dc-summit.info

история - политика - экономика

Четверг, 14 Декабря 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Внешняя политика Виступ А.К. Орла на Міжнародній конференції "Європейська інтеграція України та відносини з Росією"

Виступ А.К. Орла на Міжнародній конференції "Європейська інтеграція України та відносини з Росією"

Генеральний директор Центру міжнародних і порівняльних досліджень, Анатолій Орел

30 січня 2009 р. Центр міжнародних та порівняльних досліджень провів у Львові міжнародну конференцію "Європейська інтеграція України та відносини з Росією: виклик чи взаємосумісність".

Конференція складалася з двох сесій: на першій сесії під назвою "Київ – Брюссель – Москва: чи є зайвий у трикутнику?" була розглянута проблематика взаємозалежності курсу України на європейську інтеграцію та відносин між нашою державою та Російською Федерацією. Друга сесія під назвою "Українсько-російські взаємини: яким має бути вихід із глухого кута?" була повністю присвячена проблематиці відносин між Києвом та Москвою.

***

На конференції виступили відомі політики, дипломати, політологи, серед яких: Адріан Северін, депутат Європейського Парламенту, Співголова Комітету з парламентського співробітництва між Україною та Європейським Союзом (Румунія), колишній міністр закордонних справ Румунії; Яцек Ключковські, Посол Республіки Польща в Україні; Джанлука Бертінетто, колишній Посол Італійської Республіки в Україні; Дмитро Рюриков, колишній помічник Президента РФ з міжнародних питань; Євген Мінченко, Директор міжнародного інституту політичної експертизи (РФ); народні депутати України Леонід Кожара (Партія Регіонів), Сергій Гриневецький (Блок Литвина), Степан Курпіль (БЮТ).

У конференції взяли також участь: міський голова Львова Андрій Садовий, представники Львівської обласної державної адміністрації, представники МЗС України, наукової громадськості та неурядових організація Львова.

Важливим моментом у проведенні конференції стала участь у ній акредитованого в Україні дипломатичного корпусу. Зокрема, у конференції взяли участь представники дипломатичних установ Австрії, Польщі, Росії, Нідерландів, Канади, Румунії, Білорусі, Святого Престолу.

Вашій увазі пропонується текст виступу на конференції Анатолія Орла, Генерального директора Центру міжнародних і порівняльних досліджень.

***

ВАШІ ВИСОКОПОВАЖНОСТІ!

Пані та панове!

Пропоную поміркувати насамперед про те, якою має бути адекватна українська зовнішня політика на російському напрямі. Як нам вибудувати взаємний компроміс, відстоюючи водночас національні інтереси?

Відразу постає питання, - а що таке взагалі є національний інтерес? На жаль, у нас багато хто під цим розуміє реалізацію будь-якими засобами ідеологічних постулатів.

Перед новим роком наш міністр закордонних справ заявив, що він в умовах кризи готовий скоротити будь-які витрати свого відомства, окрім програм із пропаганди членства України в НАТО. Ось це і є, на мій погляд, підміна національного інтересу ідеологічним – коли навіть найпалкіші прихильники нашого членства в НАТО на Заході воліють наразі мовчати на цю тему, ми продовжуємо відстоювати суто ідеологічні позиції, не рахуючись із реаліями. 

А в чому має тоді полягати національний інтерес? В дипломатії національний інтерес – це насамперед створення сприятливих зовнішніх умов для розвитку власної країни, перш за все, її економічного розвитку.

А як ми, українці, розуміємо зміст власних національних інтересів, а також, хоча це і звучить парадоксально, у чому полягає справжній зміст поняття «патріотизм».

Ось нещодавно на сайті агенції "УНІАН" прочитав таку історію. Відомий журналіст пише, як наше Міністерство закордонних справ наполегливо пропонувало йому дати відсіч заяві заступника міністра закордонних справ Росії Олександра Грушка, в якій (тільки не смійтеся)... було підтримано європейську інтеграцію України. 

Що ж антиукраїнського було у цій заяві? А те, дорогі друзі, що членство України в ЄС в ній було названо "гіпотетичним". Саме це слово роздратувало наших дипломатів.

Про сутність такого псевдопатріотизму у сфері дипломатії переконливо колись писав гетьман України Павло Скоропадський:

"У нас у всіх є дивна риса: війна і всі наступні події якось розділили в нас усіх людей на два табори, на антантофілів та германофілів, причому прихильники однієї та іншої сторони доходять у своїй любові до тих чи інших країн до крайнощів... Якщо він антантист, то він готовий продати Батьківщину заради радощів Антанти, і свого земляка для блага Німеччини. Я готовий чесно працювати і з тими, і з іншими, якщо вони щось дають моїй країні... Якщо у людини завжди на першому плані його Батьківщина, іншого засобу дій бути не може" (кінець цитати).

Ось цього, справжнього патріотизму, розуміння сутності національних інтересів і бракує українській дипломатії, коли вона береться за відносини із Росією. В результаті маємо три різні, але однаковою мірою хибні сценарії поведінки.

Сценарій перший – старі васальні взаємини. Пам'ятаєте опис у Гоголя аудієнції запорізьких козаків в імператриці: «Встаньте» — звертається вона до козаків, які попадали перед нею на коліна: «Не встанем, мамо! Не встанем! Умрем, а не встанем!», - відповідають ті.

Наразі ми можемо говорити про васальні відносини хіба що до інших геополітичних центрів. А на східному напрямі з’явився сценарій другий – все робити наперекір Росії, до найменших дрібниць. За цією логікою патріотизмом для нашого міністра закордонних справ вважається, наприклад, під час прес-конференції пихато відмовитись від відповіді російською мовою на запитання російської журналістки і через п'ять хвилин раптом "згадати" російську, коли питання задає представник Грузії.

І ще існує третій сценарій – робити вигляд, нібито Росії не існує на географічній мапі. За цим принципом ми, наприклад, вже кілька років ідемо в НАТО. Логіка примітивна: є країни, які підтримують наше членство в НАТО, є такі, що чомусь не сприймають наші аргументи, і тому їм треба повторювати одне й те саме по кілька десятків разів, а ось нашого східного сусіда за цією логікою нібито й не існує. Закономірним результатом такого підходу стала поразка української дипломатії і в Бухаресті, і на грудневій минулорічній зустрічі НАТО.

На жаль, наше зовнішньополітичне керівництво не має, або не бажае мати, адекватного уявлення про сьогоднішню Росію, а тому – нехтує очевидними фактами, які враховують всі інші країни світу, крім нас.

Що це за факти?

Перший. Росія витратила останні роки не на внутрішні чвари і суперечки, а на зміцнення своєї політичної, економічної та військової потужності. Попри світову фінансову кризу, Росія продовжує зміцнювати позиції у світі. Проте здатність керівництва Росії іти на рішучі кроки на міжнародній арені постійно недооцінюється.

Росію недооцінило керівництво Грузії влітку минулого року – і, як наслідок, втратило практично назавжди Абхазію та Південну Осетію.

Росію недооцінили відомі всім українські політики – й отримали нищівну "газову війну" – хто міг передбачити, що керівництво Росії у момент важкої кризи піде на мільярдні збитки, але поставлених цілей досягне? Ці цілі ми можемо оцінювати по-різному, але ясно одне: для сьогоднішньої Росії грошовий прибуток і навіть зовнішній імідж не є самоціллю. І це треба враховувати.

Другий.  Існує серйозна, стала взаємодія по лінії Росія – Європейський Союз. Ця взаємодія базується на двох підвалинах – по-перше, на взаємовигідному економічному інтересі  (не забуваймо: тільки за перші 10 місяців 2008 р. товарообіг Росії з країнами ЄС склав 332 млрд. дол.) а, по-друге, на спільності інтересів у підходах до європейської безпеки, яка, попри всі розбіжності, все ж існує.

У керівництва нашої дипломатії вочевидь такого розуміння немає. Тому постійно влаштовуються «хрестові походи» проти Росії – то у газовій війні, то у тлумаченні подій минулого – і кожного разу наші керівники зневірюються й галасують: Європа нас зрадила. Тому що забувають просту річ: скільки б європейці не критикували Росію, у конфлікті з Москвою Європа Україну ніколи не підтримає, і не має значення, подобається це нам чи ні.

Справедливість усього сказаного Україна відчула на собі під час "газової війни" з Росією. У черговий раз зробивши хибну ставку на  мобілізацію Європи проти Москви, наша дипломатія вкотре прорахувалася; в результаті Київ залишився наодинці з Москвою за тотального обурення Європи. "Розбирайтеся з Росією як хочете, але не перешкоджайте нам отримувати наш законний газ", - таким був мессідж для України, що лунав практично з усіх європейських столиць. – від Брюселя до Братислави.

І оскільки Європа не піде воювати з Росією за інтереси Києва, нам в енергетичній сфері залишається одне: яким би важким це завдання не виглядало, ми повинні відновити взаємну довіру у трикутнику: постачальник – транзитер – споживач. Ми маємо відновити довіру до себе як в Європі, так і в Росії, інакше ще однієї "газової війни" ми просто не витримаємо.

З яких принципів нам треба виходити у розбудові відносин із Росією, щоб вкотре не повторювати цих помилок?

Треба виходити з того, що ми, по-перше, не можемо змінити власної географії. Ми не можемо прибрати своїх сусідів із географічної мапи. Вони залишатимуться там, де вони є і через 20, і через 100 років. Отже, з сусідами маємо домовлятися. Маємо розуміти хід їхніх думок та прислухатися до них.

Пригадую бесіду Леоніда Кучми з Біллом Клінтоном, колишнім президентом США.  Йшлося про українсько-російські відносини, і високий американський гість раптом запитав: «А ви могли б перемістити Україну на місце Індонезії?». «Звичайно ж, ні». І бачачи здивування українського Президента, високопоставлений співрозмовник продовжив: «А якщо ви не можете цього зробити, ви повинні проводити таку політику, яку б самі росіяни в жодному разі не вважали ворожою щодо своїх національних інтересів». Такими були слова Президента США!

Друге. Треба відрізняти відстоювання національних інтересів від дрібних уколів та дратування сусідів.

Добре, що ми хоч не даємо уроків демократії сусідам, як це відбувалось майже щодня на початку 2005 року – кого ми тільки не вчили демократії: Росію, Білорусь, Кубу, Узбекистан... Кожна така заява відразу ж негативно відбивалася на торговельних відносинах з кожною з цих країн. І наразі, якщо ми вважаємо себе дійсно демократичною, європейською нацією, нам слід першими припинити безглузду війну заяв із Росією, зрозуміти, що це лише шкодить Україні та її інтересам.

А в окремих випадках слід ставити питання про відповідність окремих чиновників займаним посадам. Пам'ятаєте, як у самий розпал "газової війни" дрібний чиновник Секретаріату Президента України Соколовський договорився до того, що запропонував Генеральній прокуратурі України допитати прем'єр-міністра Російської Федерації!

Цікаво було б спитати представників "Нафтогазу", в яку суму обійшлася Україні така заява на переговорах з російською стороною!

У цьому контексті знову повернуся до проблематики членства України в НАТО. На нашій першій конференції у Києві я детально говорив, чому, на мою думку, Україна повинна розвивати співробітництво з НАТО, але відмовитися від членства в ньому. Придивімося краще: чотири роки наполегливої агітації за НАТО жодним чином не змінили ставлення населення України до членства; проти нашого входження в Альянс – половина європейського континенту; навіть нова адміністрація Барака Обами, скоріш за все, припинить підтримувати просування України до НАТО.

Раджу перечитати останній номер "Дзеркала тижня", у ньому один з найвідоміших прихильників членства України в НАТО англійський дослідник Джеймс Шерр пише таке: "Керівники держав уже не хочуть іти на ризик... не кажучи вже про те, щоб іти на конфронтацію. Багатьом події після революції троянд і помаранчевої революції не принесли нічого, крім розчарувань. Захід майже втратив інтерес до всього, що відбувається на протилежному березі річки Прут" (кінець цитати).

Отже, за таких умов, - а ця оцінка повністю відповідає реаліям, - продовжувати говорити про ПДЧ та членство в НАТО є повним безглуздям. Припинити цю риторику нічого не коштуватиме Україні, навпаки, в умовах кризи будуть заощаджені значні кошти з держбюджету, - але відносини з багатьма країнами, включаючи, насамперед, Російську Федерацію, зазнають відчутного покращення.

Третє. Ми повинні навчитися відокремлювати у відносинах з Російською Федерацією дійсно важливі питання від другорядних, а часто і просто надуманих.

Я вважаю, що на сьогодні, в умовах економічної кризи, немає у наших двосторонніх відносинах з Росією питання більш нагального, більш важливого, ніж торговельно-економічне та інвестиційне співробітництво. В умовах, коли склади велетнів вітчизняної індустрії вщент забиті готовою, але непроданою продукцією, нам вкрай необхідно терміново відновити втрачені за останні роки ринку збуту української продукції на схід від наших кордонів.

І заради досягнення цієї мети цілком можна відсунути вбік ті дратівливі питання, що сьогодні отруюють наші відносини. Нам нічого не коштує, наприклад, припинити суперечку з приводу долі Чорноморського флоту Росії. Адже рішення прийматимуть із однієї, і з іншої стороні через вісім років зовсім інші політики!

Чому нам треба обов'язково сьогодні бомбардувати російський МЗС офіційними нотами про виведення флоту?

У наших відносинах є чимало інших проблемних питань, таких як, наприклад, демаркація спільного кордону, делімітація кордону у Керченській затоці. Але треба розуміти: по-перше, їх жодним чином не вирішити без загального покращення фону двосторонніх взаємин. По-друге, суперечності навколо кордонів є в принципі нормальним явищем для європейських країн. Згадаймо, наприклад, питання Гібралтару у відносинах між Великою Британією та Іспанією, територіальні суперечки між тією ж Іспанією та Марокко, українсько-румунську суперечку навколо територіального шельфу.

У кожному з цих випадків кожна з сторін веде непомітну дипломатичну роботу, вміючи чітко відокремити територіальні питання від загального розвитку політичних відносин.

На жаль, навіть у важких і чутливих питаннях нашого минулого, нашої національної пам'яті ми розв’язали справжню дипломатичну війну з Росією по всіх фронтах, в усіх міжнародних організаціях.

У країнах Європи ще навіть не розпочалась справжня наукова дискусія про Голодомор, про це майже нічого не знає громадськість, але наша дипломатія хоче, щоб Голодомор визнали геноцидом парламенти усіх країн світу та всі міжнародні організації, починаючи з ООН!

Мушу відверто сказати, що нашим партнерам такий підхід вже настільки набрид, що в МЗС деяких відомих європейських країн світу українських дипломатів вже почали приймати тільки за однієї умови: жодного слова про Голодомор та ПДЧ!

Кожного року українські підприємства втрачають величезні можливості на російському ринку. Ніякі ідеологічні розбіжності не заважають західним компаніям вкладати гроші в російську економіку і, головне, - заробляти там величезні прибутки.

А чому ж українські компанії таких прибутків на російському ринку не заробляють? Відразу скажу: українські бізнесмени тут не винні. Щоб відповісти на це запитання, давайте подивимось ще одну статистику.

Як відомо, для розвитку торгівлі та інвестицій є необхідним сприятливий клімат політичних відносин між країнами. Отже, дивіться: з моменту обрання пана Дмитра Мєдвєдєва Президентом Росії у травні минулого року лідер Франції пан Саркозі провів з російським президентом чотири зустрічі, по дві зустрічі з ним мали Президент США та Прем'єр-міністр Великої Британії. П'ять зустрічей встигла провести пані Меркель, канцлер Німеччини. П'ять зустрічей фактично за вісім місяців перебування пана Мєдвєдєва на посаді президента! Чотири двосторонні зустрічі провів з російським президентом пан Ху Цзіньтао, лідер Китаю. При цьому маймо на увазі, що дуже часто західні лідери приїздять до Москви у супроводі величезних бізнес-делегацій, які за їх підсумками підписують багатомільйонні контракти.

У той час, коли лідери розвинутих країн світу встигли по 4-5 разів зустрітися з керівництвом Росії, Президент України мав за цей період лише коротеньку зустріч з Мєдвєдєвим на саміті СНД у Санкт-Петербурзі. А коли  Президент України возив у Москву представницькі бізнес-делегації українські підприємці, мабуть, вже і забули.

Ось тому і маємо таку шалену різницю: у нас 16 млн. інвестицій до Росії за 4 роки, а у тієї ж Німеччини 6,5 млрд. нових інвестицій тільки за 9 місяців минулого року.

А візьмімо зворотню картину: російські інвестиції в Україну. Візьмімо Львівську область, вашу ж власну статистику, за якою російські інвестиції у Львівщину становлять лише 4,9 млн. дол. Хіба це львівська влада створює в області поганий інвестиційний клімат? Зовсім ні, ось для порівняння – Польща інвестувала сюди 140 млн. дол. Хіба Львівщина є менш привабливою для російського капіталу, ніж східні регіони? І хіба у цей надзвичайно скрутний час приплив вільного капіталу, нові робочі місця були б зайвими для Львова? Що заважає керівництву нашої дипломатії привезти провідників львівського бізнесу до Москви, до Санкт-Петербургу, представити там ваш регіон, скликати двосторонній інвестиційний форум? Ніщо не заважає, за великим рахунком. Здорового глузду, бракує, на жаль, і розуміння інтересів країни.

з сказаним пов'язана й наступна, четверта за рахунком умова нормалізації українсько-російських відносин. Треба нашим керівникам навчитися особисті, приватні, ідеологічні інтереси відокремлювати від державної політики, до якої ці інтереси не мають жодної дотичності.

Про таких керівників дуже влучно писав відомий український діяч, колишній посол Української держави у Відні В'ячеслав Липинський (цитую): “Орієнтацією серед політиків на Україні (без огляду на їх національну приналежність) називається спосіб знайти собі поза межами України союзника, запевнити його в своїй безмежній відданості і, одержавши в той спосіб його ласкаву допомогу, захопити з цею допомогою владу над своїми земляками”.

Звичайно, для того, щоб проводити ефективну державну політику по відношенню до Росії, треба мати єдність щодо неї всередині держави. Це – аксіома. Але перш, ніж об'єднуватися, треба припинити використовувати зовнішню політику, як повію, у вузькокорисливих недержавних цілях.

Головний висновок.

Наша дотеперішня діяльність на російському напрямку фактично спрямована на те, щоб створити несприятливу перш за все для України, для її економіки, для добробуту населення ситуацію у відносинах з Росією.

Кому це на користь? Не нам, українцям, тому що від такої діяльності потерпає наша економіка і всі ми.

Як таке, шановні друзі, могло статися у демократичній державі? Хіба народ, виборці, уповноважували наших керівників проводити таку політику?

Згадаймо майдан 2004 року. Згадаймо зовнішньополітичні гасла, з якими тоді виступали його провідники. Було гасло «Схід і Захід разом», були проєвропейські гасла, але ж ніхто не казав, що Росія – це ворог, ніхто не казав, що нас чекає справжня «холодна війна» у взаєминах з цією країною.

Виходить, нас із вами просто обдурили. 

Проте існує дуже простий вихід. Щоб політика України щодо Росії була дієвою, ефективною, та відповідала інтересам нашого народу, треба лише, щоб ця політика була дійсно європейською. Слід тільки бодай трохи придивитися до того, як будують свої відносини з Москвою провідні європейські країни.

Ключовий момент для європейських демократій полягає в тому, що, попри всі розбіжності, з Росією треба вести діалог і домовлятися. Ізоляція Росії є неприпустимою.

"Європа і Росія повинні працювати разом, це в інтересах і Росії, і Європи. Нам не потрібні конфлікти. Це не означає, що у Європи й у Росії немає розбіжностей. Якщо ми зустрічаємось, то тільки для того, щоб обговорити розбіжності та переступити через ці розбіжності. В нас і так чимало приводів для нерозуміння у світі, щоб ще відмовитись від діалогу", - це позиція президента Франції пана Саркозі, яка збігається з позицією щодо Росії більшості країн ЄС.

В Україні існує хибна думка про те, що нібито така точка зору Європи пов'язана з її залежністю від Росії по енергоносіях. Це насправді не так. Мало хто знає, наприклад, що одним з найбільших прихильників розвитку партнерства і співробітництва з Росією є уряд Іспанії, країни, яка в силу географічних факторів взагалі не споживає російський газ. Не газова залежність спонукає країни Європи до діалогу з Москвою, а насамперед, інтереси власних народів і усвідомлена відповідальність за долю європейської безпеки.

Не дивно, що європейські лідери своїм найголовнішим завданням вважають аж ніяк не стримання Росії, не її ізоляцію чи тотальну критику, а налагодження, попри всі труднощі та розбіжності, нормального діалогу з цією країною в якомога більшій кількості сфер. Не дивно, що європейські лідери прагнуть посісти роль посередника у відносинах Росії із Заходом. Вельми рельєфно і яскраво про це висловився прем"єр-міністр Італії Сільвіо Берлусконі у Москві: «Як старійшина за віком та роллю у міжнародній політиці я намагатимусь віддати у ваше розпорядження весь свій досвід, аби поєднати Обаму та Мєдвєдєва, аби відносини між ними розвивалися якнайкраще".

Отже, якщо Україна хоче мати з Росією такі самі відносини, як їх має Франція, Німеччина, чи навіть невелика Фінляндія, для цього не треба зраджувати інтереси держави або відновляти з Росією васальні взаємини. Достатньо лише поводити себе так, як поводять європейці, бути обережними в висловлюваннях і прагматичними в діях, як це роблять європейці, не міряти власний патріотизм кількістю "наїздів" на сусіда, адже європейці так не роблять.

Давайте брати приклад з Європи – і наше географічне розташування стане для нас не тягарем, не прокляттям, а невичерпним джерелом переваг.

Президенту Фінляндії Урхо Кекконену приписують такі слова: "Не треба шукати друзів далеко, а ворогів – близько". Як тільки українська дипломатія зрозуміє зміст цих слів видатного європейського політика, нинішній глухий кут у відносинах між Україною та Росією зникне сам собою.

Дякую за увагу.