dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 22 Июня 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внешняя политика Євроінтеграційні здобутки і перспективи України та балканських країн: спільне та відмінне

Євроінтеграційні здобутки і перспективи України та балканських країн: спільне та відмінне

rydyakov.jpg

"Євроінтеграційні перспективи" будь-якої з країн Східної (до якої належить Україна) або Південно-Східної (до якої за традицією прийнято включати Балкани) Європи до недавнього часу не були раз і назавжди визначеною моделлю  їхнього державного розвитку. Навпаки, перебування у складі СРСР і соціалістичного табору спрямовувало балканські й східноєвропейські народи й держави в бік іншого магістрального напрямку, який мовою сучасного політичного лексикону йменується "євразійським".

Точкою відліку власне "євроінтеграційних перспектив" у термінологічному вживанні узятих у лапки слів двох згаданих регіонів, тобто у значенні здобуття членства в Європейських Співтовариствах, слід вважати початок 90-х років ХХ ст. Саме тоді, після Маастрихту й Копенгагену, з боку ЄС було  визнано можливість такого розвитку подій, а також сформульовано критерії, виконання яких тим чи іншим суб'єктом міжнародних відносин з числа країн Центральної, Східної Європи й Балтії надавало б йому право  претендувати на членство в ЄС. Не менш важливо й те, що євроінтеграційні проекти і прагнення перетворилися на одну із складових як державної політики, так і політичного процесу більшості пострадянських і постсоціалістичних країн. 

Екскурс у минуле: про відносини між Європейськими Співтовариствами і Соціалістичною Федеративною Республікою Югославією.

Історія взаємин з об'єднаною Європою, з одного боку, України й, з іншого, балканських (або "західнобалканських", як їх  прийнято йменувати останнім часом) республік-країн є різною.  Якщо Київ у часи свого перебування у складі СРСР власного, окремого від інших республік, досвіду відносин з Європейськими Співтовариствами практично не мав, то суб'єкти колишньої югославської федерації й уся ця федерація в цілому  в розбудові таких відносин були дуже успішні й просунулися досить далеко.

У розвитку торгівельно-економічних зв’язків з ЄС Югославія у 80-ті роки ХХ ст. помітно випереджала інші країни європейського "Сходу" й "Центру". Це пояснювалося насамперед двома головними причинами. По-перше, в умовах блокового поділу СФРЮ належала до "країн, які не приєдналися", зберігаючи нейтралітет по відношенню  конкуруючих між собою  блоків. По-друге,  економіка країни  будувалася на ринкових засадах, демонструючи високий ступінь автономності від політичної сфери й реальної "відкритості".

"Титівська" Югославія першою із соціалістичних країн офіційно визнала Європейське Економічне Співтовариство. Це сталося 1967 р. Уже наступного -  1968 року - Белград акредитував свою постійну місію при ЄЕС, а Брюссель, у свою чергу, заснував Постійну делегацію у столиці СФРЮ.

1970 р. двосторонні відносини були формалізовані шляхом укладання Першої торгівельної угоди, яка мала непреференціальний характер і стала першим документом такого типу, підписаним ЄЕС з "третьою" країною на засадах спільної торгівельної політики. За три роки (червень 1973) набула чинності Друга торгівельна угода між ЄЕС та СФРЮ, яка діяла аж до 1980 р., коли було підписано Угоду про співпрацю або кооперацію між ними. Термін дії останньої сторонами не обмежувався (це також був унікальний випадок у договірній практиці ЄЕС).

Політичним підґрунтям Угоди стали принципи, узяті зі Спільної декларації ЄЕС та СФРЮ від 2 грудня 1976 року ("Белградська декларація"). За Югославією  як за "європейською, середземноморською країною; учасницею руху країн, що не приєдналися; членом групи 77-ти країн, що розвиваються" визнавався особливий статус. Характерним є той факт, що в ході підготовки Угоди з ініціативи європейців переговорний процес було прискорено й завершено з помітним випередженням наперед визначеного графіка.

Угода про співпрацю із СФРЮ була новою для ЄЕС формою договірних відносин. Вона надавала Югославії більше переваг порівняно з іншими країнами Середземномор'я. Після ратифікації документу всіма державами-членами ЄЕС і набуття ним чинності з квітня 1983 р. Югославія з огляду на зміст і форму її відносин з ЄЕС перетворилася на найбільш привілейовану "третю" країну в Європі. Як вважає дехто з югославських експертів, Угода про співпрацю, що її ЄЕС уклали із СФРЮ 1980 року, по суті, являла собою договір про асоціацію (Драговић Б. Уговори о придруживању Европској Унији. - Београд, Институт за европске студије, 1996, стр.70-71).

Окрім Угоди про співпрацю, відносини між ЄЕС та СФРЮ протягом 1980-х - початку 90-х рр. регулювалися низкою інших документів, наприклад, таких, як Угода між СФРЮ та Європейським співтовариством вугілля і сталі, Перехідна угода про торгівельну співпрацю, ряд різноманітних додаткових Протоколів, Угода про співпрацю в галузі транспорту тощо. Починаючи з 1990-го р., ЄЕС поширила свою допомогу й підтримку реформ у країнах Центральної і Східної Європи у рамках програми PHARE на Югославію.

Двостороннє співробітництво у сфері фінансів регулювалося Першим (діяв у період з 1980-го до 1985 р.) та Другим (1985-1990 рр.) фінансовими протоколами. 1991 року було підписано ще й Третій фінансовий протокол, який на період з 1990-го до 1995 р., проте у зв’язку з поглибленням і загостренням "югославської кризи" він так і не почав діяти.

Беручи до уваги високий рівень розвитку двосторонніх відносин з ЄЕС, уряд СФРЮ 1989 р. виступив з ініціативою щодо укладання угоди про асоціацію з EFTA,  розгорнувши "підготовку тла" для початку переговорів про надання Югославії асоційованого статусу й з боку Європейських Співтовариств.

Цим, як прийнято вважати, було досягнуто найвищої позначки в розвитку югославсько-європейських двосторонніх відносин. Після того, як на початку липня 1991 року ЄЕС констатували наявність "принципово нової ситуації", що виникла внаслідок проголошення державної незалежності Словенією та Хорватією, СФР Югославія втратила як здобуті раніше переваги, так і статус "спеціального й привілейованого сусіда ЄЕС".

Режим максимального сприяння, що ним Югославія користувалася з боку ЄС, поступається місцем спочатку нейтральному ставленню до неї, а згодом – відкритій конфронтації, підсумком якої стало введення європейцями економічних санкцій проти  нового державного утворення - Союзної Республіки Югославії, до складу якого увійшли Сербія та Чорногорія.

У пошуках нових можливостей: євроінтеграційні прагнення України та країни Західних Балкан після розпаду СРСР і СФРЮ.

Дезінтеграція СФРЮ й події та процеси, нею зумовлені і з нею пов’язані, переривають розвиток її відносин з Європою, яка й далі об'єднується перетворюючись з Європейських Співтовариств на Європейський Союз і збільшуючи кількість членів з 12-ти до 15-ти. З іншого боку, Україна після здобуття незалежності декларує свої наміри щодо налагодження повноцінного співробітництва й встановлення якомога тісніших контактів з Європейськими Співтовариствами. Сторони роблять низку кроків назустріч одна одній, укладаючи зрештою Угоду про партнерство і співробітництво (1994). У такий спосіб створюється ситуація, в рамках якої всередині 90-х рр. минулого століття й Україна, й країни-республіки колишньої СФР Югославії (або західнобалканські країни) опиняються по відношенню до ЄС приблизно в однаковому становищі. Кожен з них змушений розпочинати процес будівництва двосторонніх відносин з об'єднаною Європою фактично з нуля.

Подальший розвиток цієї ситуації визначався, з одного боку, ескалацією кризи на території Югославії, з іншого ж, дедалі активнішим включенням України у різноманітні спільні європейсько-українські програми і проекти. У зв’язку з дією цих двох факторів західнобалканські країни були фактично тимчасово виключені з процесу європейської інтеграції, в той час як Україна нарощувала свою участь у цьому процесі, щоправда, збільшуючи відставання від таких євроінтеграційних "лідерів" як країни Центральної Європи та Балтії й неухильно втрачаючи шанси на набуття членства в ЄС разом з ними.

На межі ХХ-ХХІ ст. українсько-європейські відносини сягають свого апогею. Паралельно активізується, наповнюється реальним змістом і здобуває нові інституційні рамки співпраця ЄС із західнобалканськими країнами.

Потребу "нового інтегрування" у Південно-Східній Європі спочатку було осмислено й озвучено не політиками, а журналістами. З одним із перших проектів у цій галузі виступили редактори італійського часопису "Limes" Л.Карачіолло та М.Корінман, котрі запропонували спрямувати європейську політику по відношенню до країн, які виникли на території колишньої Югославії, на їхню реінтеграцію. При цьому до СР Югославії, Хорватії, Словенії, Македонії, Боснії та Герцеговини в якості потенціального партнера по інтеграційному проекту додавалася ще й Албанія, а називати нове гіпотетичне утворення пропонувалося - "Єврославією".

Цікаво (й з точки зору розуміння тогочасних європейських пріоритетів в оцінці подій на Балканах  показово), що серед головних завдань, які мала б вирішувати Єврославія, спеціально виділялося стримування Сербії та Чорногорії від можливого дрейфу в бік зближення й навіть блокування з Росією. Такий розвиток подій, як вважалося, суперечив би інтересам Європейського Союзу в регіоні.

Слідом за фахівцями-теоретиками за розгортання, підтримку,  стимулюванням реінтеграційних процесів на Балканах на  нових концептуальних засадах взялися й політики-практики.

Незадовго до підписання мирного договору по Боснії та Герцеговині у грудні 1995 року в Парижі з ініціативи французької сторони було прийнято декларацію, яка одержала назву Ройамонської. У цьому документі регіональне співробітництво на Балканах приймалося в якості необхідного і безумовно обов'язкового підґрунтя для налагоджування майбутніх відносин між державами, розташованими на півострові.

Після цього підійшла черга для вироблення нового "регіонального підходу" щодо Балкан Європейським Союзом. Такий підхід було сформульовано в квітні 1996 року на конференції у Відні. У відповідності з ним ЄС передбачав матеріальну та моральну підтримку передусім для тих проектів у масштабах планованого інтеграційного об"єднання, які б включали кілька країн, були спрямовані на пріоритетний розвиток регіонального співробітництва, створення регіонального ринку товарів, послуг, робочої сили, регіональних транспортних коридорів, телекомунікаційних мереж тощо.

Допомога кожній окремо взятій країні при цьому ставилася в пряму залежність від її готовності зайняти конструктивну з точки зору Євросоюзу позицію у питаннях співпраці зі своїми найближчими сусідами по регіону.

Регіональний підхід як фундаментальний принцип побудови європейсько-балканських відносин на новому історичному етапі зберігає своє значення й нині, хоча й зазнає при цьому деяких істотних змін.

Ані "проекту Єврославія", ані Ройамонській ініціативі, не судилося бути переведеними у площину практичних дій, проте є  підстави стверджувати, що вони, разом з іншими факторами, зрештою визначили ту форму європейсько-балканської співпраці, яка нині втілюється в життя.

Черга до такого втілення дійшла після того, як завершився черговий етап розширення Євросоюзу, внаслідок якого його членами  стали десять  держав Центральної Європи, Балтії й Середземномор'я, а також Болгарія і Румунія. До ЄС потрапила й одна колишня республіка СФРЮ - Словенія, якій вдалося швидше за інших, з мінімальними втратами (не зменшивши, а навіть збільшивши такий макроекономічний показник, як рівень ВВП на душу населення) подолати складний період трансформаційних перетворень.

(далі буде)