dc-summit.info

история - политика - экономика

Суббота, 21 Июля 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внешняя политика 20 років під питанням

20 років під питанням

20 років під питанням

У червні 1992 р. на західному березі Дністра точилися бойові дії: так знайшов свій збройний вихід конфлікт, котрий тривав між Молдовою та невизнаною Придністровською Молдавською Республікою (Придністров’ям) ще з кінця радянських часів. У червні цього року виповнюється рівно 21 рік з того часу, проте суперечності досі не вирішено і конфлікт набуває своєрідного «повноліття» у замороженому стані. ДК «Саміт» вкотре спробує розібратися в далеко не простих маневрах, котрими супроводжується мирне врегулювання молдавсько-придністровських сутичок. Традиційно спробуємо знайти коріння нинішнього у минулому.

Придністров’я (міжріччя Дністра та Прута) до 1812 р. належало Османській імперії, але після програшу у війні 1806-1812 рр. Туреччина мусила поступитися Бессарабією Російській імперії за Бухарестським мирним договором. До 1828 р. територія користувалася автономним статусом в складі Російської імперії, проте незабаром після підписання Адріанопольського договору (1829 р.) автономію було ліквідовано, Імперія почала проводити звичайну для своїх прикордонних територій політику «зміцнення кордонів» шляхом заселення Бессарабії переселенцями з внутрішніх регіонів імперії (так було засновано місто Болград як центр території осілості болгар та гагаузів).

12 жовтня 1924 р. на території УРСР було створено Молдавську Автономну Радянську Соціалістичну Республіку (МАРСР) зі столицею у м. Балта. МАРСР охоплювала 14 районів з населенням у 545,5 тисяч чоловік і територія Бессарабії автоматично «влилась» до складу автономії. Після анексії Бессарабії, півночі Буковини та округу Герца 2 серпня 1940 р. було створено Молдавську РСР зі столицею в м. Кишиневі. В результаті встановлення кордону між Молдавською та Українською РСР 8 з 14 районів МАРСР відійшли до України, а Придністров’я залишилось молдавською територією.

Наслідком багатьох перекроювань карти стала етнічна строкатість населення Придністров’я (за даними перепису населення Молдавської РСР, серед населення Придністров’я було приблизно 40 % молдаван, 30 % українців та 27 % росіян), яку часто називають однією з основних об’єктивних передумов виникнення конфлікту.

Хронологічно події розгорталися наступним чином.

31 серпня 1989 р. в Молдові був прийнятий закон, за яким державною мовою ставала молдавська на основі латиниці. Населення Придністров’я українського та російського походження заявило про порушення їх прав. Заяви були проігноровані владою, а подальші суперечки з приводу державної мови призвели до глибокого розколу суспільства. Специфіка МРСР в порівнянні з іншими республіками (проблеми на мовному ґрунті були присутні в багатьох республіках СРСР) полягала в тому, що було порушено питання про визнання ідентичності молдавської мови з румунською, а в самій Молдові почали поширюватись ідеї щодо створення моноетнічної держави та об’єднання з сусідньою Румунією.

В лютому-березні 1990 р. пройшли вибори до Верховної Ради МРСР, утворено за їх результатами більшість перевела молдавську мову на латинську графіку (як у сусідній Румунії), а державним прапором Молдови став румунський триколор з молдавським гербом посередині. 23 червня 1990р. Верховна Рада МРСР прийняла Декларацію про суверенітет. У відповідь 18 серпня було проголошено Гагаузьку Республіку у складі СРСР, а 2 вересня придністровські депутати вийшли зі складу молдовського парламенту, створили Тимчасову Верховну Раду та заявили про створення Придністровської Молдовської РСР у складі СРСР, що було закріплене результатами референдуму.

У вересні 1990 р. Молдова заявила про вихід зі складу СРСР. У грудні президентом новоствореної держави став кандидат від Народного фронту М. Снєгур. Одночасно відбулись перші зіткнення між сформованими на той час придністровською гвардією і молдавськими урядовими силовими структурами за контроль над мостами через р. Дністер.

Відсутність діалогу між керівництвом Молдови та самопроголошеної ПМР призвело до початку відкритого збройного протистояння у червні 1992 р. на території Придністров’я. Протягом майже двох місяців збройних сутичок з регулярними військами РМ (на боці яких за словами самих придністровців були румунські найманці та прибалтійські снайпери) придністровська сторона (до Гвардії приєдналися добровольці 14-ї армії РФ та волонтери з країн СНД, у т.ч. активісти УНА-УНСО) втратила близько 800 чоловік, ще близько 4 тисяч були поранено, а економіці регіону нанесені величезні збитки. Конфлікт вдалось залагодити лише завдяки участі розташованої на той час на території Придністров’я 14-ї армії РФ (раніше – радянської), яка розвела воюючі сторони по лінії їх зіткнення в місті Бендери.

Надалі почалися спроби врегулювання конфлікту мирним шляхом.

Власне, ще до боїв за Бандери 19-21 червня 1992 р. збройний конфлікт привернув увагу інших держав – 6 та 17 червня в Кишиневі відбулись чотиристоронні зустрічі міністрів закордонних справ Молдови, Російської Федерації, Румунії та України (після бойових дій на вимогу Росії Румунію було виключено з механізму вирішення конфлікту через її «власний інтерес»). За результатами зустрічей були розроблені рекомендації з врегулювання конфлікту на основі норм міжнародного права і принципу територіальної цілісності Республіки Молдова.

21 липня 1992 р. у Москві була підписана «Угода між Російською Федерацією та Республікою Молдова про принципи мирного врегулювання збройного конфлікту в Придністровському регіоні». Вдалося досягти повного припинення бойових дій, роз’єднати протиборчі сторони і створити між ними зону безпеки (по річці Дністер), куди був введений спільний військовий контингент миротворчих сил Росії, Молдови та Придністров’я під егідою Об’єднаної контрольної комісії (ОКК). З цього моменту конфлікт перейшов у стадію політичного врегулювання.

З кінця 1992 р. між Кишиневом і Тирасполем розпочався прямий діалог за посередництвом Росії, України та місії ОБСЄ. Московська Угода не влаштовувала протиборчі сторони, тому саме План місії ОБСЄ став основою для спільної Заяви президентів Молдови і Придністров’я від 28 квітня 1994 р., яка намітила головні напрямки переговорів щодо визначення державно-правового статусу Придністров’я.

5 липня 1995 р. РМ та ПМР укладають «Угоду про підтримання миру і гарантій безпеки між Республікою Молдова та Придністров’ям», а їх Президенти, М.Снєгур та І.Смирнов відповідно, звертаються до Президента України для гарантій дотримання умов угоди. Разом з тим, Молдова продовжувала трактувати ПМР як власний східний регіон.

8 травня 1997 р. у Москві було підписано Меморандум «Про основи нормалізації відносин між Республікою Молдова і Придністров’ям». Спершу придністровська сторона не погоджувалась на підписання, оскільки Молдова та Придністров’я виступають суб’єктами «спільної» держави, але пізніше до тексту було включено ст. 3: «Придністров’я бере участь у здійсненні зовнішньої політики Республіки Молдова – суб’єкта міжнародного права, з питань, що стосуються його інтересів. Рішення за даними питаннями приймається за згодою сторін». Таке положення практично перетворювало Молдову на «недофедерацію» і виводило Придністров’я з дипломатичного небуття. Проте, досі сторони намагаються по-своєму тлумачити зміст Московського меморандуму: Кишинів під «спільною державою» розуміють єдину, територіально цілісну республіку з наданням Придністров’ю широкої автономії, а у Тирасполі виступають за рівноправну суб’єктність.

В результаті переговорів у підмосковному м. Мещерино на початку жовтня 1997 р.сторонам за допомогою посередників вдалося погодити проект проміжної угоди (Мещеринський документ) з врегулювання конфлікту, який придністровська сторона відмовилася підписати, не пояснивши причин. 20 березня 1998 р. в Одесі прозвучала спільна україно-російська заява, в якій пропонувалося надати Придністров’ю особливий статус у складі РМ.

У грудні 2002 р. було прийнято спільне рішення про проведення щомісячних зустрічей Постійної наради з політичних питань у рамках переговорного процесу. Офіційний Кишинів визнавав, що без федералізації Молдови з наданням Придністров’ю особливого статусу, вирішити проблему розколу країни не вдасться.

В результаті довгострокових переговорів був прийнятий так званий «меморандум Козака» (Д.Козак.— заступник голови кремлівської адміністрації). Документ передбачав асиметричну федералізацію Республіки Молдова: повноваження поділяються на федеративні, спільні та повноваження суб’єктів; суб’єкти федерації мають свої власні органи законодавчої, виконавчої та судової влади, Конституцію та законодавство, державне майно, самостійний бюджет та податкову систему, державну символіку та інші атрибути державного статусу. Напередодні підписання 24 листопада 2003р., документ був заблокований молдавським керівництвом. Пізніше Президент Молдови В. Воронін пояснив мотив зриву підписання «меморандуму»: у світлі потенційної євроінтеграції держави не було узгоджено питання російської військової присутності у придністровському регіоні.

На саміті ОБСЄ в Софії на початку грудня 2004 р. була представлена Декларація (Пакт) стабільності та безпеки для Молдови, що була розроблена США, Румунією та Євросоюзом. Документ також не було підписано: Росія, відмовилась давати згоду на ухвалення через можливий перегляд діючого формату переговорів та подальше вирішення придністровської проблеми без участі Придністров’я і за югославським сценарієм.

Відсутність ефективних засобів вирішення конфлікту породжувало наростання протиріч, котрі виливалися у нові прояви ескалації. На початку серпня 2003 р. було закрито декілька придністровських шкіл, які проводили навчання молдавською та румунською мовами, через закінчення терміну їх ліцензії. Адміністрації окремих шкіл під впливом Кишинева відмовилися подавати документи на продовження ліцензій на діяльність у ПМР. В результаті серії «ходів» було заблоковано залізничне сполучення (в т.ч. і транзитне) в обох напрямках; ПМР перестала постачати в Молдову електроенергію, газ та воду; Молдавська митниця відмовилася оформляти придністровські товари та заборонила їх транзит – почалася економічна блокада Придністров’я до середини 2005 р., збитки ПМР завдані блокадою становили більше 65 млн. дол.

Аналіз Придністровського конфлікту – справжня хрестоматія політолога-міжнародника: це реально існуючий політичний конфлікт, що виник в результаті розпаду системи, проявився у формі сепаратизму, має риси міжетнічного протистояння (у м’якій формі), а підтверджена участь представників інших держав робить його ще й міжнародним. Разом з тим, вся складність конфлікту не може бути причиною настільки тривалого його вирішення, що зайвий раз вказує на неефективність міжнародної дипломатії.

Практика свідчить, що дві сторони ніколи не вийдуть зі стану конфлікту, якщо не готові йти на згладжування гострих кутів або якщо їх до цього не примусять «арбітри». В ситуації з Придністров’ям арбітри не здатні на примус, бо їх досить багато і вони мають настільки відмінні погляди на розв’язання проблеми, що самі не можуть дійти компромісу. Кожен посередник переслідує свій інтерес: Україні не вигідне сусідство із зоною постійної контрабанди та й хочеться нарешті закріпитися в статусі країни-переговорника; Росія зацікавлена у збереженні свого впливу в Європі з огляду на загрозу розширення ЄС на Схід; США намагаються витиснути Росію як центр євроазіатського впливу і створюють власну монополію впливу, розробляючи ідею керованих конфліктів на практиці; ЄС та ОБСЄ бояться існування нестабільної «гарячої точки» в регіоні.

Молдова не хоче йти на поступки «сепаратистам» і тим більше не збирається втрачати територію, яка до початку конфлікту забезпечувала 35 % ВВП держави, проте не може її втримати. Придністров’я прагне самостійності у вирішенні внутрішніх та зовнішніх питань політики, але не може повною мірою використати свій ресурсний потенціал та зіграти на енергетичній залежності Молдови. На перший погляд, придністровські лідери хотіли мирного розв’язання суперечностей, а Молдова пішла «в штики». Проте, можна не сумніватися, що обидві сторони обрали стратегію «наша перемога – їхня поразка» і з самого початку будували свою політику на позиціях суперництва або вичікування. Але не розрахували сил і повністю «зав’язли» у самими ж створеному болоті.

Нині позиції сторін стали діаметрально протилежні: офіційний Кишинів розглядає питання статусу Придністров’я виключно на основі Конституції, де зазначено унітарний характер держави, з наданням регіону статусу територіальної автономії за прикладом Гагаузії; Придністров’я взяло курс на окреме існування та досягнення визнання як незалежної держави, що готова буде підтримувати з Молдовою добросусідські рівноправні відносини.

В принципі існує небагато варіантів майбутнього для Придністров’я: незалежність або приєднання – до Молдови, Росії та України. В будь-якому випадку від самої «бунтівної провінції» абсолютно нічого не залежить. Більше того – ситуація зайшла настільки далеко, що самотужки ні Молдова, ні Придністров’я не здатні вирішити конфлікт. А з іншого боку, допомога третіх сторін вже протягом а протязі всього існування конфлікту таке втручання не принесло результатів двох десятків років не приносить користі. Процес вирішення Придністровського конфлікту дуже нагадує хід ремонту українських доріг: часу витрачається чимало, техніка гуде, робітники втомлюються, ями латаються, а їхати все одно неможливо.

Останній раунд переговорів відбувся 23-24 травня цього року в Одесі і знову у форматі «5+2», котрий вже став символічним: навіть Google при запиті «5+2» видає в першу чергу результати по Придністров’ю. Тим не менше переговори саме в такому форматі відновилися тільки у кінці 2011 р. після 5-річної перерви. Незважаючи на свою орієнтованість на вирішення окремих соціально-економічних спірних питань, переговори поступово рухаються до кінцевого врегулювання конфлікту. Принаймні так хочеться думати.