dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 17 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внешняя политика Газовий нокаут у Брюсселі: "ЄС - Україна — 5:0"

Газовий нокаут у Брюсселі: "ЄС - Україна — 5:0"

Газовий нокаут у Брюсселі: ЄС - Україна - 5:0

Останнім часом оцінювати ті чи інші події як у внутрішньо-, так і у зовнішньополітичному житті України стає дедалі важче. Зрозуміти, що до чого в певному конкретному випадку, нині складно, як ніколи. Для цього існують об'єктивні причини, пов'язані з безпрецедентною складністю нинішнього етапу розвитку української державності й, особливо, його міжнародного - глобального та регіонального - контексту. Значну вагу мають і обставини суб'єктивні. В умовах полярної - "чорно-білої" - орієнтації провідних політичних сил та їхніх лідерів те, що для одних є позитивним,  іншими сприймається як негатив і навіть як "зрада національних інтересів".

"Газова" конференція України та Європейського Союзу в Брюсселі стала епохальною подією в процесі пошуків варіантів для переформатування газового ринку. Вже другою за неповні три місяці 2009 р., якщо вважати, що першою подією приблизно такого ж масштабу й значення було підписання українсько-російської "газової" угоди в січні місяці у Москві.

Московські домовленості, згадаймо, Ю.Тимошенко як головний з боку України суб'єкт їх досягнення оцінила як блискучу славну перемогу, хоча підтвердити переможну реляцію цифрами так і не зуміла. В.Ющенко, який виступив у ролі такого собі "стороннього спостерігача" й арбітра, кваліфікував їх як принизливу ганебну поразку.

Домовленості брюссельські, зважаючи на обставини, в яких їй було досягнуто, навряд чи викличуть такою ж мірою різні оцінки у "великих хатах" на Банковій і Грушевського. Адже президент та прем'єр діяли спільно і в прямому, і в переносному сенсі, у черговий раз вимушено перетворившись з непримиренних опонентів на ситуативних спільників. У Брюсселі вони були разом, тому кожен з них вимушений називати результати, що їх було там досягнуто, перемогою. Кожен при цьому намагатиметься робити все, щоб приписати цю перемогу виключно собі.

Але - чи мала місце справжня перемога, чи маємо справу з черговим міфом, замішаним, з одного боку, на окозамилюванні, з іншого, - на нездатності вищих керівників держави адекватно оцінити ситуацію.

В одному з європейських інформаційних джерел, аж ніяк не схильному ані до надмірної політизації економічних у своїй основі питань, до яких, зокрема, належить і проблема забезпечення споживачів Європи газом, ані до спотвореного висвітлення подій, - матеріал про конференцію вийшов під  красномовною назвою: "Гроші в обмін на прозорість фінансових відносин". 

З огляду на зміст підписаних у Брюсселі документів можна було б уточнити: "Невеликі гроші в обмін на велику прозорість". Та ще й додати одну без перебільшення архіважливу деталь стосовно того, що гроші нам обіцяють у кращому випадку "завтра", а прозорості й усього, що з нею в найбезпосередніший спосіб пов'язане, очікують уже сьогодні.

Якщо подивитися на підсумки події 23 березня без рожевих окулярів, то доведеться констатувати, що, підписавши за підсумками Міжнародної конференції у Брюсселі з Євросоюзом Спільну заяву, Україна взяла на себе значно більше зобов'язань, ніж одержала навіть не преференцій, а обіцянок.

Українська сторона має зробити цілу низку серйозних кроків. Європа у відповідь спостерігатиме, щоб все робилося, як треба, та - контролюватиме.

Оцінка зробленого здійснюватиметься за критеріями, передбаченими європейським законодавством та відповідними директивами Євросоюзу. Посилання на українські закони в тексті документу лише одне: наприкінці преамбули у дуже обтічній формі, після чергової коми згадано "положення законодавства України щодо державної власності на газотранзитну систему".

В обмін на черговий пакет невиразних запевнень у визнанні української "європейськості" Київ погодився на дуже непрості для себе умови, залишивши до того ж надто велику кількість "шпаринок", які дозволяють вимагати від нього ще більшого аж до відчуження під тим чи іншим приводом майнових прав держави на прибуткові сегменти ГТС на користь європейських та інших кредиторів.

Аналіз українсько-європейських домовленостей, зафіксованих у підписаній Заяві, ще, гадаю, попереду. Хоча, чи дійде до цього справа, передбачити важко, бо інтересу розбиратися в справі по суті немає і ще довго не з'явиться в жодної з провідних українських політичних сил.

Втім, одну з тез варто згадати. Йдеться про домовленість щодо "...готовності сторін докладати зусиль з метою забезпечення оптимального використання газотранзитної системи України у середньо- та довгостросковій перспективі, враховуючи комерційні практики".

Хоча пояснити, що означає вислів "комерційні практики", важко, до нього слід поставитися з усією серйозністю. Попри позірну декларативність, цей продукт недолугого перекладу нагадує міну уповільненої дії.

Створення передумов для виникнення ситуації лобового зіткнення інтересів, з одного боку, держави Україна в особі її Уряду як суб'єкта нових українсько-європейських домовленостей, а з іншого, тих міжнародних фінансових установ та їхніх уповноважених представників, перед якими цей Уряд узяв певні зобов'язання, - є справою техніки. Досвід НАК "Нафтогаз України" свідчить про те, що такого роду ситуації буквально вбивчі для тієї зі сторін, яка потрапляє у кредитну залежність від іншої.

У перекладі нормальною мовою з офіційно-казенного жаргону положення про "врахування комерційних практик... у середньо- та довгостроковій перспективі" означає лише одне: розпоряджатися своєю ГТС українцям залишилося зовсім недовго, і "середньострокова перспектива" цілком може настати значно раніше, ніж ми думаємо.

Члени української делегації в Брюсселі з усіх сил робили вигляд, що вони рівноправні учасники процесу, а не статисти, яких викликано лише для того, щоб забезпечити ілюзію партнерства між "старшим" та "наймолодшим" братами. Реальну картину наочно розкриває модель використання мов кожної зі сторін як на стадії попередньої підготовки тексту Спільної заяви (російська делегація образилася за те, що з нею цей текст не було узгоджено, навіть не підозрюючи, що з українцями його теж не узгоджували, лише переклавши поганою українською мовою) так і на етапі її підписання.

Хоч наприкінці Спільної заяви й стоїть "заповітна" дипломатична формула про те, що документ складено "...українською та англійською мовами, при цьому обидва тексти є автентичними", - насправді, українською мовою текст Заяви, схоже, не писали й не обговорювали. Його переклали з англійського оригіналу. Ось така "рівноправність", на яку наші очільники погоджуються без будь-яких застережень під гаслом: "аби москалям гірше!".

Про те, що українська мова, якою складено Спільну заяву, жахлива з огляду не лише на свою примітивність й невідповідність літературній нормі, а й безграмотність (текст рясніє грубими помилками), годі й згадувати. Й Європа, й усі ми встигли, на жаль, звикнути до того, що українські лідери спілкуються з народом і зі світом, як написало нещодавно одне авторитетне західне видання, "ламаною мовою", через яку їх не можна, як слід, зрозуміти.

Українські президент і прем'єр-міністр у Брюсселі демонстрували давно небачену злагоду й толерантність. Хоча дивитися на них було гірко.

Чому на те, що нам підсунула Європа, погодився В. Ющенко, зрозуміти неважко. Президент потішився ще одним закордонним вояжем та ще й насолив Москві. У деталі домовленостей він, швидше за все, не занурювався, повіривши на слово в те, що ситуація виглядає саме так, як йому доповіли.

Чому на брюссельський розгром пішла Ю. Тимошенко, пояснити складніше. Для неї як для голови Уряду, який, власне, й узяв на себе всю відповідальність за виконання вимог, зафіксованих у Спільній заяві, дальший розвиток подій на "газовому" фронті може виявитися вкрай несприятливим.

Ю. Тимошенко у Брюсселі довелося ставити підпис під тим, у що вона значною мірою не вірить і проти чого виступала. Йдеться, скажімо, про "організаційне й юридичне" виокремлення "Укртрансгазу" зі структури "Нафтогазу", яке відповідає інтересам потенційних інвесторів з Європи, але може мати негативні наслідки для держави та її економічних інтересів. Або про черговий раунд загострення "газових" відносин з "Газпромом" і Росією, які прем'єр-міністрові абсолютно ні до чого, особливо за нинішніх обставин.

Ю. Тимошенко, судячи по всьому, витримувала шалений тиск з боку європейців до останнього. Проте не витримала. Ще 13 березня Ж.М. Баррозу у листі до неї й до В. Ющенка, роздратовано і не дуже добираючи слів, повідомляв, що конференцію буде зірвано, якщо вони не погодяться на вимоги. На той момент згоди Уряду на самостійність "Укртрансгазу" не було.

Дещо раніше Г. Немиря заявив прямо у вічі європейцам на форумі "Україна - Європа" у Києві, що "помилку роблять ті, хто прагнув і прагне будувати європейське майбутнє України на антиросійській платформі". 23 березня його безпосередня керівниця в Уряді пішла на значне посилення такої "платформи", до того ж у чи не найвразливішій нині - газовій - сфері.

Що ж могло статися такого, що у вирішальний спосіб вплинуло на позицію Ю. Тимошенко, змусивши її поступитися?

Можливо, вибори в Тернополі 15 березня її так сильно налякали?