dc-summit.info

история - политика - экономика

Вторник, 12 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внешняя политика Євроінтеграційні здобутки і перспективи України та балканських країн (продовження)

Євроінтеграційні здобутки і перспективи України та балканських країн (продовження)

rydyakov.jpg

Україна, хоча й рушила до Європи із запізненням відносно Балканських країн, на певному етапі не лише наздогнала більшість з них з огляду на кількісні й якісні показники співпраці з ЄС, а й зуміла у чомусь вийти вперед. Нині ситуація знову складається на користь країн Західних Балкан. У здійсненні національного проекту євроінтеграції Київ відстає не лише від Загреба, а й від Скоп"є та Белграда. Співпраця з НАТО додаткових аргументів на користь вступу нових членів з числа країн Південно-Східної та Східної Європи до Європейського Союзу не додає. Ані Україні, ані Сербії, Хорватії, Чорногорії, Боснії, Македонії зовсім необов"язково вступати до НАТО, щоб прискорити вступ до ЄС.

Україна - ЄС: здобутки, проблеми, перспективи, надії.

За станом на кінець 2001 - початок 2002 р. Україна, якщо й не  випереджала  країни Балканського субрегіону за такими ключовими з огляду на реальне здійснення євроінтеграційної стратегії показниками, як  рівень економічного та суспільно-політичного розвитку, динаміка розвитку відносин з ЄС, - то принаймні  не програвала жодній з них. На той момент зберігалася обопільна зацікавленість України та Євросоюзу в дальшому розвитку співробітництва, наявною була певна динаміка  взаємних контактів. Значущим можна було вважати й факт накопичення  важливого позитивного досвіду  взаємин.

Європейський Союз не відмовився від погляду на Україну як на одного із своїх потенційних стратегічних партнерів на пострадянському просторі  та країну, від якої значною мірою залежить стабільність у цьому регіоні. Зі свого боку, Україна остаточно усвідомила для себе пріоритетність співпраці з Євросоюзом і його членами, а інтеграцію до європейського економічного й політичного простору, включаючи вступ до ЄС, визначила як стратегічну перспективу свого державного розвитку.

Було закладено міжнародно-правові підвалини розвитку двосторонніх українсько-європейських взаємин в економічній, політичній, правовій, гуманітарній та інших сферах.

Українською стороною було  здійснено низку конкретних практичних кроків, спрямованих на дальший розвиток і поглиблення цих взаємин.

Так, зокрема, було створено спеціальну Раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції при Президенті України. Щороку відбувалися самміти Україна - Європейський Союз, проводилися переговори та консультації на рівні міністрів закордонних справ та окремих підрозділів міністерств закордонних справ України та відповідних органів ЄС, тривав політичний діалог у форматі Україна - "Трійка" ЄС, здійснювалися інші міждержавні, міжурядові, міжвідомчі заходи. Було сформовано низку спільних робочих органів, до компетенції яких віднесено здійснення практичної діяльності із забезпечення дальшого розвитку співпраці України та ЄС, а також українські підрозділи цих органів: Українська частина Ради з питань співробітництва між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом), Українська частина Комітету з питань співробітництва між Україною та Європейськими Співтовариствами (Європейським Союзом), Міжвідомча координаційна рада з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу тощо. Робота  аналогічного змісту проводилася на рівні відповідних міністерств і відомств, зокрема Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, Міністерства закордонних справ, Міністерства юстиції.

Незмінність курсу України на європейську інтеграцію і пріоритетність цього курсу як державної стратегії послідовно наголошувалися в ряді офіційних документах і були ще раз підтверджені у Посланні Президента України до Верховної Ради 2002 року "Європейський вибір". У самій Верховній Раді у травні 2003 року було сформовано фракцію під такою ж назвою.

Співпраця України з ЄС, в цілому, розгорталася відповідно до намічених українською стороною, погоджених з представниками Євросоюзу та окремих його органів та інституцій планами. Разом з тим, просування вперед у справі повномасштабної інтеграції України до загальноєвропейського простору, європейських політичних і економічних структур практично не було.

Ставлення Європейського Союзу, який ще в тексті УПС звернув особливу увагу на зв’язок між повним впровадженням партнерства України та ЄС, з одного, та продовженням і завершенням Україною політичних, економічних та правових реформ, з іншого боку, - до українських євроінтеграційних проектів не залишалося незмінним. Загальний напрямок змін полягав, з одного боку у зростанні елементів скептицизму з боку європейців, особливо, в оцінці шансів України на повноправне членство в ЄС у коротко- або середньостроковій перспективі, з іншого, - у бажанні спрямувати відносини з Україною у новий формат, запропонувавши Києву замість "членства" або "асоціації" - "сусідство".

Для розуміння еволюції у ставленні ЄС до України як частини постсоціалістичного світу особливе значення мав саміт Європейської Ради у Гельсінкі (грудень 1999 р.), на якому було визначено коло претендентів на вступ до Європейського Союзу з числа  країн Центральної, Південно-Східної Європи й Балтії, у тому числі - з найближчих сусідів України (Польща, Угорщина, Словаччина - "перша хвиля"; Румунія - наступний етап).

Саміт увійшов до історії двосторонніх українсько-європейських відносин, бо саме у ході його роботи ЄС прийняв "Спільну стратегію щодо України".

Хоча офіційні оцінки з цього приводу відсутні, можна припустити, що рішення Гельсінкського саміту репрезентували спільне бачення членами ЄС як конфігурації єдиного загальноєвропейського геоекономічного й геополітичного простору, так і місця і ролі України у межах цього простору.

Згідно із цим баченням право України на включення до європейського простору, зокрема на членство в ЄС прямо не заперечується, проте як  претендент на практичне втілення цього права вона не розглядається.

При цьому здійснення права, яке за нею визнається, ставиться у залежність від виконання певних попередніх умов. Серед них є такі, що стосуються всіх кандидатів на вступ до ЄС (так звані "копенгагенські критерії"), а також ті, які визначено безпосередньо для України.

Це припущення підтверджується матеріалами наступних самітів Європейської Ради в Ніцці (грудень 2000 р.) та Ґетеборзі (червень 2001 р.), а також самітів Україна-ЄС у період з 2001 до 2004 рр. Привертає увагу зміна акцентів у вимогах європейців до України, порівняно з УПС: центр уваги виразно зміщено з економічних і правових питань на проблеми, пов’язані з розвитком реальної демократії на всіх рівнях функціонування держави та суспільства, наближенням до європейських демократичних і ринкових стандартів в політичній, економічній, гуманітарній сферах. Передумовою "успішної інтеграції України в економіку Європи" вважається повне виконання "Угоди про партнерство і співробітництво".

На сьогоднішній день ЄС офіційно так і не визначив для України можливого терміну здобуття членства. На рівні експертів називається період у 30-50 років (таку оцінку, наприклад, дав свого часу впливовий французький журнал "Капітал"), що, в принципі, не суперечить ані логіці й динаміці стосунків між Україною та ЄС, ані процесам глобального характеру.

Україна не володіє достатніми ресурсами, які б могли дозволити вписатися в нову епоху глобальної модернізації, запровадити високі технології, залучити інвестиції. На шляху ж "повторної індустріалізації" її, швидше за все, чекає консервація економічної залежності від розвинених країн. 

Перспективи вірогідного зміни ставлення ЄС до України й насамперед публічне визнання за нею права на вступ до цієї організації хоча б у середньо - або й довгостроковій перспективі пов’язані з можливістю застосування до неї геополітичного критерію, який відіграв вирішальну роль у прийнятті рішення щодо початку процедури оформлення членства в Євросоюзі країн Центральної, Південно-Східної Європи та Балтії. Поки ж Києву залишається задовольнятися співпрацею з Євросоюзом у форматі Європейської політики сусідства та "Східного партнерства".

"Двері ЄС залишаються відкриті" для країн Західних Балкан.

1999 р. Євросоюз ініціював початок  процесу стабілізації і асоціації (ПСА) як нової форми своїх відносин із західнобалканськими країнами. Брюссель публічно й недвозначно сформулював своє бачення Балкан як частини об’єднаної Європи у червні 2000 р. Наступний крок було зроблено в листопаді 2000 р. (уже після усунення від влади у Сербії режиму С. Милошевича), коли на спільному саміті балканських країн і членів ЄС у Загребі було підтверджено готовність Албанії, Боснії і Герцеговини, Македонії, Хорватії та Сербії й Чорногорії (на той час дві останні входили до складу СР Югославії) "грати за правилами" Євросоюзу.

Було, зокрема, декларовано й початок нового етапу регіонального розвитку, заснованого на принципах примирення й "горизонтальної" регіональної співпраці як передумови "вертикальних" контактів з ЄС. На Балканах після жахів громадянської війни й етнічних чищень мала  запанувати політика добросусідства. При цьому насамперед малися на увазі: розв’язання спірних питань мирними засобами, повага до прав меншин, дотримання міжнародних зобов’язань, у тому числі в питаннях Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії (СФРЮ), повагу до існуючих державних кордонів, спільне й справедливе вирішення проблем біженців.

Подальші зусилля з регіонального співробітництва в рамках ПСА призвели до укладання між усіма балканськими країнами двосторонніх договорів, положення яких закріплювали розпочатий політичний діалог, встановлювали зони вільної торгівлі, наголошували на необхідності спільних заходів у сфері юстиції і внутрішніх справ, боротьби з організованою злочинністю, контрабандою, відмиванням грошей тощо.

У січні 2003 р. під час засідання Ради ЄС із загальних питань було проведено дебати з балканської проблематики і підтверджено, що основою стратегії Євросоюзу щодо регіону є продовження процесу стабілізації і асоціації і що “ЄС готовий відчинити для балканських країн свої двері, однак для того, щоб приєднатися до Євросоюзу, вони мають докласти значних зусиль”.

Важливе значення приділялось узгодженню положень зазначених договорів з угодами про стабілізацію і асоціацію (УСА), що мали бути підписані між Євросоюзом і балканськими країнами у міру готовності останніх до такого співробітництва. У травні 2001 р. УСА було укладено з Македонією, в жовтні того ж року – з Хорватією. На сьогоднішній день аналогічні угоди вже підписано і з найбільш "проблемними" з погляду Євросоюзу країнами Західних Балкан: Боснією та Герцеговиною (БіГ) й Сербією. Чорногорія ще чекає свого часу, хоча очевидно, що чекання не триватиме надто довгий час. Про це свідчить й той факт, що Подгориця нещодавно подала до відповідних інстанцій Євросоюзу офіційну заявку на вступ до нього.

Заслуговує на особливу увагу тактична гнучкість Євросоюзу по відношенню до Сербії та Чорногорії. Доки ці країни ще існували в рамках спільної держави (яка мала назву СР Югославія, а з 2003 року - Сербія і Чорногорія (СіЧ), Брюссель, зацікавлений у тому, щоб, з одного боку, притримати Белград, з іншого ж, заохотити Подгорицю, запропонував так званий "новий підхід". Метою цього кроку було досягнення компромісу між "жорсткою" лінією Х.Солани на додержання прийнятого раніше Брюсселем принципу "одна країна - один партнер на переговорах про вступ" та пропозицією К.Паттена не обмежувати Чорногорію в її прагненні рухатися до членства в Європейському Союзі самостійно, незалежно від Сербії.

Новий підхід передбачав дуалізм: у політичній сфері Брюссель продовжував виступати за збереження  спільної держави Сербії і Чорногорії та її вступу до ЄС як єдиного суб’єкта міжнародних відносин, в той час як в економічній галузі  співпраця надалі мала йти окремо з Белградом, окремо з Подгорицею (зокрема, Євросоюз не наполягав, як це було раніше, на впровадженні у СЧГ єдиної валюти, а також єдиних митних правил і норм).

Запропонована модель двосторонньої співпраці між ЄС та СЧГ  за принципом "двох колій" (політичної та економічної) раніше не зустрічалася в практиці Євросоюзу. Її головною метою є, як вважається, дати європейцям "бути реалістичними", коли йдеться про "практичні питання".

Поштовхом до вироблення нового підходу стала стурбованість з приводу "хронічної відсутності" прогресу в реалізації Белградом тих завдань, які стояли перед ним у контексті співробітництва СЧГ з ЄС і подальшого зближення між ними. У Брюсселі схильні були вважати, що державна спільнота, яку ЄС прагне зберегти, виходячи з політичних та економічних мотивів і з міркувань безпеки, не функціонувала належним чином, не виявляючи позитивної динаміки. Принцип "двох колій" мав на меті допомогти сербам і чорногорцям швидше просуватися до членства в ЄС.

З огляду як на хід, так і на перспективи реалізації стратегії інтеграції до Європи найуспішнішою серед колишніх республік СФР Югославії залишається Хорватія, яка  першою у субрегіоні подала офіційну заявку про вступ до ЄС (лютий 2003 р.)  Європейська комісія розпочала із Загребом  переговори про вступ, які йдуть з позитивною динамікою, незважаючи на досить активні спроби Словенії загальмувати переговорний процес.

На певному етапі хорватське керівництво оцінювало як цілком реальні шанси своєї країни набути статус члена ЄС у 2007 році разом з Болгарією та Румунією. Окрім усього іншого, хорватів надихав досвід Словаччини, яка, розпочавши  переговори про вступ пізніше, ніж  інші країни-кандидати "першої хвилі", зуміла розв'язати всі спірні питання лише за два з половиною роки й приєднатися до Євросоюзу, як і вони, 1 травня 2004 р.

"Паралельним курсом" з Хорватією до членства в Євросоюзі йшла деякий час Македонія. Офіційний Скоп"є свого часу також підготував заявку про вступ  до ЄС, яку мав особисто передати в Брюсселі колишній президент країни Б.Трайковськи. Трагічна смерть Трайковського в результаті авіакатастрофи  зірвала ці плани, а розвиток політичної ситуації в країні в наступний період не давав підстав новому керівництву держави сподіватися на позитивне ставлення до такого кроку з боку представників Євросоюзу та Єврокомісії.

"Двері Євросоюзу для західнобалканських країн залишаються відкриті", - наголосив тодішній Голова ЄК Р. Проді буквально за кілька днів до моменту передачі своїх повноважень новому керівникові Комісії Ж. Барозу. У такий спосіб було зайвий раз підтверджено увагу високих європейських чиновників до Балкан як вияв європейського прагнення до інтеграції західнобалканських країн до загальноєвропейського простору й структур ЄС.

Протягом останніх двох-трьох років (2006-2008) євроінтеграційні плани і проекти всіх без винятку країн, які виникли внаслідок розпаду колишньої СФРЮ, зміцніли такою мірою, що рішення щодо їх вступу до Євросоюзу може бути ухвалене Брюсселем будь-коли. Нині вже немає жодних сумнівів у тому, що до цих країн з боку ЄС застосовується "пакетний" підхід, який передбачає їхнє приєднання до Євросоюзу не поодинці, а гуртом. Після  проголошення незалежності сербського автономного краю Косово (лютий 2008 р.) і рішенням ЄС розпочати співпрацю з новим державним утворенням для включення його у майбутньому до свого складу - не можна виключати, що іншим країнам Західних Балкан доведеться чекати того моменту, коли готовою до членства в ЄС виявиться, на думку Брюсселя, ще й Приштина.

Як країни Західних Балкан, так і Україна, крім європейської інтеграції, активно й послідовно просувають вперед ще й інтеграцію євроатлантичну. Співпрацю з НАТО кожна з цих країн розглядала й продовжує розглядати як один з важливих пріоритетів національної зовнішньої політики. Усі вони брали й беруть участь у спільній з НАТО програмі "Партнерство заради миру". Хорватія, Македонія та Албанія на саміті НАТО в Бухаресті у квітні 2008 року одержали офіційне запрошення стати членами Альянсу. Україна протягом поточного року до останнього моменту чекала рішення Брюсселю щодо переведення двосторонніх відносин з НАТО у формат ПДЧ.

Євроатлантична інтеграція пов’язана з європейською, в основному, частиною  політичних цілей і задач, зокрема, у сфері поглиблення рівня демократичного устрою в кожній з країн. Разом з тим, співпраця з НАТО, як підтверджує досвід західнобалканських країн, не має прямого відношення до розвитку відносин з ЄС. Прискорене просування до членства в Альянсі не впливає на розв’язання проблеми членства в ЄС.