Чи не в кожній політичній дискусії обов'язково згадується тема розколу України по різних “лініях відрізу”: Схід-Захід, бідні-олігархи і так далі. Не будемо зараз говорити про предметність цих дискусій, але варто зауважити, що (можливо поки що) всупереч песимістичним прогнозам, країна існує територіально монолітною. Все ж, один з можливих “розколів” може стати якщо не небезпечним, то, принаймні, ризикованим — розрив “місто-село”...
У 1900 р. в містах проживало близько 14% населення світу, у 1950 р.— 29%, а в 1990 р.— 46%. Згідно з даними ООН на сьогоднішній день урбанізація на планеті досягла небаченого рівня: 51% населення проживає в міській місцевості, вперше міщан стало більше, аніж селян. За деякими прогнозами через 40 років міських жителів на планеті стане вже 80%: у Токіо житиме більше 35 мільйонів, Мехіко, Сан-Паулу чи Бомбеї — понад 20 млн.
Сучасні великі міста поступово набувають рис своєрідних держав в державі — хоч і виступають бюджетоформуючим елементом, але живуть доволі самостійним діловим життям. В епоху постіндустріального розвитку такі галузі людської діяльності, як сфера послуг (IT-технології, комунікації) чи будівництво, орієнтовані в основному на місто. Більше того, має місце своєрідне замкнене коло: переважно саме місто виробляє і споживає продукцію власного виробництва. Спрацьовує ефект економічного зростання без економічного розвитку.
В далекому минулому (та і в недалекому також) люди селились або поблизу торговельних шляхів, або біля того, хто зможе їх захистити від ворога. І завжди ці дві потреби реалізовувалися за рахунок міста. Сьогодні в питанні захисту воно, можливо, і не є надійним партнером — дивлячись від чого захищатися. Проте щодо ринку та торгівлі взагалі, місто залишається основним адресатом. І тепер шлях “в місто” є не менш привабливим, аніж колишній Великий Шовковий.
Населення з периферії намагається “осісти” якомога ближче до провідних магістралей, котрі поєднують найбільші міста і стають для них джерелом заробітку. Таким чином, сполучені міста наче рухаються назустріч одне одному і, в принципі, колись можуть з'єднатися в одну надагломерацію. Щось подібне почалося у Венесуелі в 70-х роках, де вздовж магістралі, яка сполучає Каракас з портовими містами, мешкало понад 40% населення країни; до кінця ХХІ століття, як прогнозує ООН, там може оселитися близько 77% венесуельців.
Як не дивно, але теперішні стрімкі темпи урбанізації не являють собою прямий наслідок економічного зростання. Урбанізація ХХІ століття відбувається в першу чергу у державах, що розвиваються. Азійські та латиноамериканські мегаполіси формують національні економіки своїх держав. У багатьох країнах третього світу в 4-5 найбільших містах держави концентрується 4/5 її промислового потенціалу.
В якості прикладу візьмемо об'єктивно найбідніший континент — Африку. За даними Світового банку, протягом останніх 40 років кількість міського населення на континенті зростала в середньому на 4,7% за рік, в той час як ВВП на душу населення скорочувалося на 0,7%. Такими темпами до 2015 року кількість міщан “Чорного” континенту зросте до 50%, а енергетичні потреби африканських міст до 2075 року перевищуватимуть нинішні у 45 разів!
В розвинутих європейських країнах та США взагалі привабливішим є винесення ділових інституцій за межі великих міст. Одним з найяскравіших прикладів приміського бізнес-існування є корпорація Microsoft, що прописалася у невеличкому містечку Редмонді з населенням 46 тис. осіб, половина з яких — працівники компанії Білла Гейтса. Щоправда, мода на приміські помешкання, що з’явилася у 60-х роках у США, зіграла над американцями злий жарт: з часом передмістя розрослися і все одно стали частиною міста, від якого намагалися “втекти”.
| Країна | Міське населення, % |
| Велика Британія | 91 |
| Австралія | 89 |
| Ізраїль | 89 |
| Швеція | 87 |
| Німеччина | 85 |
| Нова Зеландія | 85 |
| Данія | 84 |
| Франція | 78 |
| Японія | 78 |
| США | 77 |
Урбанізацію неможливо зупинити. Не добилася такого результату ні радянська примусова депаспортизація селян, ні таке ж примусове переселення міщан до села у Китаї, ні бомбардування камбоджійських міст та директива Пол Пота “Інтелігенцію на поля!”, ні жодні національні програми розвитку сільської місцевості! Цілком логічно, що і нашій державі від цього явища ніякою стіною не відгородитися.
В Україні в місті проживає в середньому 67% населення (найбільше — 90% в Донецькій області, найменше — 37% в Закарпатській). Українці вигадали свою “блакитну мрію”: жити в селі з його екологією та красою, але з міською зарплатою (як і будь-яка інша, ця мрія важкодосяжна). В іншому разі, життя в селі видасться не таким солодким та привабливим. Якби насправді всі продукти вирощувалися в коморі (як думають деякі жителі мегаполісу, котрі не уявляють, звідки береться молоко) і єдиною працею був би сам похід в ту комору за салом, то ніхто не втікав би до міста і не було б в Україні стільки покинутих сіл.
З-поміж усіх українських міст найшвидше росте кількість населення Києва, інші міста-мільйонери не змогли суттєво віддалитися від позначки в один мільйон жителів (окрім Харкова, в якому проживає близько 1,5 млн. чоловік). Офіційна статистика свідчить, що кількість постійного населення Києва не змінюється протягом останніх 4 років і становить більше 2,7 млн чоловік. Фактичне населення столиці перевищує 3 млн. Найцікавішим є те, що ще у 2006 р. київські чиновники запевняли, що кількість киян залишиться в межах 2,6 млн. до 2020 р. і стрімка урбанізація Києву не загрожує...
Українська урбанізація, в основному, сезонна — жителі сільської місцевості прямують у “металево-кам'яні джунглі” в пошуках заробітків і знаходять їх там. Виходить парадоксальна ситуація: Україна — “житниця Європи”, а село не розвивається.
Екстенсивний спосіб ведення сільського господарства вже не здатний задовольнити зростаючі апетити міста, тому аграрна сфера стає не менш цікавим об'єктом для різноманітних технічних інновацій, аніж освоєння космосу. В умовах використання сої чи ГМО, застосування “розумної” сільгосптехніки, яка не потребує цілодобової роботи трактористів чи комбайнерів, виступає потужним “стимулятором” міграції колишніх колгоспників до міста з подальшим їх “перепрофілюванням”. Таким чином місто, можливо і не зовсім цілеспрямовано, але планомірно, знищує українське село з його одноосібними господарями, віддаючи перевагу більш західному принципу фермерського господарства.
І як тут вкотре не повернутися до теми неефективного використання власних козирів у великій грі під назвою світова політекономіка. А таких козирів Україна має три: географічне положення, клімат та природні ресурси. Всі вони успішно тримаються “в рукаві” і немає того, хто б зміг достойно ними зіграти. Як наслідок маємо неякісні дороги, таку ж туристичну інфраструктуру, а на родючих українських землях підприємливі європейці вирощують рапс, модифіковану сою та ріпак.
Своєрідне поєднання азійсько-латинських темпів урбанізації в європейській Україні закономірно породило свої особливості, які дозволяють сподіватися, що “не все так погано у нашому домі”. Незважаючи на наявність величезної кількості різноманітних мега-, супер-, гіпермаркетів, українці не соромляться користуватися послугами звичайних ринків. При чому саме там вони досі готові купувати не лише продукти харчування, якщо переконані в їх якості, але й речі побутового вжитку чи одяг. Ми досі зберігаємо певні елементи радянської культури: бажання поторгуватися і можливість “збити” ціну на кілька гривень приносить пересічному українцю невимовну насолоду. Проте реалізувати його в стінах ашанів-караванів ніяк не виходить, тому і не втрачають своєї економічної ваги різноманітні ринки по всій країні.
Крім того, за різними даними близько 35% міських українців мають присадибні ділянки, які приносять не лише моральне задоволення близькості з природою, але й певний прибуток (або просто позбавляють необхідних витрат). Такий зв'язок із “землею” можна пояснити одним — більшість українців знову обирає менше з двох зол: важке життя в місті є легшим, аніж в селі. Пригнічує лише те, що любов міських жителів до сількогосподарської діяльності на власних дачах не рятує село від деградації...
