dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 15 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внешняя политика Реваншизм як прояв геополітики: погляд з України (Частина І)

Реваншизм як прояв геополітики: погляд з України (Частина І)

Микола Михальченко, член-кореспондент НАН України

Реваншизм (revanchisme, "отмщение") – прагнення до перегляду результатів поразок в минулому (повернення політичного значення, територій, втрачених у війнах, відплата, кара за минулу поразку, за приниження, підготовка до нової війни під приводом повернення довоєнних кордонів і довоєнної системи міждержавних відносин, відновлення імперських кордонів тощо). Реваншизм як політичне явище, комплекс ідей, стратегеми дій є предметом дослідження історичних, політичних і військових наук, філософії і політичної  економіки. Значно рідкіше він стає предметом уваги інших суспільних наук, наприклад соціальної психології, яка розглядає феномен реваншу значно ширше, ніж наведено вище. Ідеї реваншу пронизують як життя індивідуумів, так і соціальних груп, верств, класів. Отже реваншизм це індивідуальні і колективно-соціальні ідеї, дії, доктрини, стратегеми і т.д. Інколи ідея індивідуального реваншу, наприклад у Гітлера, Леніна, Сталіна, накладається на ідею державного (суспільного) реваншу і стає детонатором подій не тільки національного, але й міжнародного характеру. Ідеї реваншу можуть підживлювати ідеї національного відродження, неоімперства і  т.д. Це явище ще чекає монографічних досліджень історичного плану і відносно сучасності.

У цій роботі реваншизм буде розглянуто в досить вузькому аспекті – як політичні наслідки Другої світової війни, Третьої світової (так званої "холодної" війни, яка за наслідками має не менше значення, ніж попередні світові війни). А також в контексті розвалу.

Для громадянина України важливе багатобічне трактування і поняття "реваншизм", і ідей реваншу в багатьох значеннях, і політичний, і військовий, і економічний реваншизм тощо. Особливо в контексті подолання постімперського синдрому.

Спочатку висловимо декілька  методологічних тез щодо аналізу реваншизму.

У буденній свідомості багатьох людей склалося суто негативне ставлення як до поняття "реваншизм", так і до ідей і практики реваншів. Насправді ж проблема значно глибше. Дійсно, досить часто ідеології і політики реваншу в  міжнародних відносинах ведуть до зростання міжнародної напруги і навіть війн. Це яскраво видно на історії взаємовідносин Франції і Німеччини, яка затьмарена ідеологією, психологією і політикою взаємних  реваншів, коли то французи відбирали території у Німеччини і захоплювали столиці різних германських держав, то німці захоплювали французькі території і навіть Париж. Століття існування реваншистських настроїв і політик до цього часу викликають підозри про можливість спалаху реваншистських  стратегій з обох боків. Особливо це відчувається  у Франції, коли вона побачила об’єднану Німеччину як наймогутнішу державу Західної і Центральної Європи. Одночасно ми бачимо спалах шотландського націоналізму, в основі якого лежать ідеї подолання наслідків історичного програшу Шотландії  у війнах з Англією, тобто значною мірою ідеї історичного реваншу, які не так вже і просто оцінити позитивно або негативно.

Отже кожна ідеологія і політика реваншу повинна  бути оцінена конкретно-історично, де категорії національних інтересів, міжнародної безпеки, історичної  справедливості та інші застосовуються з різних сторін, в різних інтерпретаціях. Імперські підходи – це одне. А національно-визвольні рухи, право націй і народів на самозбереження, на державність, на мову, на культуру – це інше. Важко відмовити їм в праві на історичний реванш у формі націєтворення і державотворення.

У поневолених націй і народів ідеї реваншу – стереотип мислення. Цей стереотип не дає їм історично заснути або  вмерти, підштовхує на протест, рішучі дії, інколи в  формі помсти. Наприклад, розвал імперій, в тому числі  СРСР, не тільки супроводжувався жорсткими діями спочатку проти імперських військ, як це відбулося в діях проти радянських вояків, а потім і російських, які діяли проти колонізованих народів, але й помстою населення нових держав усім "окупантам". Де часто "окупантами"  виступали ні в чому не винні цивільні люди, волею долі закинуті "на будівлі комунізму", у військові містечки, для проведення політики "совєтізації" і "русифікації". Ще  більш жорсткою була війна нового часу проти сербів в розваленій Югославії. Хоча й серби діяли занадто жорстко, іноді використовуючи методи геноциду.

Реваншизм двогостра зброя, яка може миттєво поміняти позитив на негатив, "+" на "–". Як явище і  технологія, розраховані на широкі маси населення, вони мають свою логіку, яка може бути далекою від гуманізму. Ця логіка відома: тимчасово, а ця  "тимчасовість" може тягтись століттями, схилити голову перед переможцем; коли визріють історичні умови, підняти голову і оглянутися в пошуках союзників в боротьбі з головним ворогом; готувати націю для помсти, інколи з не досить зручними  союзниками; історична помста в різних формах. Не завжди ця логіка має усі складові в повному обсязі. Але вона діє в цілому. Наприклад, українську націю звинувачують російські шовіністи у колабораціонізмі з німцями під час Другої світової війни, посилаючись на батальйон "Нахтігаль";  дивізію СС "Галичина". Так, це було. Але  чомусь не згадують, що з німцями діяли різні російські військові або напіввійськові (поліційні) з'єднання кількістю біля 3,5 млн. осіб. Це треба було ж більшовикам так дошкулити російській нації, що мільйони руських пішли на співробітництво з німцями, історичними ворогами Московії і Росії.

Ідеї реваншу можуть створити нову ідеологічну і політичну атмосферу в суспільстві, яке програло чергову історичну битву, об'єднати націю, підготовити її для чергового "історичного стрибка". Якщо ж цей "стрибок" не може здійснитися через об’єктивні і суб’єктивні фактори, то об’єднуючий імпульс поступово згасає, хоча в ідеологічному плані він залишається функціонуючим, особливо на першому  етапі згасання реваншизму як політико-організуючої сили. Заповіт на реванш передається від дідів і батьків онукам і дітям.

Поступово "солодкий смак" реваншистських ідей і гасел стає солодко-кислим, а потім кислим. Наприклад, коли бувші колонії не можуть реально помститися метрополії, то  реваншизм приймає форму порожньої риторики, хоча в історичній пам'яті постколоніальних етносів і країн він залишається як історична травма, соціально-психологічний стереотип ворожого ставлення до бувшої метрополії. Яскраво це відображається у взаємовідносинах Польщі і Росії. Росіян дивує досить вороже відношення поляків до росіян. А це "працює" історична пам'ять про війни між Польщею і Росією, які Польща програла. Поляки не можуть забути численні поділи Польщі, які ініціювала Російська імперія. Як не можуть забути жорстокого захоплення повсталої в різні часи Варшави і її нищівного пограбування військами російських фельдмаршалів Суворова і Паскевича, як російські війська спокійно чекали під час Другої світової війни, поки гітлерівці не придушать повстання у Варшаві, а потім майже п’ятдесят років будуть окупантами в Польщі. Не забуте поляками і спільне вторгнення нацистів і радянських вояків в Польщу в 1939 році. Так звідки ж з'явиться "дружнє" відношення поляків до росіян?

Реваншизм, який не має історичної перспективи, поступово вироджується. Нація, етнос, які були в стані єдності, розпадаються на угрупування, які мають специфічне ставлення до ідей реваншизму по відношенню до країни – предмету реваншу. Протиріччя між ними стають усе більш суттєвими. Мрія про реванш видихається. На заміну приходять нормальні міжнародні стосунки, як, наприклад, між Францією і Німеччиною. Хоча природні історичні протиріччя міждержавних стосунків залишаються дієвими.

Деякі ж угрупування не погоджуються на нормалізацію міждержавних стосунків. Звідси "проростає" міжнаціональний і міждержавний тероризм. Наприклад, "кавказький" тероризм в Росії, баскський в Іспанії, ірландський у Великій Британії, а також міждержавний – між Палестиною та Ізраїлем, Пакистаном та Індією, звідки англійці пішли при розвалі Британської імперії, але залишили штучним поділом колоніальних територій постімперський реваншистський спадок.

Для України проблема реваншизму не є гострою в політичному і військовому планах. З одними історичними  поневолювачами, наприклад, Австро-Угорською (Габсбургською) імперією розібралася Історія. Взаємовідносини з  Польщею поступово нормалізуються, хоча історичні аспекти протистояння українців і поляків ще й не зовсім подолані. Складніші взаємовідносини України з Росією, яка прагне відновитися як імперія і розробляє (в особі різних інституцій і політиків) плани історичного реваншу. Оскільки Росія не може реваншуватися по відношенню до США і НАТО, які перемогли її у Третій "холодній" війні,  то вона пробує реваншуватися на тих країнах, які оголосили стратегії євроінтеграції, тюркізації, китаїзації. Україна є об’єктом "№ 1" такої реваншизації, оскільки без України Росія як імперія відродитися не може.

Але про це згодом. Для нас важливо розглянути взаємовідносини України і Росії в розрізі "бувша колонія – метрополія" і показати, що Україна не має реваншистської політики по відношенню до Росії. Науковці і політики, просто громадяни України, вважають – Історія зведе свої рахунки з Росією, якщо вона і далі буде прагнути відродити імперський статус, а не орієнтуватися на нормальні, рівноправні стосунки з своїми партнерами в Європі і Азії.

Розпад колоніальних імперій породив багато роздумів на тему: стосунків колишніх метрополій і колоній і дав велику різнобарвну мапу, практик взаємовідносин цих історичних суб’єктів, вибору шляху розвитку  економіки, науки і освіти. З одного боку – теорія і практика взаємовідносин Великої Британії з своїми колишніми колоніями, коли навіть у таких суверенних, заможних державах, як Канада і Австралія, британський  монарх залишається номінальним сюзереном. Франція до цього часу не відмовилася від права застосовувати своє військо під час кризових ситуацій у своїх колишніх колоніях. А деякі країни рішуче розірвали колоніальні зв’язки. Скажімо, зовсім інші (і різнопланові) відносини Іспанії, Бельгії, Нідерландів, Португалії з своїми колишніми колоніями. Взаємовідносини в сфері культури, освіти і науки багато в чому залежать від політичних і економічних зв’язків, які домінують у порівнянні з іншими.

Нова проблема реваншизму виникла, коли розпалася така колоніальна держава, як Радянський Союз. По-перше, перебудовується система взаємовідносин з формально незалежними країнами, що раніше складали "соціалістичний табір", в якому "комендантом" був СРСР. По-друге, будується нова система взаємовідносин на пострадянському просторі, де виникли реально і формально незалежні держави. На другому аспекті ми і зосередимо свій аналіз, оскільки цей аспект має життєво важливий характер для України.

Процес суверенізації пострадянських країн проходив як: а) повернення до історії, коли Росія не захопила країну, підкорила етнос, імітувала "добровільне входження" і т.д.; б) становлення нової сучасної держави. Звідси шарахання між ідеалізацією минулого країни або народу і бажання увійти в річище  сучасного цивілізаційного процесу. При цьому становлення нових країн  мало свою індивідуальну специфіку, яка залежала від сполучення цих двох головних тенденцій, мети політичних, культурних і економічних еліт, якості цих еліт, міри російського впливу, пануючої релігії і т.д. Тому було і загальне у формуванні нових держав і специфічне. Загальним для усіх країн було: політичне і геополітичне визначення, вибір економічної моделі розвитку, морально-психологічний бік "пострадянського розлучення". Специфічним: модель політичного режиму, модель нації – поліетнічна або моноетнічна (шляхом виштовхування в першу чергу росіян та "ворожих" етнічних груп), пошук союзників і визначення "ворогів", перебудова науки, освіти і т.д.

На першому етапі домінував процес встановлення відносин між метрополією (Росією) і колоніями, формування національної ідентичності, питання національної безпеки, перебудови економіки, науки, освіти. Тут кожна пострадянська країна обирала свій шлях, наприклад, країни Балтії не стали навіть претендувати на розподіл спільного майна СРСР, застосували "нульовий варіант", у тому числі, в систем освіти (ми нікому нічого не винні і нам ніхто нічого не винний), рішуче виштовхували за свої кордони російських вояків і попрямували в НАТО і ЄС.

Найбільш тонку і гнучку політику щодо Росії проводив Казахстан, оскільки серед населення цієї країни слов'ян, особливо росіян і українців, було, за різними даними, стільки ж, скільки казахів або й більше. Під  час розмови про імовірну участь у "слов'янському союзі" керівництво Казахстану перенесло столицю країни в центр "слов'янського регіону" в Астану і провело швидку казахстанізацію органів влади, поступово витискуючи слов'ян з органів влади і країни. Тим самим був нейтралізований  потенціальний сепаратизм у слов'янських областях, різко змінена етнічна ситуація на користь  казахів, а могутній ресурсний потенціал Казахстану, в тому числі паливно-енергетичному комплексі, дозволив знизити вплив економічного шантажу з боку Росії і перспективи імперського реваншу. Значна ж переорієнтація на економічні зв’язки з Китаєм, США та іншими країнами дозволила  зміцнити економічний і політичний суверенітет країни. Таким чином кожна країна обирала свій шлях розбудови взаємовідносин з колишньою метрополією. Деякі країни продовжували навчати фахівців у Росії, деякі рішуче переорієнтувалися на Захід.

Найбільш складно було Білорусі. Керівництво Білорусі фактично було приречено проводити політику "дружби народів" під тиском проросійських настроїв  населення, в тому числі і в системі освіти. Як раз в  БРСР були найбільш яскраві зразки русифікації: практично була знищена білоруська мова і культура, і лише такі етнічно-музикальні ансамблі, як, наприклад, "Песняры" ще створювали ілюзію "процвітання" національної мови і культури; влада Білорусі була повністю денаціоналізована; промисловість майже повністю контролювалася росіянами; війська Росії не розцінювали як окупаційні і т.д.

І тут варто оцінити геніальність Президента Білорусі О. Лукашенка. Прикриваючись радянською риторикою про "дружбу народів" та ілюзіями про імовірність "слов'янського союзу", де першим кроком є створення єдиної російсько-білоруської держави, О. Лукашенку вдалося багато років отримувати дешеві ресурси з Росії і уникати митних зборів на продукцію з Білорусі, отримувати фінансову допомогу з боку Росії. За майже двадцять років владі Білорусі вдалося  зламати громадянську думку на користь національних інтересів країни, привчити більшість громадян Білорусі поважати незалежність країни, національну мову і культуру. І вже більше ніж п’ять років, як свідчать соціологічні опитування білоруських соціологічних служб, більшість населення Білорусі виступає проти створення "єдиної держави". Навіть  створення конфедеративної держави Білорусь – Росія підтримує меншість населення. Безумовно, така ситуація  викликає низку заходів з боку Росії з покарання "неслухняної" Білорусі. Можна прогнозувати, що така хитромудра політика О. Лукашенка буде і надалі частково успішною, але усе менше. Це ж відноситься і до "інтеграції" системи освіти і науки.

Далі буде…