dc-summit.info

история - политика - экономика

Пятница, 14 Декабря 2018

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Вони вже близько, чекайте!

Вони вже близько, чекайте!

Вони вже близько, чекайте!

Пам'ятаєте в Толкієна: “Світ змінився! Це видно в повітрі, землі, воді...”? Червоною ниткою через “Володар кілець” тягнеться ідея про боротьбу Добра зі Злом, людей Заходу із різною нечистю. Зовсім не думаю, що Дж.Р.Р. Толкієн мав на увазі саме сучасну географію, але аналогія якось напрошується сама собою.

А хто тільки не загрожував нашому Заходу!!! І на практиці (навіть важко порахувати кількість воєн проведених за його участю), і в теорії. Особливо надокучливими виявились футурологи, все пророчили йому от-от і “летальный исход”. Якщо згадати Ніцше, Лєонтьєва, Шпенглера, Фукуяму, Хантінгтона чи Бюкенена, то Захід вже давно на фініші, та ніяк його не перетне.

Одна частина філософів вважає, що Захід вже не знає, куди далі розвиватися, тому самоліквідується. Інші думають, що в цьому доленосному питанні Захід не залишиться на самоті і йому допоможуть дійти до того самого результату.

Серед усіх цих мегаконцепцій мені найбільше припадає до душі “Зіткнення цивілізацій” С. Хантінгтона (“Тhe clash of civilizations and the remaking of world order”, 1996 р.). За книгою, центральною віссю світової політики в найближчому майбутньому стане конфлікт на лінії “Захід — решта Світу” (а не лише між західним та ісламським світом, як зараз прийнято вважати, в тому числі і на батьківщині автора — в США), який виражатиме реакцію незахідних цивілізацій на західну могутність та західні цінності. “Лініями майбутніх конфліктів стануть лінії розлому між різними цивілізаціями”.

Якщо вдуматись, то засновник журналу “Foreign Affairs” мав рацію. До Великої Французької революції, в часи існування принципу “Держава — це я”, воювали в основному королі, імператори, султани, еміри; у 1793 р., за словами Р.Р. Палмера “війни між королями закінчились, а почались війни між народами”. Після першої світової війни на передній план вже вийшов ідеологічний чинник, який був основним наповнювачем тогочасних міжнародних взаємин до закінчення “холодної війни”. Із розвалом СРСР світ став багатополярним, незахідні держави перестали вважати себе лише об'єктом політики і постійно нагадують про себе.

Зрештою, настала доба “цивілізаційних” воєн — конфліктів, основними дійовими особами в яких будуть не окремі державці, навіть не народи, а цілі цивілізації. Той же Хантінгтон виділяв їх аж 8 типів: західна, конфуціанська, ісламська, японська, індуська, православно-словянська, латиноамериканська, африканська.

Але все це дуже схематично. Дійсно цивілізації таки воюють і не варто далеко ходити за прикладами, але далеко не завжди їхні відносини настільки прямолінійні. “Пожежа” у відносинах Індії та Пакистану не стихає через суперечку стосовно території, а не через неможливість співжиття індуської та ісламської цивілізацій. Про ісламський фундаменталізм взагалі говорити не варто, тому що екстремістські методи боротьби існували завжди, та й існуватимуть. Не можна вважати кожного мусульманина представником “ворожої” цивілізації, лише тому, що він вірить в Аллаха.

Кордони між цивілізаціями сьогодні важко назвати реальними, зримими. Досить часто вони створюють непрохідний бар'єр, але так само часто вони згладжуються настільки, що відмінностей між ними не видно.

Взагалі не варто розуміти “зіткнення” буквально: не обов’язково воно означає конфлікт, і тим більше конфлікт збройний. Це може бути таке собі змагання “Чиї суспільно-моральні цінності переможуть”, змагання за визнання, але цивілізованими методами. Зрозуміло, що з воєнною потугою західних держав, передусім США, неможливо зрівнятися, та й не варто. Навіщо кидатись  на амбразури, коли їх можна знищити зсередини?

Зіткнення цивілізацій уже відбулось: зіткнулись і розчепитися вже не можуть. Вони переплелись настільки, що не існує 8 цивілізацій, а є одна, суцільна. Фанат “Манчестера Юнайтед” з Нігерії вбиває фанів “Барселони”, бо його команда програла. Шведський іранець виступав на конкурсі “Євробачення-2009” за Азербайджан, а норвезький білорус взагалі його виграв. “Гра мільйонів” та мистецтво не визнають кордонів.

Подивіться на збірну Франції з футболу і Вам буде важко знайти білошкірого футболіста. Так само важко знайти білошкірого серед гравців  збірної США з баскетболу. У Франції велика північноафриканська діаспора, американські чорношкірі спортсмени взагалі рухають майже всі види спорту в своїй країні. Зрозуміло, що вони мають французьке громадянство або громадянство США, але нікуди не можуть зникнути їх етнічні особливості. Проте сумніваюся, що французи або американці відчувають дискомфорт від того, що їхні спортивні досягнення здійснено людьми неамериканського чи нефранцузького походження. Ідентичність одних та інших формулюється заново.

Внаслідок масштабної міграції турків до Німеччини німці почали приязніше ставитись до громадян менш розвинутих країн Європи, які намагалися влаштуватися в Дойчленд. Наприклад, до тих же поляків. Однак, після вступу Польщі до ЄС, “добропорядних католиків із Польщі” вже почали називати “польськими сантехніками”, оскільки вони були готові працювати в тих сферах,  до зайнятості в яких серед німців не було багато охочих.

***

З 1956 р. щороку між країнами-членами Європейського Телерадіомовного Союзу відбувається пісенний конкурс Євробачення. Відзначимо, що сам Союз є досить цікавою структурою. Хай Вас не вводить в оману назва — ця найбільша у світі професійна організація телерадіомовників об'єднує ТРК з країн Європи, Африки та Близького Сходу, тобто представників різних цивілізацій, які мають “стикатися”! Вам вже страшно? Мені дуже, навіть писати далі боюсь...

Зрештою, це добре, що в конкурсі беруть участь лише європейські країни (краще сказати, лише євразійські). Якби він називався Світобачення і всі країни посилали на нього таких самих за майстерністю виконавців, то ми насолоджувалися б конкурсними виступами Брітні Спірз (на танцях — Шакіл Онілл, беквокал — Періс Хілтон), зведеного хору сомалійських піратів та берберських вершників, а також інших мегазірок світової естради, які й так радіоефір не покидають.

Західні оглядачі наголошують, що конкурс перестав бути пісенним і все більше використовується для вияву геополітичних симпатій, де в останні роки країни Західної Європи не можуть перемогти через “сусідські” голосування країн Східної Європи. Напевне, такі висловлювання дещо притихнуть, адже цьогорічна перемога Норвегії довела, що голосують не за країну, а за пісню та виконавця.

Якщо перемога несхідноєвропейської країни на Євробаченні сприймається швидше як виняток з правила, то футбольними успіхами Європу ми почали дивувати зовсім недавно. У сезоні 2004-2005 рр. Московський ЦСКА здобув перший для СНД Кубок УЄФА. Його успіх повторив “Зеніт” (Санкт-Петербург) у 2007-2008 рр. Сезон 2008-2009 рр став останнім у розіграші цього трофею,   останнім, а тому вічним володарем Кубка став Донецький “Шахтар”.

Я — шанувальник футболу, футболу “без кордонів”, обмеженого лише рамками закону і моралі — для вболівальників, та спортивної етики — для самих футболістів. Я за ТАКИЙ футбол. І навідріз відмовляюся розуміти тих, хто говорить, що завоювання Шахтарем, а раніше Зенітом та ЦСКА, Кубка УЄФА — величезний сором для всього європейського футболу, оскільки наші національні чемпіонати демонструють антифутбол. Звичайно, турнір із багатьох позицій себе вичерпав, наслідком чого і стало його переформатування (хто не знає — з наступного сезону КУЄФА носитиме назву Ліга Європи). Звичайно, українській та російській першості ще дуже далеко до рівня Серії А чи Прімери, але ж це не означає, що нам, як другосортним, закрита дорога до європейських футбольних трофеїв. Це якась футбольно шовіністична думка.

Дедалі частіше з'являються інтерв'ю топових футболістів, в яких вони розсипаються в компліментах стосовно команд зі Східної Європи. Поступово ми набираємо футбольну вагу і нас починають боятися. Тим більше, що останні  два роки саме східноєвропейські команди (дякуючи зусиллям українських та російських клубів) гримлять у другому за значенням футбольному турнірі Старого світу. Будемо сподіватися, що в найближчому майбутньому і Кубок Ліги Чемпіонів УЄФА побуває у Києві, Донецьку, або в Москві чи Санкт-Петербурзі.

Якщо гравці Донецького “Шахтаря” збагнуть, який тягар цивілізаційної відповідальності ліг на їхні тендітні бразильсько-хорватські плечі, то повинні перемагати каталонську “Барселону” у матчі за Суперкубок УЄФА. Це буде найкращим доказом того, що свої нагороди команда виборола завдяки власній майстерності, а не грошам свого Президента.

Захід загнав сам себе у глухий кут. Концепція “держави загального добробуту” уже вичерпала себе і тепер відіграє для західних держав роль каменя на шиї, доказом чого може слугувати нинішня економічна криза. Капіталістичний устрій, лібералізація, затирання сімейних цінностей формують людину-дармоїда, якій вигідніше чекати від держави “подачок” аніж працювати. Перефразувавши Анатоля Франса можна сказати, що світ існує лише завдяки терплячості бідняків. Бідність не визначається національними чи релігійними особливостями. Тією чи іншою мірою вона присутня в кожній цивілізації. Якщо це терпіння вичерпається, число цивілізацій, “поглинених пісками часу”, зросте. А терпіння уривається через неспроможність держав виконувати свої соціальні програми, до яких “бідняки” так звикли.

Система соціального захисту зробила Захід дуже популярним, оскільки нац-, секс- та інші меншини мають не менший обсяг прав ніж титульна нація і  при цьому не втрачають своєї національної ідентичності та сімейні цінності. Проте слід пам'ятати, що асиміляційні процеси з кожним роком поповнють  “клуб вимираючих націй” (за рахунок США , країн Європи, РФ), усі західні країни переживають демографічну кризу, “вільне місце” займається емігрантами. Процес, названий П. Бюкененом “виродження білої людини”, набуває нових рис.