dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внешняя политика Україна як потенційний регіональний лідер: чи втрачено всі шанси?

Україна як потенційний регіональний лідер: чи втрачено всі шанси?

Павло Рудяков

Одразу після здобуття незалежності на початку 90-х років минулого століття перед Україною як суверенною державою відкрилася ціла низка шансів і можливостей, пов'язаних як з регіональною та міжрегіональною співпрацею як такою, так і з претензіями на регіональне лідерство. Україна, приміром, цілком серйозно розглядалася як чи не головний претендент на провідну роль на пострадянському просторі. Її потенціал (включаючи ядерний арсенал), наявний на той час, розраховувати на щось подібне дозволяв. З іншого боку, вона мала шанс включитися до групи країн Центральної Європи, які заявили про свою націленість на приєднання до Євросоюзу. Принаймні теоретично. Тоді Вишеградська "четвірка" перетворилася б на "п'ятірку" або міждержавне об'єднання асиметричного типу за схемою "4 + 1".

Нічого цього не сталося через низку причин та обставин. Вирішальну роль при цьому зіграли, вочевидь, цивілізаційний та геополітичний фактори. Чи все-таки в іншій послідовності: геополітичний та цивілізаційний, бо первинними виявилися міркування саме геополітичної природи, на які у відповідний спосіб було "накладено" цивілізаційний "орнамент".

Далася взнаки неготовність до такого кроку державного керівництва й основних груп еліт. Та й самим країнам Вишеградської групи приєднання до їхнього "пулу" України з її, з одного боку, претензіями на лідерство, з іншого, стійким пострадянським синдромом з огляду на рішучий поворот до Європи було навряд чи вигідно.

На пострадянському просторі або, хоча, на якійсь його частині Україна з огляду на об'єктивні реалії могла б (і ще, певно, може) поборотися за лідерство, проте через суб'єктивні причини діяла надто обережно. Оцінки вірогідності такої можливості лунають різні, часто-густо – прямо протилежні. Від таких, наприклад, згідно з якими Україна "приречена" на регіональне лідерство, до тих, що безапеляційно стверджують, що вона на щось таке нездатна і неспроможна.

Якщо вести мову не про лідерство "взагалі", а про конкретні його прояви, то не можна не згадати ГУАМ, хоча це - приклад, швидше, негативний, ніж позитивний. Адже у цій регіональній міжнародній організації нам сам Бог велів бути лідером, але ми ним так і не стали.

Претензії на лідерство на пострадянському просторі або на одній з його частин вимушено провокують конкуренцію України з Росією як традиційним лідером і носієм реінтеграційних тенденцій. Ця конкуренція є природною й боятися її не варто. Важливо при цьому не допускати конфронтації. Хоча в цьому питанні сценарії розвитку подій більшою мірою залежать усе-таки саме від Росії, ніж від України.

Дилема: "партнерство чи суперництво?", - не є реалією дня й зовнішньополітичного моменту виключно для України. Для обговорення на ХХІ Економічному форумі у Польщі, що його організує Інститут Східноєвропейських студій, обрано тему: "Європейські дилеми: партнерство або суперництво?". І це, гадаю, вкрай показово.

Дивлячись на проблему регіонального лідерства під кутом зору цієї дилеми, ставити питання про вихід на рівень стовідсоткового партнерства з Росією навіть у довгостроковій перспективі було б, мабуть, надто оптимістично. Мову слід було б вести про формат за формулою: "партнерство з елементами суперництва" як найбільш оптимального за нинішніх умов.

Регіональне лідерство є однією зі складових більш широкого поняття – регіонального виміру. Регіональний вимір для України нині мав би існувати й виявлятися у двох основних форматах: з одного боку, у регіональній співпраці (у тому числі, за транскордонною моделлю, що її активно й наполегливо пропонує для своїх членів, партнерів, сусідів Євросоюз, з неухильним розширення кола українських регіонів, включених до нього), з іншого, у роботі, спрямованій на позиціювання себе як регіонального лідера.

У світі, який значною мірою вже змінив свій вигляд під впливом глобалізації й який продовжує глобалізуватися, будь-яке регіональне лідерство передбачає підтримку ззовні, з боку "гравців" більш високого рівня. Без зовнішнього "спонсорства" регіональне лідерство за нинішніх умов і обставин навряд чи взагалі можливе. Для України фактор зовнішньої підтримки її претензій на регіональне лідерство залишається невизначеним. Окрім усього іншого, не треба забувати й про те, що наше лідерство, що б там хто не казав, за великим рахунком невигідне ані Росії, ані ЄС, ані таким нашим безпосереднім сусідам, як Румунія, Туреччина, Польща, Угорщина.

Зі світового досвіду відомі різноманітні моделі регіонального лідерства. Серед них є, приміром, модель, заснована переважно на економічних засадах, яскравим прикладом якої може служити Німеччина як неформальний лідер групи членів Європейського Союзу з числа країн Центральної Європи, Балтії, Скандинавії.

Є й така модель, як лідерство Франції для країн Північної Африки, яке

ґрунтується як на факторі економічної співпраці, так і на спільному історичному минулому часів французького колоніального панування, а також на культурній взаємодії у межах франкофонного світу. Є модель лідерства Росії на пострадянському просторі.

З іншого боку, є модель, що її наполегливо й, треба визнати, аж ніяк не безрезультатно прагне втілити в життя Туреччина на Балканах та у Чорноморському регіоні. Є модель умовного лідерства рівного серед рівних.

Треба констатувати, що станом на даний момент Україна до лідерства у "своєму" регіоні за жодною зі згаданих моделей або не зовсім готова, або навіть зовсім не готова. Втім, складати руки й впадати у розпач через цей факт не варто. Шанс змінити ситуацію на краще, на мій погляд, є. Для його переведення в площину практичних дій не треба чекати зростання ВВП, збільшення золотовалютних резервів або набуття статусу асоційованого члена ЄС. Достатньо запропонувати потенційним партнерам по регіональній і міжрегіональній співпраці за українського лідерства новий порядок дня.

Це до снаги новому поколінню українських державних керівників і політиків, яке має змогу вийти на провідні позиції вже протягом наступних двох-трьох років. Регіональне лідерство, як правило, неможливе поза суб'єктивним фактором, тобто без появи державного діяча, спроможного взяти на себе лідерську функцію у формальному й неформальному спілкуванні з лідерами інших держав регіону. Потенційні претенденти на цю роль у вітчизняному істеблішменті є, і цей факт вселяє оптимізм.

Регіональне лідерство України не обов'язково мало б знаходити своє виявлення у її перевазі над іншими – економічній, політичній, військовій та ін. Аж ніяк ні. Мова могла б, приміром, іти про лідерство у висуненні тих чи інших ініціатив, значущих для регіону й в об'єднанні навколо себе групи країн регіону для практичного втілення в життя цих ініціатив.

Вести мову про можливе висунення України на позицію регіонального лідера взагалі доречно нині швидше у контексті емітента регіональних ініціатив, ніж лідерства у буквальному розумінні цього поняття.

Регіональна ініціатива як початкова форма регіонального лідерства мала б, гадаю, бути уважно вивчена у нас в країні.

Претензії на регіональне лідерство могли б набути реальних обрисів, якби Києву вдалося запропонувати пострадянським країнам спільний "проект", який би передбачав, з одного боку, просування кожної з них уперед на шляху підвищення ефективності економічної співпраці (в тому числі й її сегменту, "зав'язаного" на Росію й енергоносії), з іншого, зберігав для них європейську перспективу в тому чи іншому конкретному виявленні.

Найбільш перспективним і реальним з огляду на можливе лідерство виглядає Причорноморський регіон. Він, окрім усього іншого, цікавий і важливий ще й з точки зору наповнення реальним практичним змістом Чорноморсько-Балтійської "дуги".

Зосередження України на забезпеченні регіонального лідерства неминуче викличе зворотну реакцію зацікавлених сторін і так само неминуче призведе до зміни регіональних "розкладів", які мають місце нині, й до зрушень у статус-кво.

Найбільш реально виглядає перспектива досягнення ефекту зрушення, пов'язана з активізацією Києва як одного з учасників процесу врегулювання молдовсько-придністровського конфлікту. Саме Придністров'я могло б за певних обставин відіграти роль тієї ключової ланки, потягнувши за яку може виявитися можливим перевести розмову про наше регіональне лідерство з голої теорії до площини практичних дій.