dc-summit.info

история - политика - экономика

Среда, 18 Октября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внешняя политика Боротьба з корупцією у зовнішньополітичному вимірі

Боротьба з корупцією у зовнішньополітичному вимірі

Боротьба з корупцією у зовнішньополітичному вимірі

«Батальйонні писарі, ротні телефоністи й кілька старшин жадібно їли з іржавого таза ліверну юшку, розведену окропом, аби вистачило на всіх.

- Вітаю! - сказав фельдфебель-рахівник Ванек Швейкові, обсмоктуючи ратичку. - Тільки-но сюди заходив однорічник Марек і повідомив, що ви знову тут і в новому мундирі. В гарну ж халепу ви мене вплутали. ... Кожна форма у нас на обліку, а ваша записана як зайва в обмундируванні роти, тобто рота має на один комплект більше.... З приводу цього, я певен, може бути ревізія. Коли йдеться про якусь дрібницю, інтендантства неодмінно надсилають ревізорів, а коли зникають дві тисячі пар чобіт, це нікого не хвилює…» - Ярослав Гашек, «Пригоди бравого солдата Швейка»

Бравий міністр оборони Юрій Єхануров досі не вирізнявся особливою «крадючістю» у порівнянні зі своїми колегами. Українські ЗМІ нещодавно широко розповсюдили інформацію про те, що за часів його уряду темпи розкрадання державних коштів приблизно у півтора рази поступалися аналогічним показникам кабінету міністрів Юлії Тимошенко та майже у два рази – Віктора Януковича. Проте, політична агонія «батька» Ющенка потягнула на дно його найвірніших колег і раптом виявилося, що найстрашніші корупційні явища в нашій країні спостерігаються в сфері відгодівлі солдат.

Саме так! Не у сфері митної справи, повернення ПДВ або видачі ліцензій на користування надрами – а в їдальнях, де годують військових строкової служби. Риторичне питання чому, за оцінками офіцерів, цьогорічного військового бюджету може вистачити в кращому випадку на харчування т. зв. «слонів» висне у повітрі. Ні про які повноцінні навчання, звісно, мова не йде. Головне – похапцем звести старі рахунки з одним з більш-менш живих гравців з оточення діючого президента та відвести навіть теоретичну можливість реалізації силового сценарію. Так би мовити, всі хто хотів здатися у полон – вже склали зброю, а інших слід знищити.  

При цьому ніхто не згадує, що сама система державного замовлення на забезпечення харчування в армії формувалася за часів видатного теоретика військової служби Анатолія Грищенка, який до сих пір рапортує про майже стовідсоткове виконання програми «помаранчевої команди» в часи свого керівництва міністерством оборони. Малося на увазі, що військові ресурси мають максимально концентруватися на підвищенні боєздатності, а не виконанні надзвичайно важливих для молодого бійця справ з прибирання, готування та фарбування різноманітних об’єктів навколишнього середовища. Благородна і теоретично вірна мета!

Проте, розкручуючи «справу Єханурова» уряд іде проти самої природи речей. Природними у цьому контексті є бажання: солдата – більше їсти і якомога більше спати; командира – віддаючи всю зарплату дружині мати гарну заначку і при цьому спокійно спати; бізнесмена – в умовах кризи працювати переважно за кошти бюджету і спати з молодою коханкою. Отже, підводити до ганебного стовбура міністра оборони мають право лише люди, які в умовах української реальності віднайшли дійсно легальний спосіб задоволення своїх екзистенційних потреб. Інакше вони, в знак спокути, мають харчуватися недоїдками і спати на гвіздках.  

Та варто підвищитися над ситуацією і спробувати розглянути події з тієї висоти, з якої видно не лише Київ, Україну але й якщо і не весь світ, то принаймні сусідні держави. І з цієї точки зору питання про те, що важливіше – відрубати голову міністерству оборони в рамках внутрішньополітичної боротьби, чи максимально наповнити бюджет відомства навіть в кризових умовах, зовсім не зайве. Чи є Україна настільки сильною, щоб відкрито руйнувати свій оборонний потенціал в умовах невпинного загострення ситуації в регіоні?

Географія та змістовне наповнення зовнішньополітичних контактів наших керманичів завжди вирізнялися певним марнославством. Президент та прем’єр, за невеликим виключенням, радо подорожували до провідних світових столиць або держав – потенційних партнерів. Вашингтон, Брюссель, Москва, Лондон, Оттава, затишні Варшава і Прага, екзотичні Токіо та Тріполі – за будь-яких умов  не можна назвати незручними для здійснення закордонних подорожей, незважаючи на існування окремих протиріч у відносинах. Всі ці контакти супроводжуються таким бажаним для українських політиків інформаційним резонансом, вони ні чим особливим не загрожують та ні до чого, як завжди, нас не зобов’язують.

Можна, звичайно, винести з цього переліку за дужки Москву. Але проблеми українсько-російських відносин мають виключно системне вирішення і жодній зі сторін не варто сподіватися на їх швидке розв’язання. З формальної точки зору, політичні контакти з Росією, навіть у «помаранчевий» період, Україна намагається підтримувати досить інтенсивно.

Але що тим часом відбувається в Бухаресті, Кишиневі чи, наприклад, Анкарі?

Відносини з нашими південними сусідами інакше як кризовими не назвеш. Поки в Україні сперечаються виключно навколо питань доцільності євроатлантичної інтеграції та «російської загрози», ігнорування наших національних інтересів стає частиною державної політики в Румунії і Молдові. 

Що таке проект «Великої Румунії» красномовно проілюстрували події під час молдовських виборів. Країна – повноправний член ЄС і НАТО – відверто сприяла поваленню діючої влади у сусідній державі. При цьому добродії спиралися на беззаперечний маніпуляційний аргумент сучасної геополітики – народну підтримку, яку прибічники румунської експансії дійсно мали в особі переважної кількості вуличних бунтівників. Тільки не зрозуміло, чий це вже був народ – сьогоднішньої Молдови чи Румунії завтрашнього дня?

А формування румунської колони в Україні активно триває і буде лише посилюватися. Так, цього не помітно, приміром, на Полтавщині. Але Бухарест і не має наміру форсувати Дніпро і брати штурмом околиці Львова. Головне, щоб частиною Великої Румунії відчули себе буковинці. А далі – справа техніки.

Молдова взагалі веде себе по відношенню до нашої держави як «остання барикада минулого» і потроху догоджаючи усім, не іде на жодні поступки лише найближчому сусідові – Україні. Зрозуміло, що наших «друзів» по той бік Дністра така ситуація влаштовує. Лише які такі євроінтеграційні плани ми все ще сподіваємося узгоджувати з молдовськими товаришами в рамках «Східного партнерства», якщо з їх сторони немає навіть натяку на готовність зробити бодай півкроку назустріч у принципових питаннях двосторонньої співпраці?

І у цьому зв’язку великою помилкою для України було споріднення своєї позиції зі ставленням до подій в Кишиневі з боку ЄС та решти «демократичної спільноти». Єдиним проукраїнським рішенням в цій ситуації, здатним до того ж поставити у досить незручне становище і Бухарест і Кишинів, була беззастережна підтримка діючої молдовської влади.

Слід пам’ятати, що поки товстий європеєць схудне, худий українець віддасть Богові душу, а американець навіть не встигне приїхати на поминки. Росіяни ж в цій ситуації довго плакати не будуть і наведуть лад на свій розсуд. І будуть цілком праві.

Але ситуація в нашому коханому борделі може виявитися ще гіршою. Якщо американсько-російські пристрасті у Закавказзі продовжуватимуть роздмухуватися й надалі, а економічна криза знову визволить дрімаючих демонів війни на російському Північному  Кавказі і стягне на себе далеко не безмежні ресурси Москви, беззбройна (але звільнена від корупції) Україна стане ласим шматком для наших «гарячих» південних сусідів. При цьому якими очима може подивитися новий «посол миру» у Чорноморському басейні Туреччина на такий рідний для неї Крим?

Коли ми закопуємо мільйони гривень в напівзруйновану систему ЖКХ або власними руками заганяємо у тіло держави газовий гачок, це ще можна віднести до наших внутрішніх проблем. Але «добрі» сусіди можуть довго спостерігати за немічним сусідом - алкоголіком, коли одного разу просто виженуть його з хати, як нездатного чинити будь-який спротив.

Варто, напевно, виокремити з усіх важливих державних справ найнагальніші. Боротьба з корупцією – потрібне завдання. Особливо, коли за нього беруться справжні знавці цієї справи. Проте в сьогоднішніх зовнішньополітичних умовах вже немає часу з’ясовувати, хто спритно спер мішок картоплі у майстра, а гуртом бігти до нього замовляти нові сокиру і вила. Хай будуть.