dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 22 Июня 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Від любові до ненависті — один крок? Немає нічого природнішого...

Від любові до ненависті — один крок? Немає нічого природнішого...

Владимир Канаш

Зрозумілі парадокси наших ЗМІ

Я почав працювати над цією статтею певний час тому і вже був близький до  завершення. Втім, помітив, що події буквально щодня підкидають мені новий харч для аналізу й роздумів. Одразу мушу попередити: об'єкт для аналізу обраний непересічний: видання вирізняється з-поміж іншого друкованого мотлоху розмаїтістю тем, серед яких достойне місце обіймають гуманітарні проблеми.

Отже, кілька місяців тому всеукраїнська газета “День” (її читаю практично безперервно від часу першого виходу восени 1996 року і колись був автором цієї газети), яка прагне позиціонувати себе виданням з інтелектуальним наповненням, здивувала добіркою “Яку Росію ми любимо?” Здивувала не самим підходом (він, як спробуємо довести нижче, зовсім не є оригінальним), а тональністю більшості  висловлювань. Адже впродовж тривалого часу “День” не приховує негативного ставлення до нашого сусіда (його чомусь у нас  іменують північним, хоча  Україна межує з Російською Федерацією також на сході й на південному сході — Луганська і Донецька області, а суто північним сусідом України, строго кажучи, є Білорусь).

У редакційному вступі до згаданої добірки є посилання на книгу “Дві Русі”, видану 2003 року під час конфлікту навколо Тузли, і на минулорічний спецвипуск “Куди іде Росія?” В тих випусках (як, втім, і в більшості публікацій “Дня” на російську тему) любові годі було й шукати. Що ж до негативізму (зокрема, погано, а подекуди зовсім не прихованої ненависті), то цього було вдосталь. Аж раптом виникає призабуте почуття любові! Приводом, як з'ясувалось, був день народження Олександра Герцена (дата, правду кажучи, не кругла — 200-річчя відзначатимемо 2012 року). Його газета визначає лише як публіциста і філософа, чомусь відмовляючи Олександрові Івановичу в авторстві художніх творів — повістей “Доктор Крупов”, “Сорока-воровка”, “Обов'язок перш за все”, “Ушкоджений”, “Доктор, ті, хто вмирають, і мертві”. Але то — дрібниці, не варті особливої уваги.

Одразу дотримуюсь обіцянки нагадати про неоригінальність образу “двох Росій”. 1913 року не вельми тоді відомий публіцист Н. Ленін у статті “Критичні нотатки з національного питання” писав (зберігаю мову оригіналу): “Есть две национальные культуры в каждой национальной культуре. Есть великорусская культура Пуришкевичей, Гучковых и Струве, – но есть также великорусская культура, характеризуемая именами Чернышевского и Плеханова. Есть такие   же две культуры в украинстве, как и в Германии, Франции, Англии, у евреев и т. д. Если большинство украинских рабочих находится под влиянием великорусской культуры, то мы знаем твёрдо, что наряду с идеями великорусской поповской и буржуазной культурой действуют тут и идеи великорусской демократии и социал-демократии». Не впевнений, що всі, хто нині оперує поняттями двох Росій і двох культур, пам'ятають цей пасаж зі статті майбутнього вождя світового пролетаріату, але вони сформувались і навчалися в ті часи, коли подібні твердження були аксіоматичні й, отже, вони всмоктали їх, інколи навіть не усвідомлюючи цього. Такс само, як мольєрівський Журден, який тривалий час навіть не здогадувався, що розмовляє прозою.  До речі, 1912 року згаданий вище публіцист до сторіччя від дня народження О. Герцена надрукував статтю його пам'яті. За Леніним, Герцен пройшов шлях розвитку від дворянської революційності до революційної демократії 60-х років. Як мислитель, твердив Ленін, “Герцен впритул наблизився до діалектичного матеріалізму і зупинився —перед історичним матеріалізмом”.             

Отже, поняття щодо двох Росій, яке, на думку академіка Івана Дзюби (саме його пафосний монолог відкрив добірку в “Дні”), “живе і гріє не одне  покоління “націоналів” на теренах російських, підросійських і навколоросійських”, гріло так само вождя світового пролетаріату. Недарма той не без задоволення згадував випадок, коли, отримавши повідомлення про те, що кріпак вбив поміщика за замах на честь нареченої, Герцен прокоментував це в “Колоколі”: “І вірно вчинив!” Декабристи збудили Герцена, а той розгорнув революційну агітацію. Далі були народовольці, Кібальчичі, Перовські, Каракозови й Халтуріни, замахи, екси (а простіше — пограбування), теракти, або, як нині у нас вимовляють з романтичним придихом, атентати. Чим все це закінчилось, загальновідомо. “На жаль, - сумує академік, - герценівська традиція в Росії, хоч і позначена багатьма великими і світлими іменами, так і не стала визначальною в суспільній свідомості”.

Власне, редакційне запитання “Яка вона — Росія, яку ми любимо?” не є коректним. Коли російська співачка проникливо закликає:” Любите Россию, любите Россию...”, гадаю, це навряд чи стосується громадян інших держав. І Лермонтов зі своїм “Люблю Отчизну я, но странною любовью...” жодним чином не чекав подібної ж реакції від малоросійців. Тим-то й зрозумілий розпач професора Києво-Могилянської академії Володимира Панченка, який одразу зізнався, що йому нелегко відповідати на подібне запитання і вважав за краще говорити про те, чим йому Росія цікава. Природно, він навів перелік славетних російських літераторів позаминулого століття, не забувши при цьому й так званих представників “української школи” в російській літературі. Він не обминув і такого феномена, як “поглинання Росією того, що привнесено ІНШИМИ”. Тут пан професор згадує, зокрема,  Василя Бикова і Чингіза Айтматова, які для росіян були начебто “русскими”. Але це зовсім не відповідає дійсності: адже радянські ідеологічні установи навпаки чимало зусиль докладали, аби пропагувати розквіт культури народів СРСР. До того ж відомо, що Айтматов писав і киргизькою, і російською мовами. Знов-таки, при всій повазі до літераторів, які писали мовами народів Радянського Союзу, слід визнати, що саме російськомовні (а частково й україномовні) переклади творів тих літераторів, видані десятками і сотнями тисяч примірників, свого часу значно сприяли популяризації літератур народів СРСР. Проблема ж двомовності тих чи інших авторів та їхнього походження є досить делікатною. Поляки навряд чи доводитимуть приналежність до польської літератури Джозефа Конрада (Теодор Йозеф Конрад Корженьовскі), який писав англійською, або Гійома Аполінера (Вільгельм Аполінаріс Костровіцкі), франкомовного поета. Водночас є приклад Владіміра Набокова, який може вважатися і російським, і американським письменником. Цей перелік можна продовжувати практично нескінченно.

Ректор Національного університету “Острозька академія” Ігор Пасічник одразу ж зсунув акценти своїх відповідей з теми любові на те, що йому подобається в Росії і цим перевів розмову в конструктивне річище. Втім, віддавши пріоритет російській класиці, чомусь дійшов висновку, що “це досягнення не тільки Росії, а й багатьох національностей, які населяють Росію”.  Але ж Росія — це й є сукупність багатьох національностей! Наводячи перелік того, що йому подобається в Росії, окрім її класики, Ігор Пасічник згадує низку  державних рішень стосовно боротьби з алкоголізмом, концепцію національного виховання, наведення певного порядку у наданні вчених ступенів. Позитивним, з точки зору пана Пасічника, є й те, що російські університети функціонують за принципом самоврядування (тут він наводить приклад Московського державного університету, де відмовилися від запровадження Болонської угоди, хоч Росія її підписала). Найбільше, що подобається Ігорю Пасічнику в сучасній Росії, це те, що політикум, уряд, президент, прем'єр-міністр працюють як єдина команда на свою державу.  Пан ректор, природно, схвалює пожвавлення контактів російських вчених з українськими університетами.

Публіцист Володимир Лєсной, публікації якого в “Дні”, попри “російські мотиви” у прізвищі,  аж няк не свідчать про його русофільство, твердить, що російський світ на нього значно вплинув, і, хоч зазначаючи: ”...Росія не може затулити собою від мене весь інший світ”, все ж доходить висновку: ”...без усього того, що я взяв у російській культурі, я був би набагато біднішим — і інтелектуально, і духовно”. Відверто здивував (з огляду на сучасні тенденції в нашій історії) погляд публіциста на постать Петра І, до якого він, виявляється, ставиться з повагою. До речі, з точки зору адептів євро-атлантичної інтеграції перший російський імператор заслуговує на всіляке уславлення за те, що “прорубав вікно у Європу” і силоміць запроваджував європеїзацію на теренах нової імперії.

Думки дипломата і письменника Юрія Щербака у згаданому числі “Дня” надто оригінальними не назвеш: переконуючи читачів у своїй любові до російської культури, він плавно переходить до заяложеної тези про існування двох Росій -- “тієї світлої  прогресивної демократичної Росії і Росії реакційної та імперської”.

Певно, схаменувшись від того несподівано суттєвого відсотку позитивного ставлення до сучасної Росії, «День» наступного ж  числа компенсував цю похибку, вмістивши величезну статтю Оксани Пахльовської, у поглядах якої із зазначеної теми відстань від любові до відвертої ненависті до Росії важко вгледіти навіть за допомогою надпотужного мікроскопу. І надалі редакція послідовно дотримується наступного дозування: щономера без винятку вміщується під різноманітними рубриками і у різноманітних жанрах негатив на адресу Росії, а інколи, для годиться знаходиться місце й для певної об’єктивної інформації. Складається враження, що в очі очільників редакції вмонтовані постійні збільшувальні скельця, які, скажімо, на шпальті «Світові дискусії» вбачають на 80 відсотків проблеми сучасної Росії, а решті світу милостиво приділяють дріб’язок.

Прикро, що подібні деформації спостерігаються у виданні, яке не без підстав зажило собі репутації чи не єдиного в Україні органу ЗМІ, який постійно подає солідний масив розмаїтої інформації в галузі культури і мистецтва, аналітичні й експертні оцінки з актуальних проблем сьогодення та минувшини. Втім, згадувані вище перекоси (і не лише вони) призвели до суттєвого звуження кола кваліфікованої автури. Як зауважував на початку ХХ століття той-таки публіцист Н. Ленін, «узок круг этих революционеров, страшно далеки они от народа…» Шкода, що в останні роки шпальти «Дня» полишили відомі публіцисти, літератори, есеїсти, яких загалом в Україні можна перелічити по пальцях. Натомість почастішали публікації з чималою кількістю фактологічних і граматичних помилок, наявність яких не зменшують літні журналістські школи видання.  Хотілось би сподіватись, що цей процес не буде необоротним і ми дочекаємося піднесення «Дня» в усіх компонентах.