dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 26 Июня 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внешняя политика Європейський вибір України: досягнення, виклики та перспективи

Європейський вибір України: досягнення, виклики та перспективи

Директор Інституту європейських досліджень НАН України Кудряченко А.І.

Виступ доктора історичних наук, професора, директора Інституту європейських досліджень НАН України Кудряченко А.І. на на засіданні «круглого столу» “Україна в Європі: моделі інтеграційного поступу”, що проходив у Інституті європейських досліджень НАНУ 14 травня 2009 року.

Яскравим уособленням великих трансформаційних зрушень сучасної історичної доби у Європі і світі стало сходження Української держави. Світ продовжує мінятися. На Заході європейського континенту набирають сили процеси поглиблення і поширення інтеграції, а на його Сході – здебільшого гору беруть дезінтеграційні складові поступу. З розвалом колишніх СРСР і соціалістичного табору поринула в безодню холодна війна. Таке становище небезпідставно багатьма сприймалося як перемога Заходу, лібералізму та утвердження глобального домінування США. Проте часто не бралися до уваги те, що Україна і Російська Федерація – союзні республіки, самі відігравали ключову роль у розчленуванні геополітичного суб’єкта яким був СРСР. Також вони залишаються самими великими, але відчутно різноваговими новими державами СНД та світової спільноти. Київ і Москва по-різному скористалися можливостями свого державного сходження.

Потенціал незалежної України у 1991 р. досить відчутно та вигідно відрізнявся від багатьох інших країн пострадянського простору, сусідніх східноєвропейських держав. За класифікацією ООН, Україна тоді належала до кола найбільш розвинених країн. Однак на початку третього тисячоліття доводиться констатувати, ми далеко відстали від більшості держав, що вийшли разом із нами із спільного минулого.  Навіть після приходу до влади нових політичних сил з 2005 р. та доброго ставлення демократичної міжнародної спільноти мало що змінилося в становищі України.

Реалізація стратегічного курсу європейської інтеграції, затвердженого відповідним указом президента ще у 1998 р., як з’ясувалося, має нині маловтішні результати. Це особливо стає наглядним у порівнянні зі східноєвропейськими сусідами та країнами Балтії. Так, ці та інші країни більш успішно розвиваються, вони стали членами НАТО та Європейського Союзу. Для України разом з іншими п’ятьма сусідніми країнами Брюсселем запропонована політика «східного партнерства». І даний підхід не дає відповіді Україні щодо входження її до Євросоюзу.

Намагаючись віднайти неупереджену відповідь на причини такого гальмування та відтермінування у досягненні стратегічних задач і подати об’єктивний аналіз, бачення вітчизняних перспектив, слід взяти до уваги самий широкий спектр чинників різного рівня та ваги. Перш за все, це стосується спроможності України на реальну ефективну внутрішню та зовнішню політику в якості впливового суб’єкта міжнародних відносин. Адже цілком доречно наголосити, що зовнішня політика є продовженням внутрішньої. Від того, наскільки ефективною та цілеспрямованою в демократичних перетвореннях є внутрішня політика, в даному випадку України, значною мірою залежить успіх її зовнішньополітичної стратегії. Слід зважити на рівень економічного та соціального розвитку країни, формування так званого середнього класу, як великого прошарку суспільства, що забезпечує не лише економічне піднесення, а й значною мірою політичну стабільність суспільства. Також варто оцінити рівень дотримання європейських демократичних цінностей, прав і свобод в Україні, результативність трансформаційних реформ. Водночас ми маємо враховувати стратегічні підходи головних геополітичних акторів, відповідних міжнародних формувань та організацій і їх реальну політичну лінію відносно нашої держави.

Стосовно першого чинника, як не прикро нам усвідомлювати, але доводиться констатувати, що влада та й держава в цілому опинилася не на висоті поставлених задач. Так, реально відсутні єдність слова і діла влади, консолідація політичних сил та владних інститутів і, як результат, - Україна втратила темпи здійснення необхідних економічних і соціальних реформ. У проведені зовнішньої політики наша держава далеко не завжди послідовна. Києву часто бракує як вмілого дипломатичного супроводження стратегічної лінії, так і необхідних кроків на випередження, запобігання небажаному перебігу подій. Вельми затребуваною у досягненні стратегічних цілей постає якщо не єдність, то принаймні консолідація суспільства. Проте і тут у нашому випадку більше «мінусів», чим «плюсів». За таких умов Україна ще довго не зможе проводити ефективну внутрішню політику, а її зовнішньополітична лінія буде далекою від бажаного визначення, як впливового суб’єкта міжнародних відносин.

Не сталося суттєвих позитивних імпульсів з боку міжнародних об’єднань відносно підтримки нашої держави. Це відноситься, в першу чергу, до Євросоюзу, його політики стосовно інтеграційних прагнень Києва. Не дивлячись на те, що Україна однією з перших із країн СНД підписала з Євросоюзом Угоду про партнерство і співробітництво, що потенціал та спектр взаємодії значно розширився, що у двосторонніх відносинах є чимало знакових подій,  Україна не потрапила до числа запрошених до кола ЄС. Підкреслю, що у 2009 р. Київ прагне укласти угоду з Брюсселем з перспективою не на членство, а тільки на політичну асоціацію. Євросоюз після значного східного розширення з 2004 р. обмежується у відношенні України політикою сусідства і з цього року започаткував «східне партнерство», однак без ясної перспективи на інтеграцію. Проте на високому офіційному рівні прийнято це називати відповідно посиленою угодою та черговою перемогою. Якщо це так, то постає питання: скільки таких «перемог» потрібно, щоб Україна стала членом бажаного інтеграційного об’єднання ?

Справедливості ради, зазначу, що навіть МЗС України стосовно політики «східного партнерства» висловлювалися застереження. Це стосувалося того, що дана концепція має виходити із європейської ідентичності східноєвропейських партнерів, що занепокоєння викликає обмеження потенціалу взаємодії у візово-міграційній сфері, зокрема, підміна перспективи запровадження безвізового режиму як довгострокового пріоритету, лише лібералізацією, що не відповідає інтересам та практиці відносин ЄС з Україною.

Прискіпливий аналіз «східного партнерства» свідчить про незначне зростання фінансової допомоги нашій та іншим країнам й про певні інші вигоди. Останнє відноситься до ідентифікації шести східних держав: України, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії та Молдови, як партнерів, а не лише географічно близьких країн. Також слушним та виграшним для офіційного Києва постане формування інтегрованої системи управління кордонами; ініціативи щодо вирівнювання соціально-економічного рівня розвитку регіонів (Криму); інституційна підтримка реформ; а також допомога у модернізації газотранспортної системи. Звичайно, виникає питання: чи наближає нова ініціатива ЄС Україну до нього, чи це витончена дипломатична гра заради заспокоєння ретивих київських політиків? І це постає своєрідним викликом для нашої держави. Адже Україна ще не досягла відповідних соціально-економічних критеріїв, які висуває ЄС до країн-претендентів, для вітчизняного політикуму ще не стали повсякденними атрибутами європейські політичні норми і демократичні цінності, сформовані вітчизняні інститути громадянського суспільства доволі мало впливають на життя країни. Однак, ми маємо брати до уваги й те, що у випадку попередніх розширень остаточне рішення про запрошення країни-апліканта, здебільшого, було політично мотивованим, що на момент вступу до ЄС високі соціально-економічні критерії досягалися не всіма претендентами.

Зазначу, що ще за президентства Л.Кучми у травні 2002 року, було також взято курс на євроатлантичну інтеграцію. Його прихильники сподівалися на те, що це прискорить євроінтеграцію, як у випадку з країнами ЦСЄ. Аналогія, так би мовити, мала б спрацювати. І це обстоюється й до нині  безальтернативно. Проте з наукової та й практичної точок зору це далеко не так. Варіативність у політиці та соціальній практиці не бралися до уваги. Нині для досягнення стратегічної мети важливим є з’ясування концептуальних засад сторін, часових меж та оптимізації затрат. А гальмування на нинішньому етапі імперативно вимагає відповідної їх переоцінки.

Раціональний підхід передбачає також врахування політики і реальних кроків іншої сторони. Значно затьмарюють перспективи України на європейську інтеграцію і концептуальні пошуки та географічна невизначеність Євросоюзу. У 2003 р. прийнята Європейською комісією концепція «Ширша Європа – сусідство» бачилася у якості нової парадигми міжкраїнової кооперації, створення спільного європейського економічного простору, який виходив далеко за його географічні межі та покликаний  був сприяти оптимізації стосунків інтеграційного угрупування із навколишнім оточенням, відповідати основним засадам моделі «Європа концентричних кіл». Але труднощі з адаптацією великого розширення ЄС, ускладнення з прийняттям конституції Євросоюзу, відтіснили цю ідею на другий план.  Нині змінилася і політична позиція потужних держав-локомотивів інтеграції ФРН та Франції, лідери яких не вбачають можливості за сучасних умов подальшого розширення євроатлантичних структур. Відомо, що і у Росії вельми стримане ставлення до стратегічних прагнень нашої країни. Це рельєфно унаочнюється відповідним ставленням Москви до Києва в рамках СНД та до формування ЄЕП, на що не можна не звернути увагу і про що нам слід поговорити під час сьогоднішньої дискусії.

Коли говориться за потенційні можливості України, варто розуміти, що їх реалізація – це завдання для самої України і ніхто окрім нас самих цього не буде робити. Інша справа, що сильні світу прагнули і будуть прагнути долучити потенціал України, та й не лише її, для власного утвердження та розширення свого впливу. Це слід розуміти як аксіому геополітики, зокрема періоду глобалізації.

Звичайно, що можна проводити відповідні паралелі утвердження на міжнародній арені нашої держави з іншими. І не лише з країнами ЦСЄ, але й повоєнної Західної Німеччини. Стосовно останньої, я б загострив увагу учасників «круглого столу» на наступному. За тогочасним визначенням К.Аденауера, Західна Німеччина, прагнучи інтегруватися у західні структури, поступала тим чи іншим чином не тому, що від неї це вимагали, а тому, що цього хотів саме німецький уряд. А зовнішньополітичні доктрини найбільших політичних сил повоєнної ФРН не мали істотних стратегічних відмінностей, вони відрізнялися лише тактичними завданнями та шляхами досягнення мети. На це я хотів би особливо звернути увагу учасників «круглого столу».

У нашому випадку, зважаючи на потенціал навіть нині ослабленої України, варто мати на увазі й те, що долучення її до того чи іншого полюсу, спроможне вельми відчутно змінити розклад геополітичних сил у світі. Це розуміли як у Вашингтоні, особливо за президентства Дж. Буша (молодшого), так і у Москві – раніше й тепер.

Ще десять років тому за одноосібного геополітичного домінування в світі США зміни стратегії НАТО стосувалися розширення відповідальності альянсу за безпеку поза межами кордонів держав-членів. В лоно такої стратегічної лінії лягала й лобістська підтримка входження держав ЦСЄ в західні структури країн Західної Європи, зокрема ФРН. Адже за східного розширення НАТО за рахунок – спочатку Польщі, Чехії та Угорщини, а потім й інших країн регіону та балтійських країн, ФРН переставала бути кордоном конфронтації чи протистояння. Саме врахування такої позиції значною мірою пояснює послідовність євроатлантичної інтеграції держав ЦСЄ – спочатку членство в альянсі, потім вступ до Євросоюзу.

У випадку з Україною ці геополітичні чинники та навіть реальна політика впливових «акторів» набувають дещо іншого значення та ваги. Так, з приходом у Вашингтоні нової президентської адміністрації, пріоритети останньої зазнали певних змін, першочерговим все більше постає порядок денний американсько-російських відносин. І в мене, як й у багатьох експертів, виникають сумніви щодо стратегічних бачень, ставлення Вашингтона стосовно України. Тому, оцінюючи становище та перспективи Києва у досягненні стратегічної мети на євроатлантичну інтеграцію, слід мати на увазі наступне. Передбачувані послідовність та строки входження до НАТО і ЄС, певно що мають бути видозміненні. Легший шлях і більш бажана послідовність, як у випадку країн ЦСЄ, вже відійшли в минуле. Але це не єдино можлива послідовність. Для нашої держави більш прийнятною може стати інша черговість: спочатку входження до Євросоюзу, а потім й до НАТО. На користь такого підходу говорить і той факт, що не всі країни-члени ЄС є також і союзниками по НАТО, що існують держави, які забезпечують свою безпеку іншим шляхом. Але ця тема потребує окремого аналізу.

Україні, її дипломатії слід формувати проукраїнську підтримку як у європейських структурах, так і селективно у більшості, якщо не в кожній державі. Про те що останнє можливо, говорить практика Польщі. В цій державі з початку 2009 р. в державній установі, яка опікується всім колом інтеграційних проблем, – в Управлінні Комітету європейської інтеграції створено унікальний підрозділ, – відділ технічної допомоги Україні. Відзначу, що в жодній з інших країн Євросоюзу такого органу, який організаційно переймався б лобіюванням інтересів країни-нечлена об’єднання не має. Даний відділ створений без наполягань з боку Києва. В даному зв’язку в мене, природно, виникає питання: чи не можна ініціювати щось аналогічне нашому МЗС і його закордонним представництвам у інших державах ЄС ?… Зазначу, що хто прагне досягти мети, той має шукати відповідні засоби.

Загалом же, Україна для більш успішного просування у досягненні стратегічних цілей на європейську інтеграцію має на основі глибокого аналізу зробленого, врахування помилок та нових викликів розробити добре опрацьовану відповідну Державну програму на кілька років. В ній мають бути відображені як заходи подолання кризи і піднесення соціально-економічного розвитку країни, так і тактично-технічні кроки, конкретні заходи щодо адаптації європейських норм і цінностей, імплементації чітких правових засад, підготовка управлінських і підприємницьких, вузівських і освітянських кадрів, а також низка ґрунтовних просвітницьких заходів щодо ознайомлення широкого громадського загалу з практикою життя європейської спільноти. Майбутньому входженню до європейського інтеграційного об’єднання мають прислужитися започатковані вже нині: вивчення курсів і спецкурсів з євроінтеграції, практики буття в ЄС учнівською та студентською молоддю, формування і розширення громадських об’єднань на підтримку європейського поступу держави тощо.

За сучасних умов слід також брати в розрахунок спрямованість геополітичних змін, майбутній розклад сил у світі, на континенті. Нині визначальною спрямованістю є процес трансформації монополярного в багатополярний світ. Природнім постало формування нових потужних геополітичних центрів світу — Європейського Союзу, Китаю та Росії, значне піднесення інших держав світу.  Й не дивлячись на те, що лише Євросоюз сповідує ліберально-демократичні засади поступу, ці суттєві геополітичні відмінності можна розглядати в контексті конструктивних змін міжнародного порядку, що відкривають можливості консенсусного вирішення ключових проблем загально цивілізаційного розвитку. Як показує світова фінансово-економічна криза, ліберальна модель не витримала сучасних випробувань.

Взявши це все до уваги, для корегування Україною пріоритетів свого стратегічного поступу має бути також і оцінка нею потенціалу головних центрів сили та динаміки їх розвитку. Навіть з урахуванням світової кризи, дійсно, що США, ЄС, Китай та Росія – це вельми потужні геополітичні полюси з величезним внутрішнім валовим продуктом. ВВП цих центрів складає відповідно – 12,5; 12; 9 та 1,7 трлн. американських доларів. Територія цих економічних велетнів становить – 9,6; 4,0; 9,5 та 17,1 млн. кв. км., де проживає відповідно – 280; 480; 1,350 та 142 млн. осіб.

Відзначу, що ВВП Китаю в 1990-2005 рр. зріс у шість разів, а у Росії він подвоївся за останні 5 років. Євросоюз фактично наздогнав за цим показником США. Беручи до уваги ці та інші фактори, (високий демографічний потенціал КНР і ЄС, величезну територію Росії (10% території планети) та її сировинні ресурси (п'ята частина світових запасів, зокрема: понад 45% запасів природного газу, 23% вугілля і 13% нафти) і, звичайно, той факт, що кожен зі світових центрів сили володіє ядерною зброєю (в ЄС ядерними є Франція та Велика Британія), можна констатувати формування принципово нової конфігурації сил у глобальному геополітичному просторі.

Зважаючи при цьому на зміни у співвідношенні сил між державами,  відносну економічну та військово-технічну слабкість і сировинну залежність України, слід зміцнювати її позиції у всіх можливих сферах. Підтримуючи співробітництво з переважною більшістю держав світу, Україна традиційно зберігає як домінуючі міжнародні відносини по лінії: «Захід — Україна — Схід» або у звуженому варіанті: ЄС — Україна — Росія. На напрями економічної взаємодії України з Європою, США та СНД у 2008 р. припадала левова частка (близько 73%) вітчизняного зовнішнього товарообігу. Показник торгівлі України у 2008 р., за даними вітчизняного Держкомстату, становив: з Росією близько 24%; з усіма країнами СНД – 37,7%; а з ЄС-27 – 30,8% та всіма країнами Європи (без урахування колишніх республік СРСР) — 33%. Ці дані говорять про співмірність відповідних коефіцієнтів.

Проте більш прискіпливий аналіз дає підстави стверджувати, що структура торговельних взаємовідносин Києва із країнами світу є незадовільною для національного економічного та господарського комплексу. Так, за загальним збільшенням зовнішньої торгівлі товарами і послугами протягом останніх років, зокрема після вступу до СОТ, лише за 2008 р. від’ємне сальдо у торгівлі товарами Україна має з кожною третьою державою світу, а його об’єм складав 18,5 млрд. американських доларів. Це уразливо, особливо в умовах світової кризи. І даний висновок стосується торгівлі з країнами більшості регіонів. Це легко прослідкувати, аналізуючи географію та обсяги імпорту – експорту нашої держави. Так, половина обсягів від’ємного сальдо припадає на 5 пострадянські держави, в тому числі РФ, Білорусь, Казахстан, Туркменістан і Узбекистан. Із 40 решти країн Європи Україна має від’ємне торгівельне сальдо з кожною другою, а з ЄС - з двома третинами держав, зокрема із Естонією, Литвою, Польщею, Румунією. Україна у 2008 р. мала від’ємне сальдо з кожною четвертою країною Азії, з 30 % держав Африки та Америки. Такий стан справ слід якомога скоріше виправляти, якісно поліпшувати економічний розвиток, нарощувати обсяги експорту та підтримувати вітчизняне виробництво.

Стратегічний вибір України на користь євроінтеграційного, євроатлантичного курсу є обґрунтованим і цивілізаційно закономірним. Україна історично є складовою християнської макроцивілізації (українці становлять 3% християн світу); тут поєднуються в національній ментальності східно- та західнохристиянські цінності: колективна й індивідуальна свобода, раціоналізм і прагматизм. Українцям характерна європейська толерантність щодо інших політичних, ідеологічних і релігійних систем тощо.

Говорячи про інтеграційні процеси на європейському континенті, ми маємо враховувати і реально оцінювати перспективи формування Єдиного економічного простору чотирма пострадянськими державами: України, Росії, Білорусі та Казахстану. У цьому зв’язку слід вказати на принципові відмінності у підходах України та Росії, інших країн-учасниць, їх різне концептуальне бачення перспектив ЄЕП. За оцінкою української сторони, вищою можливою формою співпраці могла б стати зона вільної торгівлі і відмова від формування наднаціональних органів. Натомість РФ прагне до формування єдиного митного простору, єдиного економічного режиму та спільної валюти. Зазначу, що вступ України до СОТ, започаткування переговорів Києва з Брюсселем про всебічну Зону вільної торгівлі знімає актуальність формування ЄЕП. Однак для України мова не може йти про відмову від прийнятних для нас форм взаємовигідної співпраці, розвитку дво- і багатостороннього співробітництва.

Слід враховувати, що незважаючи на всі перепитії останнього часу, відносини України з Росією є стратегічно важливими як з точки зору реалізації її курсу на європейську і євроатлантичну інтеграцію, так і в контексті її економічних інтересів в більш широкому спектрі. При цьому варто розуміти помилковість й необґрунтованість протиставлення євроатлантичного курсу України розвитку відносин із РФ. В цьому зв’язку можна цілком доречно провести аналогію зі значенням для свого часу так званої нової східної політики ФРН започаткованої за канцлерства В.Брандта. Хоч як тогочасний новий курс Бонна на впорядкування відносин з Союзом РСР, НДР та іншими державами «соціалістичного вибору» не критикували опоненти, він розширив власні можливості Західної Німеччини. Нова східна політика ФРН зняла напругу в міжнародних відносинах, уможливила не лише порозуміння держав і блоків, розрядку міжнародної напруженості, але й дозволила у історичній перспективі вирішити стратегічні завдання – подолати дводержавність німецького народу. І цією можливістю неодмінно скористалися політичні партії Західної Німеччини, які були свого часу опонентами порозуміння ФРН з державами Сходу.

У нашому випадку, можна аргументовано стверджувати, що стабільно високий рівень співробітництва з Росією є необхідною передумовою реалізації європейської і євроатлантичної стратегії України. Адже добрі взаємини з такою потугою, як Росія, для України обертаються солідним розширенням її власних економічних та зовнішньополітичних можливостей. Взаємовигідні відносини двох найбільших пострадянських держав піднімають рівень безпеки і передбачуваності розвитку континенту, вони розширяють поле маневру України. Натомість ускладнення відносин, зростання конфліктного потенціалу по лінії Київ – Москва не додають Україні ні тактичних, ні стратегічних переваг. Подібний сценарій відносин унеможливить входження України до євроатлантичних структур. Адже ні ЄС, ні НАТО не схильні обтяжувати себе допоміжними проблемами. У них своїх проблем щодо поглиблення інтеграції та підвищення керованості, вирівнювання рівнів розвитку, гармонізації руху робочої сили чи проблем по лінії відносин «старих та нових членів» вистачає.

Серпневі події 2008 р., криза грузинсько-російських відносин, окрім іншого, продемонстрували уразливість слабшого партнера та обмеженість впливу третіх, навіть доволі впливових міжнародних акторів, як Євросоюз чи США. Раціональним для України видається мінімізація напруженості відносин та розвиток взаємовигідного українсько-російського співробітництва, а також досягнення високих соціально-економічних європейських критеріїв та впорядкованості суспільно-політичного буття, реальна імплементація європейських норм і демократичних цінностей на вітчизняному ґрунті.

Сучасна Росія володіє стратегічними вуглеводними ресурсами й за нинішніх умов фактично є монополістом на шляху їхнього постачання в Україну. Входження РФ до числа найбільших світових економік, її зростаючий внутрішній ринок стає полем серйозної конкуренції експортерів. Також варто враховувати, що характер відносин України з Росією є одним із принципових елементів міжнародних відносин на європейському континенті.

 Слід зазначити, що наші країни по-різному вимальовують обриси свого майбутнього, стосовно інтеграційних процесів, що відбуваються на континенті тощо. За об’єктивної оцінки, реалізація проголошеного РФ прагматичного підходу до зовнішньої політики, може дати поштовх для позитивного розвитку  українсько-російських відносин. Тут для Києва є поле щодо посилення співпраці, до залучення широкого кола європейських партнерів та зміцнення власних позицій. Зрозуміло, що мова ніяк не може йти про реінтеграцію, половинчасті заходи в сенсі привілейованого партнерства. Цей варіант себе вже вичерпав, він закінчується із встановленням Росією світових цін на енергоносії. І це право кожної сторони, право виходити із власних національних інтересів. Адже навіть в інтеграційних формуваннях, таких як ЄС і Німеччина, і Польща – кожна, по-своєму, бачить і відстоює національні підходи до животрепетних питань.

Найбільш перспективною може бути стратегія України на розширення взаємовигідних відносин з Росією в широкому контексті значного посилення загальноєвропейських об’єднавчих тенденцій, які все чіткіше виявляють провідні держави континенту. Київ, посилюючи свої комунікаційні, транзитивні та об’єднавчі функції має максимально використовувати переваги та мінімізувати ризики власного геополітичного становища. З цієї точки зору цілком прийнятною стає концепція «Великої Європи», яка набирає змістовного наповнення у трикутнику ЄС – Україна – Росія. За такого підходу саме Україна постає системоутворюючим ланцюгом, а не периферійним елементом. Київ має ініціювати розробку широкомасштабних не лише дво-, а й трьосторонніх інфраструктурних проектів, спрямованих на ефективну співпрацю державних структур, підприємців та бізнес-формувань України, Росії та ЄС. Селективне кооперування у виробничій сфері по окремих сегментах має стосуватися співробітництва в наукомістких сферах, де сумісність і кооперація здатні обернутися для обох сторін солідним прибутком, зайняттям чільних позицій у світогосподарському розкладі.

Діючи в такому ключі, наша держава спроможна мати більше поле маневру, більш успішно долати кризу та втілювати власний курс. При цьому уможливиться значно скоріше розв’язання стратегічного завдання щодо піднесення ефективності всього народногосподарського комплексу. Для досягнення цього варто задіяти всі існуючі можливості, так як без соціально-економічного піднесення годі сподіватися на успішне просування по шляху євроінтеграційного поступу. Досягнення амбітної мети Україною має ґрунтуватися на її солідній економічній базі, консолідації політикуму країни та відповідних знаннях і прагненнях вітчизняного суспільства.