dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Августа 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Лях брат Козака – чи напевно?

Лях брат Козака – чи напевно?

Лях брат Козака - чи напевно?

Продовжуючи тему українсько-польських взаємин на сучасному етапі розвитку міждержавних відносин, порушену шановним Василем Пшенченжкевичем у статті "Польский штопор", пропонуємо Вашій увазі роздуми польського автора Марціна Войцєховські під назвою "Лях брат Козака – чи напевно?" ("Gazeta Wyborcza", 6-7 червня 2009 року), присвячені аналізу еволюції українсько-польських стосунків за часів, що минули від 2004 року (переклав Ю.Цимбал – наша "п’ята колона" на польських теренах).

При цьому, хотілося б зазначити, що в сьогоднішньому взаємноінтегрованому світі, як відомо, практично неможливо дотримуватись "одновекторності" в політичних, економічних та суспільних відносинах між різними країнами. Занадто багато спільних факторів відіграють важливу роль у взаєминах між народами та державами, і спільність багатовікової історії, як точно зазначив В.Пшенченжкевич, співіснування в окремих чи об’єднаних утвореннях на певних етапах мають свій відгомін у сучасній ментальності громадян цих країн. Це – факт, який відбувся, і саме в цих реаліях Україні необхідно торувати власний шлях до утвердження в міжнародній спільноті.  

"Спостерігаю за польсько-українськими справами декілька років. З певного часу не можу позбутися враження, що після періоду зближення, зрозуміння, відкритості до себе під найрізноманітнішими поглядами (кутами зору) – від політики, через історію, до міжособистісних і економічних контактів – настав час стагнації, замороження, замкнутості, зневіри, що польсько-українська співпраця має сенс і може принести неабиякі зиски. Це знеохочення стосується головним чином польських еліт і медій. Часом їх називають "втома Україною". Ось лише декілька прикладів.

PO не чує Сходу

(РО (Платформа Обивательська – Громадянська платформа) – політична партія в Польщі. Лідер – Дональд Туск, прем’єр-міністр.)

У політичному плані Польща й Україна надалі взаємно запевнюють про стратегічне партнерство і прекрасні стосунки. Однак щоразу частіше це ритуальне заклинання позбавлене змісту. З певністю винний у цьому триваючий вже кілька років політичний конфлікт над Дніпром, на який наприкінці минулого року наклалася серйозна економічна криза. Ефект такий, що найголовніші українські політики не мають часу на відносини з Польщею, бо зайняті важливішими справами. А польська еліта не знає, як трактувати, загрузлу в клопотах, Україну. Зберегти доброзичливу терплячість, махнути на неї рукою чи теж повністю відвернутися.

На Віслі панує переконання, обґрунтоване з багатьох поглядів, що Україна не використала шансу після помаранчевої революції. Дивують нас чергові кризи, сварки, щоразу більш незрозумілі обвинувачення між головними політиками на Дніпрі. Не можемо зрозуміти, навіщо Київ з власного бажання перервав так далеко просунуті переговори про вступ до НАТО, а внаслідок політичної кризи віддалився у невідому перспективу інституційного зближення з ЄС. Нас це дивує, бо після помаранчевої революції всі цілі видавалися реальними, на відстані витягнутої руки. А сьогодні щораз туманні. На додаток знову чути голоси, що Україна не знає, чого хоче, а її прозахідний вибір п’ять років тому був ефемеридою, яка невдовзі підкоригується і Київ знову поверне на Схід, де найвиразніше і є його місце.

Серед польських політиків чути також гіркоту, що українські політичні кола звикли до безумовної підтримки Варшави і вважає їх дійсністю, про яку не варто клопотатися, дбати і відповідати на неї взаємністю. Дивують нас дії прем’єра Юлії Тимошенко, яка свою кампанію перед січневими президентськими виборами виразно пробує будувати, спираючись на Росію. Київ під тиском Москви виходить, принаймні на рівні слів і жестів, з угоди про приєднання його газової інфраструктури до інфраструктури ЄС. Тимошенко скасовує візити до Варшави та інших європейських країнах. Традиційно відкритий на контакти з Польщею президент Віктор Ющенко є щоразу менш популярний на Дніпрі, а його рішення щоразу частіше саботуються (ігноруються). Отож важко дивуватися, що символічні жести з частих зустрічей Ющенка з Лехом Качиньським не надто до смакові урядові Дональда Туска, тому польсько-українські на найвищому рівні не приносять конкретики. Звичайно, за відсутності альтернативи це вони вибудовують більш-менш сприятливу атмосферу між нашими країнами.

Серед частини політиків – особливо РО і PSL (Польське Стронніцтво Людове - Польська народна партія – політична партія в Польщі) – чути, що коли з Україною не виходить, то може краще дужче відкритися для Росії. А Москва, інакше ніж кілька років тому, готова до цього, роблячи певні, поки що дуже обережні, жести до Польщі. Питання тільки, чи насправді хоче поліпшити свої стосунки з Польщею, чи йдеться головним чином про те, щоб відтягнути нас на безпечну відстань від України.

Суперечка про Євро

На політичний маразм накладається егоїстична суперечка про те, у скількох польських містах відбудуться матчі Євро-2012. Щоразу більше голосів підказує, що коли (якщо) Україна не зуміє вчасно з приготуваннями, то охоче зорганізуємо за неї весь чемпіонат або більшу його частину. Ця нелояльність фатально сприймається на Дніпрі, передовсім у середовищі українських еліт. На додаток невідомо, чи апетити, щоб матчі відбулися в якомога більшій кількості міст, мають передусім їх самоврядування – це, принаймні, зрозуміло – чи те ж PZPN (Польські Звйонзек Пілкі Ножней - Федерація футболу Польщі), Міністерство спорту або товариство PL2012, що організовує польську частину чемпіонату. Кожна з цих інституцій має на своєму рахунку не надто вдалі висловлювання у цій справі, кожна пускає якісь дивні витоки інформації, моргає до журналістів, що "якщо не Україна, то ми".

Варто в цьому місці пригадати ще раз, що якби не Україна – її ідея і її лобіювання – то ми могли б лише помріяти про який-небудь матч Євро-2012. Нелояльність щодо партнера, майже відкрите побажання йому поразки під час підготовки – це остання річ, яку повинні поляки собі дозволяти.

Здорове суперництво ще не є поганим. Може бути, що під впливом тиску і погроз, що Україна втратить частину чемпіонату, підготовка на Дніпрі, не зважаючи на кризу, піде повним ходом. Однак боляче, що при такій оказії в частині польських заголовків оживають упередження і незадоволення в стилі "Україна нічого не варта", "Україна нічого не спроможна зробити". Найдальше пішов Павел Зарзечни з видання "Polska", який у коментарі кілька тижнів тому запевнив, що "йдеться про парі, що всі матчі Євро-2012 відбудуться в Польщі" і, навіть, приправив це цитатою з пісеньки "Жаль, жаль, України…". Подібну – тільки дещо пом’якшену інтонацію – було чути в інших медіях. Це настільки цікаво, що постійно домагаємося симпатії від німців, також і від тамтешньої преси, але передусім від німецьких політиків, а неспроможні знайти в собі стриманість і розуміння щодо українців.

Суперечка про історію

Це саме стосується минулого. Десь розвіялося очарування ейфорії після відкриття Цвинтаря Орлят у Львові навесні 2005 р. Розвіялася омана, що після помаранчевої революції вже не буде історичних суперечок між Польщею і Україною.

Провина лягає тут на обидва боки. Через рік після відкриття Цвинтаря Орлят у підряшівській Павлокомі відбулися урочистості із вшанування українських жителів села, замордованих на початку 1945 р. аківськими польськими партизанами. У 2007 р. не без скреготу, але все ж відбулося відзначення 60-річчя акції "Вісла". Можна було очікувати, що рік тому, в 65-ту річницю трагедії на Волині, дійде до чергового жесту поєднання, організованого на цей раз з українського боку.

Нагоду змарновано, що тільки збільшило напруження і додало сміливості кресове середовище до ще сильнішого нагадування , що їх болем політики легковажать в ім’я добрих стосунків Польщі і України. Рік тому сам закликав президента РП, щоб не брав участі в найбільш спірних частинах відзначень ані надавав їм патронату, коли кресов’яки вимагали, щоб етнічні чистки на Волині визнати за геноцид. Але заразом, не організовуючи урочистості за участі обох президентів, змарновано нагоду на виконання чергового жесту поєднання. Урочистості в Гуті-Пеняцькій, кілька місяців тому не виконали цієї функції, бо та бійня, здійснена формуваннями німецької поліції, що складалися переважно з українців, вписується в дещо інший процес. Сталася вона в Галичині, а не на Волині, відповідальність за неї несуть гітлерівці, а не український рух опору. У зв’язку з цим в середовищі правих, але також і PSL, і SLD (Союз Левіци Демократичней - Cоюз Демократичних Лівих – політична партія в Польщі), що гуртуються навколо тижневика "Пшегльонд" наростає голос "про незагоєну рану Волині" і відсутність волі продовження Україною поєднання з Польщею.

На це у свою чергу накладається зростаючий головним чином у Галичині культ українського націоналізму передвоєнного і періоду Другої світової війни. Тут брак розуміння, що націоналісти, окрім того, що боролися за незалежність України, обороняли ті землі перед совєтизацією, а часто ставили опір НКВД, допустили також етнічну чистку поляків на Волині. "Наш джєннік" схвильовується кожним черговим пам’ятником в Україні на честь Степана Бандери і виставою увіковічування УПА. Закликає, щоб не надавати президентові Ющенку ступінь почесного доктора Католицького Університету в Любліні, бо він підтримує реабілітацію УПА, що в комуністичні часи вважалася колаборантом Гітлера. А українські патріоти у відповідь на це звинувачують Польщу, що в нашій державі наростають ревізіоністські і антиукраїнські настрої. І так один радикалізм підганяє другий, а голосу поміркованих середовищ, парадоксально найсильнішого з обох боків кордону, повністю не чути.

Чи насправді все так погано?

Може бути, що перебільшую, але роблю це, щоб показати, що польсько-українські стосунки знаходяться на крутому повороті. Тим часом за останні 20 років нам вдалося надзвичайно багато в кожній ділянці. Шкода було б це втратити.

Важко це прийняти польській вразливості, але в українській свідомості, особливо в Західній Україні, Польща відіграє приблизно таку роль, як в польській свідомості відіграє Німеччина. Сильнішого сусіда, більш європейського, багатшого, краще організованого, захоплюючого, але водночас і такого, що пробуджує недовіру, заздрість, комплекси і злість, що Польща впродовж віків перла на Схід, рекламуючи свою культуру, мову, релігію, а Україна, навіть, не мала своєї держави. Наскільки для Польщі клопотом були два найбільші сусіди – Німеччина і Росія, настільки для України функції таких домінуючих сусідів виконують Росія і Польща. Варто це собі усвідомити… Необережними висловлюваннями, патерналістичним тоном, неконтрольованим почуттям вищості дуже легко пробудити найбільш болісні реєстри української підсвідомості. І часто так відбувається. Не даємо собі з того звіт, бо полякам, не зважаючи на труднощі, досить добре вдається лікувати власні комплекси упродовж останніх 20 років. Не такі ми багаті і немає у нас такої справної держави як Німеччина, але ми разом з ними в ЄС і НАТО. Спромоглися також змиритися з власним минулим, про що свідчить дискусія про Єдвабне. Україна ж є тільки на шляху таких процесів, швидше заледве їх починає.

Впродовж 18 років незалежності вона ще не поралася із створенням єдиної спільної ідентичності. Є й надалі роздерта між зсовєтизованим сходом і націоналістичним заходом країни. Очікує на створення їх синтезу або остаточну перемогу однієї з цих традицій. На додаток багатьом людям з Галичини здається, що якщо певних речей не виконають в цьому році, до завершення каденції президента Ющенка, то новий шанс на реабілітацію УПА, внесення її вояків до пантеону героїв чи визнання Степана Бандери загальнонаціональним героєм, вже не повториться, бо жоден наступний президент не буде таким вразливим на історичні і національні проблеми, як Ющенко.

Не поглиблювати кризи

На політичну кризу, суперечки про Євро-2012 й історію накладаються ще економічні проблеми. Багато польських бізнесменів заінвестувало на Дніпрі після помаранчевої революції. Очікували на успіх, а передусім на прихильність української держави до польських інвестицій. Багато проектів не принесло очікуваних зисків з приводу кризи. Багато не вдалося, бо шарпана кризою українська держава не була в стані запевнити для інвесторів стабільних і задовольняючих умов. Чув останнім часом багато розповідей, як то українські митники, податкова служба чи інші органи гноблять польський бізнес на Дніпрі. Найчастіше для того, щоб виканючити хабара. Рідше, щоб перерахувати більше коштів до бюджету. Це теж один з проявів політичної війни у верхах. Бо коли політики в Києві постійно стикаються лобами, то на місцях відкривається гігантське поле для комбінацій, які ніхто не контролює. Ефект такий, що значну кількість польських підприємців відштовхнуло від інтересів в Україні і вони хочуть тепер спробувати в Росії. – В Росії теж є корупція,- говорить польський підприємець. – Але якщо вже домовитися з місцевою владою, міліцією, то дотримуються слова. В Україні такий хаос, що коли займався там бізнесом, постійно з’являлися нові клієнти по данину. Ніхто того не контролював. У таких умовах не оплачується жоден бізнес.

За останні роки не вдалося завершити жодного із стандартних польсько-українських проектів. Від слухання про нафтопровід Одеса-Броди-Гданськ болять вуха, а як його не було, так і немає. Польсько-український університет в Любліні надалі залишається віртуальністю.

Головний гріх України – це політична і економічна криза, неміч перетворення слів на справи, слабкість держави, часто провінціальність по відношенню до західного сусіда. Можна теж виділити декілька гріхів з польського боку. Не всі вони залежать від нас. Головний гріх – це Шенген і щоважча вже півтора року процедура отримання польської візи нашими східними сусідами. Черги, складна і часто принизлива процедура – це хіба найбільш помітний доказ для українців, що Польща від них відвертається.

Не знаю, чи між Польщею і Україною розпочалася вже криза, чи це тільки застій. Кілька років тому здавалося, що нічого нас не в змозі роз’єднати. Сьогодні виявляється, що вистачить пари іскор, браку думок, хвилини неуваги, зайняття важливішими справами, трохи цинічного націоналізму. Певно ще не пізно, щоб лікувати хворобу, але потрібно її спершу помітити. Отже, відкриємо очі."