх партнерів по трохи. А на початку 90-их наше прагнення до самостійного існування мало цілком конкретних адресатів, звісно далеких від Москви.  

Так, президент Л.Кравчук ще на початку дев’яностих років пропонував створити нову зону безпеки в Центральній і Східній Європі, яка заповнила б вакуум, що виник після розпаду Радянського Союзу. Ініціативу України пропонувалося розглядати як занепокоєність Києва з приводу його ядерного роззброєння та стосунків з Росією, а також тим, що Сполучені Штати не достатньо переймаються українськими проблемами. Наприкінці квітня 1993 року 162 українських парламентарії звернулися до президента та голови парламенту І.Плюща з публічною заявою про те, що Україна має оголосити себе ядерною державою.

У травні того ж року перший заступник держсекретаря США С.Телботт відвідав Київ і зустрівся з Кравчуком та іншими офіційними особами. Метою цього візиту було розвіяти переконання України в тому, що Вашингтон байдужий до неї. Посланець Сполучених Штатів заявив, що тепер він має чіткіше уявлення про позицію України, і що відтепер почнеться "новий етап" розвитку стосунків між двома країнами. Він оголосив про готовність Вашингтона виступити "посередником" у складних україно-російських стосунках.

Те, що зараз сприймається майже як невдалий жарт, у ті вже далекі «золоті» часи виглядало цілком ймовірним. Адже, згідно зі спогадами того ж Телботта, під час зустрічей Б.Клінтона з російським президентом спиртне лилося рікою і, головним чином, до рота лише одного з національних лідерів. Б.Єльцин часом навіть забував імена своїх підлеглих і втрачав можливість чітко артикулювати думки, не кажучи вже про усвідомлення тез співрозмовника.

Чи вірно було обрано напрямок «втечі» у безпечне місце? З географічної точки зору альтернативи західному напряму звичайно не було. Не інтегруватися ж з Китаєм мала ставити собі за мету новостворена країна. Але, бажаючи того чи ні, Україна поволі опинилася на вістрі небезпечної гри під умовною назвою «добити Росію», яка власноруч створювала спокусливу ситуацію для радикальних західних кіл, загартованих у десятиріччя Холодної війни. За іронією долі, сьогодні вже сама Україна своєю кричущою внутрішньою слабкістю провокує потенційних агресорів та просто конкурентів до розгортання ворожих по відношенню до нашої держави проектів.

Слід визнати, що політичні сили, які б відкрито ставили під сумнів саму ідею незалежного існування Української держави завжди займали маргінальне місце в українському суспільстві. Проте, відкритий та беззастережний курс на захід офіційної влади додав натхнення для формування ідеології прибічників альтернативного бачення подальшого розвитку – максимального зближення з Росією за умови збереження державного суверенітету (у перші роки після розпаду СРСР такі ідеї здавалися мало не взаємовиключними). На цьому тлі й формувалися програмні засади опонентів першого президента України на умовному «лівому» фланзі. Потреба розвороту українського маятника у російському напрямку була ключовою тезою зовнішньополітичної програми кандидата у президенти Л.Кучми.

19 липня 1994 року в промові після прийняття присяги на вірність українському народові новообраний Президент заявив, що Україна є частиною євразійського економічного та культурного простору. "На сьогодні саме на цій території зосереджені життєво важливі національні інтереси України. Ми повинні … активно впливати на політику всередині СНД, рішуче відстоюючи свої інтереси, не забуваючи, зрозуміло, і про наших партнерів. Якщо ми не будемо брати участь у встановленні "правил гри", то ці правила все-таки встановляться, але без нас і на шкоду нашим інтересам." Л.Кучма згадував у своїй промові західні країни, відносини з якими повинні бути наповнені "новим реальним змістом", але стратегічним партнером України він називав Росію.

Все виглядало так, що новий Президент сповнений рішучості відкоригувати "ізоляціоністський курс" Л.Кравчука і здійснювати політику, спрямовану на дружбу з РФ. Однак, досить швидко після омріяної перемоги настрої національного лідера змінилися і стали все більш стриманими по відношенню до російських друзів. Сподівання, що готовність заплющити очі і впасти у дружні обійми братів-росіян гарантуватиме отримання практичних дивідендів, виявилися ілюзією. Прагматичні інтереси російських бізнесових структур, які через десятиріччя органічно інкорпорувалися у тіло державних інтересів зміцнілої Росії, ніяк не могли гармонійно вжитися з потребами українськими.  І вже 4 квітня 1996 року Кучма у своїй щорічній доповіді перед парламентом заявляє: "Інтеграція у Європу — це наш свідомий і стратегічний вибір". Таким чином відбулося повернення до більш надійної форми ідеологічного прикриття процесу накопичення первинного капіталу.

До пори до часу потуги ефективно впливати на Україну з боку Москви були недолугими, як наслідок власної внутрішньої розбалансованості східного сусіда. Ще в середині 90-их років російські урядовці та дипломати цілком слушно відмовилися від тези про те, що Україна є тимчасовим явищем. Але вони почали переконувати світ, що вона — неповноцінна держава (ця теза останніми місяцями набуває потужного нового дихання). Доходило до того, що міністр закордонних справ РФ А.Козирєв (який з сьогоднішньої перспективи видається радикальним лібералом та адептом найбільш прозахідного сценарію розвитку Росії) аргументував необхідність надання частини міжнародної фінансової допомоги, що виділялася Україні, Москві, аргументуючи це неспроможністю Києва ефективно освоїти зазначені ресурси. А братній прем’єр-міністр РФ В.Черномирдін закликав керівництво міжнародних фінансових інституцій визнати Україну державою – банкрутом.

Що ж. Сьогоднішня Росія вже не апелює до західних партнерів – вона активно формує потрібне їй ставлення до України у світовому співтоваристві. При цьому Київ їй у цьому усіма силами «допомагає».  

Не дивно, що з кожним роком взаємне розчарування результатами співпраці в обох столицях лише зростало. Рівень орієнтації України на захід ще за часів Л.Кучми досяг такої неприйнятної для Москви межі, що розгортати Київ у зворотньому напрямі довелося за допомогою ініціювання ряду гучних міжнародних скандалів, після яких для Л.Кучми практично не залишалося альтернативи куди «рухатися».

Президент В.Ющенко досягав перемоги на президентських виборах вже з оновленими гаслами – на словах йшлося не про західний або східний, а про власний український шлях у зовнішній політиці. На ділі все вилилося у вже звиклі формальні спроби одночасного руху у всі боки, лише цього разу на тлі безпрецедентної конфронтації з Росією.

Не важко передбачити, що, швидше за усе, для України настає черга чергового зовнішньополітичного повороту на Схід, у бік Росії. От лише жорсткість «стіни», яка останніми роками виросла з російського боку у напрямку нашої країни, наштовхує на тривожні передчуття наслідків зближення та невідворотного зіткнення із нею.

Яка ж сила може зупинити беззмістовні коливання вітчизняного зовнішньополітичного маятника, окрім варіанту, пов’язаного з повним руйнуванням усього державного годинника? Учасники цьогорічних президентських перегонів не балують нас новими підходами у сфері зовнішньої політики – усі вони ніби п’ять років поспіль вчили на пам'ять переможні гасла помаранчевої революції. Оточуючий світ змінюється і лише українці не хочуть цього визнавати. Отже і поспішати с самовизначенням ми, напевно, не бачимо змісту, оскільки в глибині души звикли, що рано чи пізно вибір буде зроблено за нас.

Та поки що – з Днем незалежності! Будьмо готові до нових коливань!