dc-summit.info

история - политика - экономика

Понедельник, 20 Ноября 2017

Последнее обновление в09:39:25

Вы здесь: Темы Национальная идентичность Несподівана закономірна війна

Несподівана закономірна війна

Несподівана закономірна війна

Не хочеться починати із заїжджених до неприємного скрипу банальних фраз, але без штампу останніх місяців нікуди – «події, свідками котрих ми зараз є, мало кого залишають байдужим». Хтось називає їх російсько-українською війною, хтось – початком третьої світової, інші – громадянською війною, антитерористичною операцією, повстанням проти хунти і, навіть, війною за мир. Напевне, шлях демократизації України наближається до своєї кінцевої мети, адже такого плюралізму думок в оцінці ситуації важко досягнути за умов іншого політичного режиму. На жаль, цим обмежуються приводи для оптимізму: незалежно від характеристики явища воно однаково згубне для людей і небезпечне для країни.

Ризикну припустити – причини кризи сформувалися ще на зорі нашої незалежності. Розпочата Кучмою політика багатовекторності у зовнішніх зносинах, означала балансування між Сходом та Заходом без відмови від європейських прагнень, але й особливо не погоджуючись на якусь модель осучасненої спілки слов’янських народів від «Балкан до Тихого океану». Позиція другого Президента активно чи пасивно підтримувалася усіма іншими Главами держави, що покладає тягар відповідальності за таку політику і на їхні плечі.

Намагаючись всидіти на кількох стільцях, Україна відмовилася від членства у клубі ядерних держав, навсібіч штампувала договори про стратегічне партнерство, торгувала своїми надрами і «Кольчугами», гралася в СНД, загравала з НАТО і рвалася в ЄС, але свідомо залишалася позаблоковою, без’ядерною і відверто беззубою. Цілком можливо, така твердість була єдиним по-справжньому послідовним державним курсом, котрий спирався на «позитивний міжнародний досвід» – існують же в центрі Європи країни, котрі нікуди не поспішають.

Статус Швейцарії «моя-хата-скраю» має вікову історію – приблизно з початку 18 ст., коли вона підписала «вічний мир» з Францією, а потім з усіма своїми войовничими сусідами. Не виключено, що вагомим компонентом її нейтралітету є банківська система, але подібного унікального досвіду не має жодна інша держава, котра не приховує свого прагнення бути гравцем на міжнародній шахівниці. Україні така преференція явно не світить, особливо враховуючи, як ставляться інші держави до укладених з нею договорів.

Однаково прихильні стосунки як із західними, так і зі східними партнерами вважались ключем до геополітичного виживання України протягом 20 років. Знаєте, чому невизначеність у зовнішньополітичному плані настільки живуча? Тому що вона дуже зручна. Прорахунки можна списати на несприятливу міжнародну кон’юнктуру, сувору дипломатію чи відсутність підтримки всього народу і швиденько кинутися у протилежний бік, щоб потім за потреби знову змінити концепцію. Приблизний хронологічний порядок основних віх теперішньої кризи виглядає так: обіцянки про Європу, відмова від Угоди через «довго вичитували, тепер бачимо – невигідно», гроші від Путіна, Майдан, кров, знову Майдан, знову кров, потім ще кров, тоді повтікала злочинна влада, а потім відібрали Крим. Росія сприймає таку хронологію по-іншому: ланцюжок подій почався з Європи – вона і винувата, а Москва тільки простягнула руку своїм же співвітчизникам.

Україна намагалася «інтегруватися» в Європейський союз без реальної інтеграції. Іншими словами, особливе задоволення українській владі (як і опозиції, котра періодично ставала владою) приносив сам процес, а до результату вона лишалася байдужою. Єврокульбіт Януковича, як уже неодноразово називали резонансну заяву Президента про неготовність України до підписання Угоди про асоціацію у листопаді минулого року, зайвий раз підтвердив геополітичний гедонізм влади. Задоволення рідко буває даремним. Рух без руху у чемпіонаті незалежних держав привів Україну до зони вильоту. Подальше становище залежить від того, наскільки швидко команда оговтається та проаналізує помилки від швидкого голу у вигляді втрати Криму, а матч іще не завершився.

Недовіра та небажання виділяти когось зі своїх «друзів» мало б формувати прагматичне ставлення до кожного з них: без емоцій краще працює розум. Натомість супутником багатовекторності є неспроможність зосередитися на чомусь одному: дивитися на все означає не помічати нічого.

Зараз існує чимало перспективних версій майбутнього України, але найбільш похмурою залишається розкол держави. Якщо серйозно розглядати всі можливі варіанти розвитку подій, то і березнева маячня троля Жириновського про поділ України може втілитися, наскільки безглуздою вона б не виглядала. Через Крим і Донбас Україна стала джерелом найбільшої напруги та нестабільності в Європі. На пряму конфронтацію з Росією ЄС не готовий, санкції не дають блискавичного ефекту, теперішня кволість України дозволяє сумніватися у її здатності вирішити проблему самотужки. Москві в такому разі вигідно просто тримати свої війська на кордоні, гарантувавши тим самим скутість української АТО і збереження конфронтації двох регіонів проти решти. Якщо вплив проросійських сил в Європі (а вони там є) зростатиме, то карта світу зазнає змін. Таке припущення є неприємним і страшним, але для гарантії власної безпеки наші сусіди можуть пожертвувати Україною. Дешевше Польщі приєднати 5 західних областей, Угорщині – Закарпаття, Румунії – Чернівецьку, аніж перебувати у постійному страху за власні території. Ключову роль Донбасу в такому разі неможливо переоцінити: втрата Україною Донецької та Луганської областей може стати каталізатором незворотних процесів подальшого розпаду. Повторюю, це тільки припущення.

Ефективна багатовекторна зовнішня політика сприяє притоку інвестицій з усіх напрямків (за умови відповідного внутрішнього бізнес-клімату), але і здатна перетворити державу на буферну зону, плацдарм для переговорів, поле битви ідеологій. Побоювання активних дій в котромусь із напрямків виражалися у двох ідеях: 1) приєднавшись до Європи, ми стали б об’єктом агресії чи експансії Сходу; 2) обравши в якості орієнтира щось подібне до дугінського євразійства – отримали б сотні променів ненависті Заходу. Відповідно, геополітична еквілібристика повинна нівелювати вплив зловорожих областей випромінювання. Насправді, результат вийшов протилежний – намагаючись уникнути статусу «локації» цивілізаційного протистояння, Україна саме його і отримала.

Українські східняки за Росію, а западенці – за Європу. Формулювання стереотипне і неймовірно грубе, але як тепер обійтися без грубощів? Виключно політики винні у його закостенінні. Ровесники України за віком вже давно отримали паспорти і навіть якось вже обирали собі Президента, сформувалося покоління громадян, котрі не пам’ятають Радянського Союзу. Саме тому, тепер вражаюче безглуздо звучать 20-річні глашатаї, котрі ратують за повернення СРСР, бо це була могутня держава, з безплатною медициною і ковбасою по 2 рублі. Ні одного, ні другого, ні третього вони не застали, але це не завадило їм сформувати порівняльну таблицю, в котрій радянське минуле якимось чином перемагає. Зрозуміло, що таке переконання сформувалося під впливом чужого досвіду, перш за все дорослих. Окремі політики торували собі шлях зі «Сходу у владу» саме на радянській ностальгії, котру постійно підтримували. Само собою, зручна вона і для сучасного правонаступника СРСР – державі, котра сама себе називає оплотом вселенської справедливості. Натомість Україна бездарно втрачала час, не приймаючи участі у формуванні власне української ідентичності.

Головна скарга нинішніх прихильників ДНР та ЛНР – Схід не чують. Та він же постійно мовчав! Навіть на «Антимайданах» звучало гасло «Вони там скачуть, а нам працювати треба!» Тепер, коли напруження в Києві та решті регіонів спало, дві східні області заявляють, що «хочуть миру, спокою, бути господарями на власній землі, припинити повальну корупцію і та кращого майбутнього для дітей та онуків». Подібні вимоги лунають в абсолютно усіх регіонах вже давно, але тільки 2 східних вирішили реалізувати їх шляхом «зброї та референдуму».

В усьому винна саме українська влада. Не теперішня і не попередня, а всі ті, хто покерував протягом майже чверті століття за принципом «після нас хоч потоп». Кожен регіон здатен бути багатим та успішним, бо має потенціал. Водночас, кожен регіон має зародок певної нестабільності і потенційних конфліктів: від бурштинових на Рівненщині до вугільних на Донбасі, смерекових в Карпатах, лісових на Волині, уранових на Кіровоградщині, ринкових на Хмельниччині та земельних у будь-якій області. Кожен регіон вимагає уваги держави. Реакційна політика не призведе до встановлення контролю над ситуацією. Порядок денний вимагає кардинально інших заходів – дешевше і ефективніше запобігати, аніж потім боротися із наслідками.

У першому абзаці поставало питання класифікації нинішньої ситуації в державі. Відповідь можна сформулювати коротко – боротьба за незалежність і цілісність.